Український Інститут Національної Пам’яті: на лінії вогню
Отже, Олександр Алфьоров – кандидат історичних наук, телеведучий, майор запасу. нащадок знаного старшинського роду, тобто «аристократії шаблі», – призначений директором Українського Інституту Національної Пам’яті. Призначення. як на мене, знакове, яке одразу ж викликало виття та скавчання «на болотах». І це (виття) – дуже добра річ. Пряме влучання! Бо ж останнім часом УІНП якось мляво поводив себе, а тепер…
Одразу ж Алфьоров опублікував абриси п’яти напрямів роботи УІНП, які адресовані як команді Інституту, так і всім зацікавленим особам. Як на мене, не повинне викликати заперечень наступне: «Зміцнюємо інституційну сталість і спроможності Українського інституту національної пам’яті… Укріпити авторитет УІНП у суспільстві через відкритість, фаховість, аргументованість і чесний діалог.
Замість нав’язування – аргументоване роз’яснення. Замість пропаганди – критичне мислення». У підсумку це дає можливість УІНП бути «сильною відкритою інституцією». Єдина заувага – що пропаганда теж потрібна в цілій низці випадків, але дієва пропаганда.
Не може викликати заперечень і теза про те, що УІНП – це «центр творення і ефективної співпраці». А для цього слід зробити Інститут «ефективним державним «мозковим центром» і провідним майданчиком дискусій про національну пам’ять», відтак «зміцнити горизонтальні зв’язки з експертним середовищем та громадянським суспільством».
А от наступний запропонований напрям – «Сильна інклюзивна національна пам’ять» – викликає чимало запитань, і нериторичних. Наведу його повністю: «Популяризуємо тисячолітню історію українського народу не озираючись на сторічні російські наративи. Розповісти про історію України без огляду на Схід, так, ніби Росії ніколи не існувало. Посилити взаємну інтегрованість пам’ятей України та Європи. Ми не йдемо до Європи – ми повертаємось додому».
Слово «Європа» для нас наразі звучить як щось безперечно позитивне. Проте Європа – це й Маркс із Енгельсом, і Гітлер із Муссоліні, і численна путінська агентура на президентських, прем’єрських і депутатських посадах. Наші ухилянти, дезертири та «ватники» – це посутні нинішні європейці, принаймні, за даними соціологів, значна частина населення більшості держав ЄС. А от наші вояки – нетипові європейці, не випадково міністри та генерали багатьох держав-членів НАТО визнають: їхні армії в разі нападу Росії змогли би протриматися недовго – від кількох тижнів до пари місяців.
Інакше кажучи, Європа в особі України отримала змогу повернутися до себе, до тієї, якою вона колись була і повинна бути. Без істерик з приводу «токсичної маскулінності» (повоювали б вони без неї!), без дурнуватої white guilt (адже у Британії рабство було скасоване ще тоді, коли воно панувало у всій чорній Африці, і не лише у ній.
А от «Полк Чорних піонерів» брав участь у поході Наполеона І на Москву, а мулат Тома-Александр Дюма став наполеонівським генералом; до речі, прадід Пушкіна Абрам Ганнібал почав військову кар’єру у Франції, здобув там інженерну освіту й офіцерське звання, брав участь у бойових діях і дослужився до капітана…).
Розмисли про справжню Європу дозволю собі закінчити цитатою з виступу по радіо Джорджа Орвелла від червня 1941 року: «Що дозволило Англії встояти впродовж останнього року? Частково, безумовно, певна розмита ідея про краще майбутнє, проте передусім атавістичне почуття патріотизму, вроджена в англомовного люду настанова, що він вивищується над рештою інших.
Двадцять передвоєнних років головною метою англійських лівих інтелектуалів було придушити це почуття, і якби вони досягли успіху, ми би наразі спостерігали есесівські патрулі на лондонських вулицях». Ось так. До такого дому ми (і Європа) мають повертатися.
А головне – що не вийде національної пам’яті українців «без огляду на Схід». Хоча б тому, що на тому сході – Кубань, Ставропілля, Вороніжчина, Сірий Клин, Зелений Клин, і навіть українська Маньчжурія (так, декілька десятків тисяч українців, які там жили до 1945 року, мали свої організації, пресу і навіть структури ОУН). Не вийде і без огляду на нинішню північ Росії. То землі Великого Новгорода, четвертого східнослов’янського етносу, знищеного Москвою.
Рештки його існують і в ХХІ столітті – це помори (вони фігурують у переписі 2002 року як неросіяни, далі їх «немає»). Цей етнос дав світу небуденних науковців, від Михайла Ломоносова до Миколи Амосова. Щодо останнього, то літописами зафіксоване існування новгородського «боярського роду Амосових», який збіднів й «окрестъянился», розселившись на периферії, тому й пережив учинений Москвою геноцид). Новгородці мовно та культурно були значно ближчими до українців, з якими вони були тісно пов’язані шляхом «із варяг у греки» й історичними подіями, ніж до московітів.
Принагідно: видається, саме тому билини «київського циклу» збереглися у фольклорі колишніх земель Господина Великого Новгорода та територій, куди новгородці тікали від московського геноциду, вони до російської культури не мають жодного відношення. І тут маємо серйозну проблему: у власне українському фольклорі княжі часи майже відсутні.
