Українці знову залишаться безправними
Українці знову залишаться безправними

Українці знову залишаться безправними

Українці знову залишаться безправними

На порядку денному Верховної Ради — знову питання про відтермінування введення в дію закону про дублювання українською мовою фільмів та серіалів на телеканалах.

Причому йдеться не про нішеві канали спеціально для любителів російської мови — такі канали в передбачених законодавством рамках теоретично могли б існувати. Йдеться про найпопулярніші й найпотужніші канали, розраховані на всіх.

Отже, напередодні святкування тридцятиріччя незалежності України українська мова так і залишається недостатньою, щоби громадяни саме нею отримували всю інформацію в усій її повноті — у розважальному секторі інформації зокрема. Українці все ще МУСЯТЬ володіти російською мовою, щоби не опинятися в інформаційному гетто. Українська мова вже тридцять років усе ще залишається неповноцінною й фактично вторинною.

А сама історія з дубляжем дедалі більше нагадує історію з мораторієм на продаж землі, коли кількадесят років цей продаж законодавчо було дозволено, але й заборонено водночас, теоретично дозволено, а скористатися цим було зась. Отак і українська мова повноцінною державною мовою де-факто не є — й от уже тридцять років так триває.

Питання російської мови є маніпулятивним від голови й до ніг. Ні, не маніпулятивним, назвімо речі їхніми справжніми іменами — брехливим. Ґрунтованим на брехні й облуді.

Передусім нам нав'язують — і навіть відомо, хто нав'язує — фальшиву дихотомію: україномовні vs російськомовні. Насправді є багато інших варіантів, проміжних. Скажімо, в Києві, скільки я себе пам'ятаю, більшість людей розмовляла російською, але дуже тепло ставилася до української й саме українську мову вважала маркером своєї ідентичності. Тут неможливо не згадати добрим словом Петра Весклярова — Діда Панаса, 110-ту річницю з дня народження якого відзначали днями. Справді непересічною була його заслуга в тому, що з найменших років українці саме українську мову сприймали як свою, рідну — навіть ті, хто в побуті розмовляв російською.

Було й зворотнє — коли деякі вихідці із сіл хоча й розмовляли українською, сприймали її за маркер низького соціального походження й дітям давали «російське виховання».

Власне, 2014 року російська агресія саме на тому й спіткнулася, що виявилося: «російськомовні» не означає «проти української».

І якби не постійне, протягом тридцяти років, нагнітання питання про буцімто «захист прав російськомовних», переважна більшість громадян, які користуються російською мовою, й гадки не мали б, що їхні права буцімто хтось порушує. Й ставилися б до української мови абсолютно толерантно. Так-так, це — вона, «гібридна війна» з боку Росії.

Російська пропаганда та її провідники в Україні вже тридцять років нав'язують нам хибні взірці, які ми нібито маємо наслідувати — Швейцарію, Бельгію, Канаду та Фінляндію. Про це детально писала Гала Скляревська. Дещо додам.

Жодна з кількох офіційних мов цих країн не є унікальною для цих країн, тобто такою, яка не є офіційною та, більше того, основною ще й в інших країнах. Винятками є лише фінська мова у Фінляндії, яка насправді в цій країні домінує, тоді як шведська є явно міноритарною, а також ретороманська у Швейцарії, якою розмовляє дуже мала кількість осіб.

Ба більше: жодна сусідня країна не чинить на ці країни мовного тиску, жодна інша країна не вважає носіїв мови за своїх «співвітчизників» і не береться їх «захищати». Дві офіційні мови Бельгії (й німецька локально офіційна), дві — Канади, три, окрім ретороманської, у Швейцарії, шведська мова у Фінляндії є суто внутрішніми чинниками. Тоді як російська мова в Україні є об'єктом зовнішнього тиску.

І ще більше: в жодній із-поміж цих країн жодна інша країна не ставить під запитання сам факт існування титульної мови й титульної нації. Не ставить під запитання саме право на існування даної держави. У жодній із названих держав злочинна пропаганда іншої держави не навіює носіям однієї з кількох мов ідеї їхньої переваги у правах над іншими співгромадянами. Нарешті, в усіх цих країнах неактуальними є визначення «мова метрополії» та «мова нещодавньої колонії», й тим паче не є актуальним «захист мови метрополії». Усі відносини «метрополія — колонія», як-от у Фінляндії, є справами дуже давно минулих літ, і колишні метрополії давно вже не хворі на манію величі.

До того ж, у Бельгії та Швейцарії до дуже значної міри представники регіонів із різними мовами варяться у власному соку, а жителі Женеви частіше бувають у Франції, ніж у німецькомовних регіонах власної країни. Менше з тим, це не шкодить тому, що вони почуваються швейцарцями й патріотами Швейцарії, а не французами. І навіть хизуються відмінностями швейцарської французької від заведеної у Франції, а швейцарської німецької — від заведеної в Німеччині. Україна — ще далеко не на тому етапі державного становлення. І знову згадаймо про зовнішній чинник, що є в Україні.

Загалом, російське агресивне втручання лише шкодить розв'язанню проблеми й лише розпалює пристрасті — пам'ятаймо, що саме цього Росії й треба.

