Українські ПВК: не з любові, але за згодою

Погляньмо, як влаштована звичайна українська ПВК (приватна військова компанія), на прикладі типової роти ударних безпілотників. Як будь-який інноваційний підрозділ, її очолює непересічна особистість — майданівець, доброволець із 2014 року, військовослужбовець із 2016-го, за освітою — історик, за покликанням — пілот і трохи бізнесмен.

Приклад конкретний, тому така точність у деталях. Звісно, біографії інших командирів РУБАК (роти ударних безпілотних авіаційних комплексів) різні, але поєднує цих людей головне — вони створюють інноваційні військові підрозділи не лише як ефективні бойові машини, а й як успішні «бізнес-проєкти», підприємства, що принаймні на 50% самі забезпечують свою бойову ефективність усім, що необхідно на війні; застосовують свої особливі технічні й тактичні прийоми, не прописані в жодних статутах; самостійно набирають мотивованих бійців; самостійно займаються плануванням операцій, фіксацією й аналізом результатів.

Наша «типова ПВК» створювалася в перші дні війни, коли співробітники однієї з приватних компаній, що займалася конструюванням і виробництвом безпілотників із 2014 року, взяли до рук зброю, дрони й пішли захищати підступи до Києва. Половина з них мала бойовий досвід, половина не мала, але зброя та боєприпаси, медикаменти й спорядження, радіостанції та продукти харчування, автомобілі й дрони були заздалегідь підготовлені — ці люди готувалися до неминучої війни.

Якісна підготовка, психологічна готовність до війни, використання новітніх на той час технологій і найкращих дронів зробили невеликий добровольчий підрозділ (до десяти людей) надзвичайно ефективним і затребуваним на фронті на захід від Києва. Там вони успішно вели розвідку й коригували вогонь артилерії, там виводили людей з оточення та переслідували російські частини, що відступали. Потім були бої на Запорізькому напрямку.

І коли на початку літа 2022 року стало очевидно, що війна — надовго, й потрібно оформлятися на військову службу, наша маленька ПВК записалася в армію на своїх автомобілях, зі своїми дронами, своєю зброєю та боєприпасами, складськими запасами палива, продуктів, медикаментів, зі своєю виробничою базою, на якій створювалися дрони, розроблені вчорашніми конструкторами, електронниками та програмістами, а тепер — бійцями ЗСУ.

Офіційна військова служба внесла свої корективи. Виявилося, що нелегальної стрілецької зброї — не можна, трофейних гранатометів — не можна, постріли від РПГ-7 як бойові частини для дронів — неприпустимі, а ще потрібні свої сертифіковані піротехнік, медик, високопоставлений командир (хто ви такі, щоб тут командувати?!) і свій знайомий волонтерський фонд, який зможе фінансувати закупівлю дронів для всього підрозділу, а також забезпечить паливо, ремонт автомобілів тощо.

Армія прийняла бійців до себе, але не дала обіцяних Switchblade, Bayraktar і NLAW. Радійте, що тепер служите у ЗСУ. Стандартна беерка нашого інноваційного безпілотного підрозділу виглядала так: виїзд на завдання — район… військовослужбовці — 12 осіб… автомати — 12 штук… патрони — 1440 штук… автомобілі (особисті) — 6 штук… вибухівка С-4 — 120 кг… підривники ЕДП — 40 штук… Жодного слова про дрони, що їх розробляли, виготовляли та застосовували ці самі військовослужбовці.

Ніхто спочатку не нарікав, адже війна — одна на всіх. Але за рік волонтерська підтримка зменшилася в рази, особисті автомобілі перетворилися на металолом, а від переконання в тому, що все йде правильно, навіть якщо йде абсолютно неправильно, й сліду не залишилося.

На зустрічі з командиром групи генерал сказав: «Та хто ви такі?.. Звідки ви взялися?.. Без роду й племені… В армії — без року не тиждень… Що ви вмієте? Дронами керувати, кнопки натискати? Та ви, такі гарні, нафіг мені не потрібні! Мені потрібні піхотинці!».

Неймовірне напруження сил і втрати противника на 200 мільйонів доларів за перший рік дронової війни високим командирським рішенням спустили в унітаз. Тоді пішли до Залужного. До Валерія Федоровича нескладно було потрапити — під його кабінетом зустрічалися відомі й не дуже волонтери, прості бізнесмени та олігархи, журналісти й іпсошники, «правосеки» й азовці, прості солдати та генерали. Головнокомандувач прийняв, вислухав, дозволив зробити селфі на пам’ять, дав команду створити повноцінну роту РУБАК (тоді одну з перших у ЗСУ) — і понеслося! Кількість людей у підрозділі збільшилася в рази, виробничі потужності безпілотників потроїлися, облаштовувалися власні ППД і ПТД на театрах бойових дій, аж раптом… змінили головкома.

