Україна і НАТО: ніж членство без гарантій, краще гарантії без членства

Про те, що обережний текст статті 5 Вашингтонського договору про НАТО може виявитись суцільною фікцією, яка нікого ні до чого не зобов’язує, не писав лише ледачий, а я не ледачий.

Втім, це ще не означає, що НАТО взагалі нікому не потрібний! Однак його значення полягає не в тому, що це альянс різних країн, а в тому, що він являє собою як такий в цілому.

Жодна країна, скоріш за все, в наш час вже ніколи не погодиться на розповсюдження на себе чужої війни, а от блок в цілому — зовсім інша справа, бо це не хтось окремий конкретно.

Скажімо, гарантом безпеки України — наприклад, у разі досягнення угоди про перемир’я — блок як такий, мабуть, цілком міг би стати, причому й без членства України в НАТО!

Жодному з його членів це не загрожуватиме — навіть якщо альянс в цілому буде змушений взяти участь у бойових діях, але не від імені конкретних держав, а на кшталт, приміром, військ ООН.

Такий потенціал може виявитись значно більшим, ніж реальні можливості простої сукупності країн, які є членами НАТО.

Треба тільки встановити порядок, згідно з яким консенсус може знадобитись лише на стадії надання гарантій, а не для їх автоматичного виконання.

Загалом, тут є над чим замислитись.

(В дужках принагідно прокоментую Саміт миру в Швейцарії: підсумковий документ, зокрема, підкреслив відданість територіальній цілостності України; серед тих, хто підписав, — Угорщина, Словаччина, Сербія, Косово, Ізраїль, Грузія, Катар, Турція, Аргентина; серед НЕпідписантів — Бразилія, Індія, ПАР, Саудівська Аравія, ОАЕ, Ватикан, Константинопольський патріархат, ОБСЄ й ООН.)