Щось віддалено схоже на ситуацію в Україні можна сказати лише про Бельгію, де ще в історичному плані не так давно французька мова вважалася «мовою освіти й прогресу», а фламандська-нідерландська — «мовою селюків». Але відтоді Бельгія стала федерацією, й ані Франція, ані Нідерланди ніякої зацікавленості в мовному питанні у Бельгії не висловлюють і не висловлювали; ані Франція, ані Нідерланди не розглядають Бельгію або її регіони як «ісконно» свої території. Напруженість зберігається — але якщо навіть припустити, що Бельгія розпадеться, то це стовідсотково буде мирний розпад, оксамитове розлучення. Тобто ситуація однаково геть не тотожна українській.

Прецеденти зовнішнього тиску трапляються не лише з Росією. Так, Угорщина захищає угорськомовне населення Румунії, Словаччини, Сербії та України, подеколи захищає занадто надмірно й навіть агресивно — але от саме в мовному плані й лише в ньому, ані про яке «возз'єднання територій» на державному рівні й близько не йдеться. Так, про це подеколи кричать маргінальні угруповання, але от саме маргінальні. На відміну від Росії.

А ще річ от у чім: нам немає ніякої потреби розглядати якісь «заморські» приклади. В України ВЖЕ БУВ ВЛАСНИЙ ДОСВІД двомовності: від самого 1991 року в Автономній Республіці Крим офіційними були українська, російська та кримськотатарська мови. Й що ж? На практиці беззастережно домінувала одна-єдина мова — російська. Абсолютно те саме ми бачимо в нині окупованих Криму та регіонах Донбасу, де pro forma проголошено двомовність. Абсолютно та сама картина існує на інших окупованих Росією територіях — у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії. Й абсолютно та сама картина повного домінування російської мови — у лукашенківській Білорусі.

А що ж у самій Росії, яка так пишається своєю «багатонаціональністю» і своїм «інтернаціоналізмом»? А віднедавна у «національних республіках» (ніби етнічні росіяни — це не така ж «національність», як і всі інші) у школах навіть викладання рідних мов як предметів є лише факультативним — далеко вже не кажучи про викладання всіх предметів мовами, титульними для автономій.

ЮНЕСКО визнала такими, що перебувають під загрозою, 131 мову на території Росії. Окрім малих мов Півночі, Сибіру й Далекого Сходу, Дагестану та фіно-угорських мов Ленінградської й Мурманської областей (хоча хто, як не держава, мала б докласти всіх зусиль для збереження цих мов!), до списку ЮНЕСКО увійшли й мови досить чисельних народів, зокрема й титульних народів російських «суб'єктів федерації». До категорії уразливих, тобто використовуваних лише вдома й не використовуваних у публічних сферах, увійшли адигейська, башкирська, чуваська, кабардино-черкеська та чеченська (!) мови. До цієї ж категорії увійшла й білоруська мова. До переліку мов, щодо яких існує пряма загроза зникнення, тобто діти не вивчають їх як рідні, увійшли ерзямордовська, марійська, карельська та удмуртська мови. (Цей список був би дуже корисним для Угорщини, яка проголошує себе захисницею всіх фіно-угорських мов.) До мов, щодо яких існує реальна загроза зникнення, тобто ними розмовляє старше покоління, покоління батьків розуміє її, але не розмовляє, а покоління дітей уже й не розуміє — те, що на моїх очах трапилося з українською, татарською, румейською, урумською мовами на Донбасі, — віднесено мансійську — найближчу родичку угорської — та кримськотатарську. Це — дані з російської Вікіпедії, і якщо щодо кримськотатарської це стосується лише окупованого Криму, то це — ще одне обвинувачення для трибуналу, якщо ж усього кримськотатарського народу — то це привід до негайних заходів із боку України.

Що ж до Росії, то я зазначив лише ті мови, які є титульними для російських «суб'єктів федерації». Деякі малі мови Півночі та Дагестану позначені як такі, що перебувають на межі вимирання, — тобто їхніми носіями є лише дуже літні люди, та й то вони використовують ці мови не завжди, — та як вимерлі, тобто ще нещодавно вони точно існували, а нині їхніх носіїв немає, або вони невідомі.

Пригадується, Путін якось самовпевнено заявив, що за роки його царювання не зник жоден народ у Росії. Звісно, якщо розглядати народи як тавра, коли ти хоч тричі розмовлятимеш російською й лише нею, а однаково залишишся «чуркобєсом» — тоді, може, Путін і правий. От тільки з мовами в Росії відбувається катастрофа.

Тож ми бачимо правило, яке не знає винятків: двомовність за умови, що однією з двох мов є російська, завжди веде до катастрофи іншої, не російської мови. І поки не зміниться політика Росії, поки не зміниться сама Росія, це правило діятиме невідступно.

А ще Росія у своєму «гібридному» експансіонізмі використовує метод кота: поставити одну лапку, потім поставити другу — а там і хвіст утягнути. Відмова від дублювання серіалів на телеканалах — це ота сама одна лапка.

Але річ навіть не в лапках та хвостах. Не хочеться вживати вже перетворене на беззмістовний штамп слово «ганьба», але коли напередодні тридцятиріччя незалежної України української мови все ще недостатньо для повноцінного суспільного комунікування — це соромно. Дуже-дуже соромно.

Фото: Вікіпедія

Теги по теме
Украина Законопроект Инфопространство Статьи
Источник материала
loader
loader