Нова мітла по-новому мете. Кампанія з пошуку внутрішніх резервів для затикання дір на фронті торкнулася й наших безпілотчиків. Бригада, до якої їх «пристебнули» високим розпорядженням колишнього головкома, теж не бачила великого сенсу в безпілотних технологіях — розпорядилася здати дрони на склад і йти штурмовиками в посадки захищати Батьківщину. Довелося шукати нове місце.

На новому місці спочатку було класно. Уперше з 2022 року, за два роки після широкомасштабного вторгнення, підрозділ отримав кілька офіційних, державних автомобілів, почалися регулярні замовлення безпілотників державним коштом для потреб підрозділу. Обіцяно було небачені досі кадрові преференції та свободу дій у бойовій роботі. На хвилі згоди та взаємної любові в ім’я спільної перемоги спонсори підрозділу потроїли збори для розвитку матеріально-технічної бази й удосконалення безпілотників.

Аж раптом любов закінчилася. Втрутилася «політика». Попри безперечні бойові успіхи, підрозділ потрапив в опалу через недоречне інтерв’ю, яке необережно дав один із офіцерів. Навіть не через інтерв’ю, а через гучний заголовок, обраний журналістами. Ймовірно, це був лише формальний привід, оскільки батьки-командири підрозділу, які створили ефективні дрони й настільки ж ефективну військову машину, залучили на війну понад 40 мільйонів гривень від початку вторгнення, не схотіли «лягати» під новостворювані «структури» й виконувати нездійсненні розпорядження.

Тут потрібно зробити ремарку, що українська «приватна військова компанія» — це не зовсім про гроші. Це про ефективність, самостійність і патріотизм. Невипадково одні з перших українських ПВК, нехай неформальних, законом не дозволених, урядом і суспільством не прийнятих, з’явилися серед підрозділів дроноводів, РЕБівців і РЕРівців — там, де технологічний складник від самого початку превалює над лампасами, погонами й правильно поставленим командним голосом. Ну, не літають дрони за командою, хоч як цього комусь хотілося б. І не працюють висококваліфіковані інженери та програмісти за наказом, навіть відданим із найвищих штабів.

Однак було б неправильно говорити тільки про українські ПВК з-поміж високотехнологічних компаній. Їх не менше, а за кількісним складом — у десятки разів більше серед підрозділів, середніх і великих військових частин, з’єднань, створених на основі ідеології, ідей, своїх особливих корпоративних стандартів, під керівництвом визнаних авторитетів, лідерів, вождів, які мають власні джерела фінансування та методи мобілізації.

Звісно, до початку широкомасштабного вторгнення влада не визнавала й ніколи б не визнала наявності таких особливих, окремих, самостійних підрозділів. Нині у влади вибору немає — визнають і націоналістичні, й світські з опорою на потужні бізнес-структури підрозділи, й навіть «партійні» батальйони та бригади опозиційних партій. Не до жиру.

Особливостями таких націоналістичних, корпоративних і партійних ПВК є до певної міри самостійність і свобода в ухваленні рішень. Зовні схожі на інші підрозділи ЗСУ, що декларують єдність з іншими підрозділами українських Сил оборони, такі військові структури ізсередини часто організовані геть інакше й лише формально визнають статути та накази вищих штабів.

Існує (склався фактично) якийсь особливий підхід із боку високого командування в роботі з такими ПВК, специфічні «правила гри»: ви тримаєте лінію фронту, а ми даємо вам ресурси (боєприпаси, паливо та інше, що можемо дати) й ні в що більше не втручаємося.

Сухопутні українські ПВК розміром із бригаду чи корпус — унікальне явище в сучасній воєнній історії. Вони воюють не за гроші, не просять їх (окрім стандартного грошового забезпечення) — й водночас цілком самостійно забезпечують свої потреби завдяки волонтерській, спонсорській допомозі. Вони самі планують бойову підготовку та проведення бойових операцій. У них легко вирішуються питання розвитку нових технологічних напрямів, тому що вони завжди відкриті всьому новому, що допомагає виграти війну. Тому що вони живуть війною, вони були створені для війни, а не для кар’єри та служби.

Високе командування дуже рідко — якщо тільки їх запросять — відвідує розташування й театр ведення бойових дій українських ПВК. Управління такими «приватними військовими компаніями» — як високотехнологічними безпілотними, так і більшими сухопутними (бригадою, корпусом) — ведеться за взаємною згодою (консенсусом) методом постановки спільних завдань: «тримати фронт на такій-то ділянці», «розвинути наступ до такого-то населеного пункту», «завдати удару дронами по Москві». І тільки так це працює. Високе начальство навіть не мріє змінювати в таких підрозділах командирів або нав’язувати своїх офіцерів — не приймуть, відхилять, пошлють до біса, і тоді за ділянку фронту в 20–100 кілометрів доведеться відповідати самим. А кому це треба?..