Цією проблемою переймався ще Грушевський, він знайшов, здається, на Волині пісню про князя, який ходив до моря, щось такого штибу. Тобто історична пам’ять українців, зафіксована фольклором, починається з козацької доби, що дає підставу «на болотах» твердити, що «древнерусский период» не має жодного відношення до України. То чи можна віддавати билини Москві? Ні, вони не витвір московської культури і не розповідь про «русских богатырей».
Нарешті, «Слово о полку Ігоровім». Наразі «гарвардизовані» українські інтелектуали, з легкої руки професора Грабовича, вважають цей твір підробкою кінця XVIII століття. А ті, хто читав заборонену і вилучену в СССР книгу Олжаса Сулейменова про тюркські сюжети у «Слові», ніколи на це не пристануть, бо не міг фальсифікатор кінця XVIII століття володіти належною інформацією про тюркську (власне, половецьку) культуру. Я вже не кажу про те, що начебто вагомі аргументи на користь «Слова»-підробки, як на мене, навпаки, свідчать про його автентичність. Але це окрема тема.
І якщо вже мова пішла про «гарвардизацію» розуміння історії, в тому числі й новітньої, то не можу оминути проблема тоталітаризму, зокрема, російського. У нинішніх «гарвардах» про тоталітаризм воліють не згадувати, забувши напрацьовану свого часу на Заході класику розуміння цього суспільного ладу (не режиму! всеосяжного ладу з «колективним Гітлером» чи «колективним Путіним»). Інтегруватися з таким баченням, у відповідності з яким, скажімо, Микола Рябчук ставить в один ряд «авторитаріїв» Орбана, Ердогана й Путіна означає, як на мене, стати безпорадними нікчемами, не здатними зрозуміти загроз Україні й усьому демократичному світу з боку новітньої тоталітарної «вісі зла» – Москва, Тегеран, Пхеньян, Бейджинг (він же Пекін).
Адже проблема не у скиненні режимів, а в демонтажі певних держав (не країн) і побудові на їхньому місці чогось більш нормального. Як на мене, в цьому сенсі краще взорувати на професорку Оксану Луцишину з її чималим досвідом викладання української літератури в університетах США, яка детально пояснювала студентам, що таке тоталітаризм, як він себе унаочнює і як може поволі «наповзати» так, що зсередини важко помітити ознаки такого «наповзання», як-от, на її думку, наразі відбувається у Штатах.
А відтак напрям діяльності УІНП, що має на меті «підтримати державу в ефективній протидії російській пропаганді та дезінформації», як на мене, не може бути ефективно здійснений. Адже в Росії головне – не пропаганда та дезінформація, у Росії фактом є новітня міфотворчість, «міф ХХІ століття». А тоталітарна соціально-історична міфологія, всередині і за приписами якої людина живе – це страшніша та потужніша річ. Ця міфологія створює і стверджує те, що можна назвати фальшивою історичною пам’яттю, як-от про безліч сюжетів «Великой Отечественной». Її контрпропагандою не знищиш, її деконструювати можна лише разом із державою-носієм. Демонтаж СССР відкрив українцям шлях до деконструювання такої пам’яті, а в Росії навпаки, новітній тоталітаризм реконструює фальшиву історичну пам’ять.
Нарешті, надзвичайно важливим і слушним видається п’ятий напрям роботи УІНП, позначений як «Широка контекстуальна рамка історії». Так, необхідно вести мову не лише про Україну у ХХ столітті, а й брати до уваги інші історичні періоди, зокрема, «оприявнити для суспільства тисячолітню традицію українського державотворення і її тяглість».
Але ж при розгляді цієї проблематики – можу це впевнено сказати як один із авторів «Нарисів з історії українського державотворення» (К., 1995) – неодмінно і дуже гостро постане проблема українсько-польських відносин у першій половині ХХ століття, польського імперіалізму та колоніалізму.
Колишній керівник УІНП Володимир В’ятрович, як на мене, зводив проблематику агресивності другої Речі Посполитої до польсько-українських відносин. А слід вести мову про тотальну агресивність цієї «мікроімперії». Друга Річ Посполита вела активні колоніальні війни проти Литви, Чехословаччини, України. Нагадаю, що наприкінці 1919 року Антанта встановила східний кордон польських етнічних земель, у 1920 році названий «Лінією Керзона», але Варшава чхала на цей кордон.
Одним із наслідків цього стало те, що у гімназіях незалежної Литви – сам чув від тих, хто у них учився, – день починався з молитви за повернення Вільнюса. Не дивно, що у 1939-40 роках Литва з її непоганою армією «лягла» під владу Кремля в обмін на свою древню столицю Вільнюс.
Ну, а Волинь… Професор Грицак каже, що поляки зараз, мовляв, забули, що передувало Волині. Це не так: поляки, які нині обожнюють другу Річ Посполиту, не хочуть знати, які колонізаторські акції передували Волинській трагедії, де обидві сторони діяли однаковими методами. Просто там у 1942 році поляків було 16%, українців – 80%.
Таким було і співвідношення числа жертв. Але польські сили й емігрантський уряд вели війну за збереження по війні Волині у складі Речі Посполитої. А за такого складу населення і з огляду на обставини анексії Волині то була колоніальна війна, і що цікаво – під німецькою окупацією!
Я вже мовчу про кров’ю пробитий «вільний від українців» коридор до Львова з етнічної польської території у 1944 році… Ой, непросто буде нагадати полякам, скільки разів друга Річ Посполита зрадила українців, скільки угод вона порушила, скільки зла принесла всім – і полякам теж. Але хто, крім УІНП, спокійно та розважливо нагадає це?
