Пам’ять під час війни: ліки чи зброя?
Пам’ять під час війни: ліки чи зброя?

Пам’ять під час війни: ліки чи зброя?

Пам’ять під час війни: ліки чи зброя?

Чому Україні потрібна нова політика пам’яті

Окупація російськими військами села Ягідне на Чернігівщині тривала майже місяць. Практично всі його жителі, 368 осіб, провели цей час у підвалі школи. Російські військові перетворили школу на свій штаб, а людей — на живий щит. Найменшому із 69 дітей, яких насильно утримували в підвалі, було трохи більш як місяць. Десятеро осіб, переважно літнього віку, яких зігнали в цей підвал, так і не дочекалися визволення й померли там. Фотографія людей у цьому підвалі потрапила на обкладинку TIME. Постраждалі були включені до національного пріоритету відновлення. Ба більше, суд ухвалив вирок, яким засудив російських військових, причетних до створення цієї катівні. Та спілкуючись із мешканцями, що вижили, розумієш: усі ці дії не дають їм ані спокою, ані відчуття сатисфакції. Адже заподіяне їм монструозне зло потребує комплексного підходу й застосування різних інструментів, здатних забезпечити бодай часткове відчуття відновленої справедливості. Серед таких запитів — і вимога, щоби про ці злочини не забули. Так починає формуватися запит на нашу сучасну політику пам’яті.

Getty Images

Десятки тисяч задокументованих злочинів. Непоправна шкода мільйонам громадян. Повномасштабна війна гостро поставила перед нами питання справедливості — не відкладеної на «після перемоги», а відчутної та практичної вже зараз. Але що, як традиційного правосуддя недостатньо, аби впоратись із цим болем?

Суспільний запит на справедливість величезний. 75% українців вважають, що суди над воєнними злочинцями треба починати негайно. Однак в умовах, коли доступу до територій і самих злочинців майже немає, система правосуддя об’єктивно обмежена в можливостях. Та й самих лише судових процесів замало.

І українці готові до ширших рішень.

Згідно з різними опитуваннями, майже 90% громадян у питаннях подолання наслідків війни виступають за одночасне застосування судових процесів і таких інструментів, як комісії з люстрації, встановлення правди про події війни та компенсації шкоди постраждалим.

Це чіткий сигнал про те, що ми прагнемо комплексної політики, яка не просто покарає винних, а запустить процеси загоєння ран, побудує систему захисту від повторення агресії та гібридних атак на нашу демократію в майбутньому. Ключову роль у цьому може відігравати нова політика пам’яті.

Пам’ять — це не про минуле. Це інструмент для сьогодення

За 30 років ми вже накопичили власний, хоч і фрагментований, досвід: систему соціальної підтримки внутрішньо переміщених осіб, непросту історію роботи з пам’яттю, державну інфраструктуру для реінтеграції (Мінветеранів, ліквідоване наразі Мінреінтеграції, Представництво президента України в АР Крим тощо). Наше завдання зараз — зібрати цей пазл досвідів і політик воєдино й посилити його тими світовими уроками, які справді відповідають нинішньому контексту. Час переосмислювати власний досвід і діяти.

Можливо, ми вперше за весь час незалежності України опинилися в ситуації, коли пам’ять про минуле отримала шанс на дорослу розмову — замість того, щоби бути полем для внутрішніх політичних та історичних суперечок. Сьогодні проактивне пам’ятання, пам’ять через дію — це інструмент, що закриває життєво важливі потреби суспільства, яке перебуває в стані війни. І правильна робота з цим має попередити повторення минулих помилок, таких як розділення та втілення неспроможності.

Політика пам’яті в умовах війни мала б виконувати чотири ключові функції:

  1. Терапевтичну. Надаючи свою історію, фіксуючи ім’я та долю людини, ми проживаємо біль і отримуємо підтвердження, що ця жертва не була даремною. Це наш спосіб упоратися з травмою. Вшанування та комеморація допомагають проживати горе й справлятися з травматичним досвідом.
  2. Об’єднавчу. Розуміння, що «я не один такий», дає змогу гуртуватися, посилювати одне одного й разом формувати спільну розповідь про те, що з нами відбулося та відбувається, а отже, й може відбутися. Спільна пам’ять дозволяє визначити ціннісні координати «свій — чужий» і зміцнювати національну стійкість.
  3. Встановлення справедливості. Коли приватна історія про злочин стає публічною та задокументованою, вона отримує кваліфікацію кримінального злочину, який розглядатиме суд. Це вже неможливо стерти чи заперечити. Це те саме право на правду. Фіксація подій та імен потерпілих і злочинців дає змогу задовольнити прагнення справедливості, навіть коли судове рішення ще далеко.
  4. Безпека та превенція. Збираючи інформацію про те, хто підтримував, а хто зраджував в умовах війни, ми отримуємо можливість не допустити окремих людей до важелів впливу на життя громад і країни в майбутньому. Це наш щит від повторення помилок. Аналіз досвіду опору та вразливостей допомагає захистити демократичні інститути й унеможливити дестабілізацію країни зсередини.