Слід визнати, що в нас сьогодні воює не одна армія, а безліч. Окрім того, що на фронті є підрозділи ЗСУ, ТрО, НГУ, ДПСУ, Національної поліції, СБУ, ГУР і навіть СЗР, і вони часом дуже різняться за матеріальним забезпеченням, озброєнням, постачанням, у кожній із цих структур є ще свої особливі елітні військові частини з авторитетними командирами, мотивованими бійцями, зі своїми джерелами фінансування й навіть конструкторськими колективами; зі своїми виробничими майданчиками для виготовлення високотехнологічних видів озброєння.

Це не добре й не погано. Це — реалії війни. Це погано, тому що армія в принципі має бути єдиною та монолітною, і кожен підрозділ має бути однотипно (однаково) озброєний, забезпечений усім необхідним, а бійці мають бути мотивованими. Це добре, тому що на таких інноваційних самостійних підрозділах великою мірою тримається фронт.

Історія появи українських ПВК — починаючи з ДУК, «Айдара», «Азова», батальйону генерала Кульчицького та інших — це історія слабкості української держави, неспроможності силових структур самотужки створювати ефективні військові частини. З іншого боку — це історія сили українського суспільства, його здатності самоорганізовуватися й брати на себе відповідальність за долю країни та нації.

За великим рахунком, у нас уся армія, усі силові структури могли б стати такими ж ефективними й інноваційними, якби на чолі штабів, командувань, фронтів стояли такі самі пасіонарні, підприємливі керівники, які командують сьогодні численними українськими ПВК. Це здається очевидним, але пасіонарних і підприємливих нагорі ніхто не любить, оскільки непасіонарні, непідприємливі й тому неефективні високі керівники бояться чесної конкуренції.

Однак чесна конкуренція є неминучою. Нині, під час війни, командири й творці успішних підрозділів набирають вагу та здобувають авторитет серед своїх бійців, у суспільстві, бізнес-середовищі й навіть на міжнародній арені. Після закінчення війни заслужений авторитет буде конвертовано в оборонні, економічні та політичні проєкти. На сцену української політики, в міністерські кабінети й на високі посади в армії обов’язково прийдуть інші люди, які сьогодні дуже зайняті наближенням нашої перемоги.

Чи є майбутнє в українських ПВК? Безперечно, адже сьогодні це те живильне середовище, з якого на вимогу часу проростає нова українська армія, що стане гарантом безпеки в Європі. Ця нова армія — інноваційна й організаційно гнучка, пронизана горизонтальними зв’язками, побудована на мотивації та професіоналізмі — впливатиме на все українське суспільство (приблизно так, як турецька армія до епохи Ердогана), на економіку, зовнішню політику, на реформування всього державного апарату.

Чи стануть українські ПВК колись справжніми приватними військовими компаніями, які за гроші підтримуватимуть безпеку в нестабільних регіонах?.. Навряд. Важко собі уявити, щоб умовні «Азов» чи «Ахіллес» після закінчення війни поїхали кудись воювати. Хіба що під мандатом ООН, але ця організація давно себе дискредитувала, давно не є такою, якою була за часів Корейської війни. Найімовірніше, колишні бійці та командири українських ПВК створюватимуть інші підрозділи для виконання інших завдань (із підтримання миру, наприклад) за прикладом (як варіант) британських і американських ПВК. Безперечно, це вимагатиме змін в українському законодавстві, яке сьогодні не дозволяє вести такого роду діяльність.

На завершення повернімося до нашої «типової ПВК». Як багато інших РУБАК і схожих на них інноваційних підрозділів, вони постійно воюють на два фронти: з ворогом, агресором — і тут усе чітко та зрозуміло; і з внутрішньою армійською солдафонською системою, де навіть після 11 років війни продовжують діяти радянські порядки. Стара військова система, побудована на чиношануванні та глибокій неповазі до молодших за посадою й званням, навіть якщо вони — професіонали та добровольці, запекло чинить спротив будь-яким змінам і своїми діями чи бездіяльністю фактично займається шкідництвом і диверсіями. А якщо хтось із самого верху дасть вказівку «розібратися» з неугодними бійцями, які занадто багато кажуть і пишуть правди, то армійська система із задоволенням влаштує показову розправу. Тому, якщо ви невпинно «вірите в ЗСУ», не забувайте ставити позначки, кому саме вірите: тим, хто не вклав у армію ні грама власної праці, таланту (бо його немає) та жодної копійки своїх грошей, чи тим, хто побудував нову армію з нуля, вклав у неї задля перемоги у війні все, що в нього було, всю душу.

Підтримуйте правильних людей.