Важливим складником пам’ятання є наповнення підручників чи зйомки фільмів. Водночас завдання політики пам’яті сьогодні мають отримати ширший інструментарій. Це важливо, бо пам’ять залишається зовнішнім полем бою.

В основі переосмислення політики памʼяті має також лежати принцип, де справедливість крокує пліч-о-пліч із відповідальністю. Ця відповідальність має два виміри:

Позитивна — це не лише спільна шана героям, а й інституціалізація успішних практик виживання, опору та памʼятання. Це відповідальність держави зберегти й масштабувати цей досвід. Тут, приміром, і люстрація постає не як покарання, а як превентивний захід, що унеможливлює повторення минулих помилок.

Негативна — це невідворотність притягнення до відповідальності за заперечення чи спотворення пережитих злочинів, правди про війну та її наслідки.

Нова інституція для нових завдань

Для реалізації такого підходу Україні потрібна сильна, незалежна й авторитетна інституція, яка могла б стати центром координації та розроблення рішень, що матимуть довіру в суспільстві. Звісно, цілковита згода українського суспільства в питаннях пам’яті — це завдання із зірочкою, якщо не сказати — неможливе. Але ми повинні прагнути, щоб ухвалені в процесі реалізації політики пам’яті рішення не мали етичних застережень і не створювали підґрунтя для дискредитації. Чи може стати основою для такої платформи Український інститут національної пам’яті? Це питання варто обговорити. Очевидним є лише те, що наразі він створений і працює для вирішення завдань минулого, а мав би стати водночас і документатором, архіваріусом, політичним лобістом та модератором суспільного діалогу в умовах тривалої війни. Нам потрібен такий центр координації та діалогу.

Для ефективної роботи майбутньої інституції критично важливим є процес її створення та функціонування, до якого має бути прикута суспільна увага. Ця інституція повинна мати реальну незалежність і вплив, що включає доступ до керівництва держави; суспільну довіру, що базується на широкій міжсекторальній співпраці представників влади, громадськості, постраждалих та експертів; стабільне фінансування, а також реальну ефективну координацію з ключовими державними органами.

Основними завданнями такої інституції мали б стати:

  1. Створення публічної платформи для діалогу. Авторитетний колегіальний орган із представників держави, громадянського суспільства та експертів зможе виробляти зважені позиції з чутливих питань, запобігаючи радикалізації, й відповідати на запит суспільства в контексті памʼяті та справедливості.
  2. Формування базису для механізмів люстрації. Інституція може стати центром збору, верифікації інформації про співпрацю наших громадян із РФ, обговорення й визначення меж компрометуючої співпраці та сприяння прозорим і належним процедурам повоєнної люстрації задля убезпечення демократичних інституцій від негативних впливів РФ.
  3. Підтримка ініціатив із меморіалізації. Держава має фінансово підтримувати та масштабувати успішні проєкти у сфері мистецтва, освіти та комеморації. Сприяти збереженню пам’яті про трагічні події, вшануванню героїв та формуванню національної ідентичності.
  4. Координація роботи національного архіву (а за потреби — його створення). Це не лише дасть змогу збирати свідчення злочинів, різних подій життя в окупації та інших наслідків війни, а й забезпечить суспільству доступ до верифікованої інформації, а головне — зберігатиме й надаватиме доступ до такої інформації наступним поколінням.

Для реалізації останнього пункту, вочевидь, має бути забезпечено ефективну роботу єдиного національного архіву даних про російську агресію. Попри розмови про «найбільш задокументовану війну», її матеріали за більш як 10 років досі розпорошені. До повномасштабного вторгнення в синергії держави та неурядових організацій були також спроби побудувати єдиний простір у форматі Віртуального музею російської агресії. Розмови про таку потребу ведуться давно та фахово. Державі нарешті варто визначитися й підтримати його створення чи покласти ці завдання на наявну інституцію, як-от Укрдержархів тощо.

Ба більше, така робота є прямим внеском у нашу європейську інтеграцію. Україна вже робить важливі кроки, аби наші історичні документи стали доступними на Архівному порталі Європи, та цифровізує дипломатичну спадщину. Створення ж усеосяжного архіву сучасної війни стане потужним інструментом нашої публічної дипломатії. Це буде не просто сховище, а постійне нагадування Європі про ціну свободи та реальність російської агресії, що має унеможливити спроби викривити чи забути нашу правду.

Тож створення спроможної інституції, яка поєднає зусилля у сфері забезпечення права на правду та вшанування пам’яті жертв, є нагальною потребою. Враховуючи суспільний запит на справедливість, такий крок стане одним із важливих елементів національної стійкості в умовах подолання наслідків російської агресії.

Джерело матеріала
loader
loader