Доводилося повзати по мішках з мертвими, щоб допомогти живим, – відверте інтерв'ю ветеранки

Ветеранка Катерина Галушка ще у 2019 році долучилася до батальйону "Госпітальєрів" як медик. Тоді війна була іншою – ти постійно на одній позиції, поранені – раз на кілька місяців. У 2022 році довелося наново вибудовувати систему евакуації поранених. Навантаження різко зросло, фронт постійно змінювався.

Іноді, коли вдавалося прорватися ближче до фронту, в машини для евакуації вантажили всіх – і поранених, і загиблих, а потім вже розбиралися. У подкасті "Воїн волі" спеціально для 24 Каналу ветеранка Катерина Галушка розповіла про найскладніші ситуації під час евакуації, ПТСР і як переживати втрату. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Про історію бойової медикині, яка вразила і мотивувала

Ще задовго до повномасштабного вторгнення ти була в "Госпітальєрах". Розкажи, коли ти доєдналася і чому ще до 24 лютого 2022 року зробила такий вибір?

У 2019 році, якщо коротко. Це був величезний симбіоз різних історій, подій, з яких для мене все почалося. Я навчалася в Києві на історичному факультеті. Поглиблене вивчення історії, поглиблене розуміння контексту наших відносин з Росією. Багато в чому це вплинуло на моє формування, ставлення до Росії, до російської культури, до російського імперіалізму і до контексту України в цьому всьому.

Я почала більш детально вивчати війну, чому, умовно, вона почалася не у 2014 році, чим для нас може все закінчитися, якщо ми програємо? Ще в той період я ставила собі питання – що буде далі? Бо історія циклічна, хоч це і намагаються заперечувати. Коли ти бачиш 500 років боротьби, 500 років війни і протистояння, то логічно приходиш до думки, що рано чи пізно це коло має замкнутися, і десь там на Донбасі все не закінчиться.

Потім паралельно з цим усвідомленням я почала волонтерити в Київському військовому шпиталі, спілкуватися з військовими, які проходили там лікування, реабілітацію. Їм треба було з кимось говорити, а я хотіла слухати як людина і як історик, бо ці події – жива історія. Це частина того, чим би я хотіла займатися в майбутньому, бо я хотіла бути істориком і залишитися в історичній науці.

Вони теж мене певною мірою надихали, підштовхували до нових спільнот, в яких я почала розкриватися, шукати нових друзів, нові знайомства. У якийсь момент ця "хвиля" викинула мене під фонд "Повернись живим", який ще тоді був не дуже великий. Вони багато писали новин, статей, матеріалів.

Повне інтерв'ю з ветеранкою Катериною Галушкою: дивіться відео

Вони одними з перших почали займатися портретами, життєписами військових. Не просто загальні сухі факти, загальні новини, а контекстно заглиблюватися в історію людини: чому вона пішла на війну, що з нею сталося, що вона прожила.

У мене було завдання записати серію інтерв'ю з людьми, які повернулися з російського полону. І це були доволі складні історії, які важко було відрефлексувати. Те, що більшість людей для себе відкрила вже після 2022 року, я з тим безпосередньо стикнулася ще у 2018 – 2019.

Була одна історія після якої я, якщо чесно, до сьогодні не можу повноцінно писати історії людей, бо в мені сидить ця невідрефлексована травма. Я не знаю, як це правильно пояснити. Це історія мами Тані, жінки-медика з "Айдару", яка поїхала на Донбас відразу ж після Революції Гідності, вирушила однією із перших добровольців. Вона викликалася забрати тіла вбитих айдарівців. Але для цього треба було перейти КПП, домовитися з росіянами, і в них забирати ці тіла.

Перед дорогою священник висвятив її, сказав, що там її вже ніхто не відспіває, тому він відспіває "на дорогу". Вона пішла, її викрали чеченці. Вона теж пробула в полоні декілька тижнів, пережила на собі і знущання, і катування, і насильство. Вона бачила, як вбивали айдарівців в полоні.

Вона розказувала, як одного дня її вивели з кімнати, і вона побачила прямо в коридорі айдарівця з розтрощеною головою. У висновку, її історія закінчилась тим, що вона не лише повернулася живою, а ще й повернула тіла загиблих айдарівців. Тобто, виконала свою місію.

Цей симбіоз всього, що в мене вкладалося: всіх цінностей, реалій, які мені закладали в голову різні люди з історичного факультету, з військового шпиталю, волонтери, мама Таня – привело мене до того, що одного дня я задумалася – а чим я можу бути корисною?

Тоді ніхто мені не радив йти в ЗСУ і підписувати контракт. Взагалі не було таких ідей, навіть не підштовхували. Я все одно спробувала, але коли намагалася пробити для себе варіанти, мені казали – діловод, бухгалтер, пресофіцер, але я йшла на війну не для того, щоб рахувати, чи папірці перекладати. Я була натхнена не для такої форми боротьби.

Потім я побачила рекламу вишколу "Госпітальєрів" у фейсбуці. Приїхала до них. Це був крутий вишкіл. Абсолютно нові, круті люди навколо мене. Тоді наскільки все заплутано і складно було з жінками в армії, тому я вирішила, що можу бути медиком з "Госпітальєрами". Вони точно не заборонять мені кудись їхати та не будуть мене відмовляти.

Довідка. "Госпітальєри" – добровольча організація парамедиків, яку заснували на початку бойових дій у 2014 році.

Це був хороший старт, тому що я і людей класних для себе знайшла, і колег, які з часом мене привели вже в апарат Головнокомандувача, де я пробула три роки свого життя. Тобто я встигла і на фронті побувати, і у "вершках" посидіти. Шлях позаносив всюди, де тільки можливо.

"Сосиски могли пахнути людською плотью": про ПТСР

Але ти розповідала, що загалом не думала, що можеш бути медиком, бо ти боїшся крові. І взагалі могла втратити свідомість навіть від виду крові. Який момент став для тебе переломним?

Так. Якщо чесно, до сьогоднішнього дня мені не подобається кров. Ще більше я не люблю уколів, особливо, коли їх намагаються зробити мені. Я дуже запам'ятала, як перший раз на вишколі треба було самій собі зробити укол. У мене була така паніка, бо я розумію, що маю це зробити, але мозок такий: "Не треба, будь ласка". Але є дві причини, чому з часом я з цим змирилася.

По-перше, як би зараз дивно це не прозвучало, дівчата-інструктори, які мене навчали та стали моїми подругами, завжди мені казали: "Це цинічно, але сприймай людину як м'ясо, як свинку, як курочку. Ти ж обробляєш курочку. Ти ж бачила, як свиню ріжуть". Свиню я не їм, не люблю. Я краще буду думати, що людина – це курочка. Я люблю курочку. Це реально, мозок можна обдурити.

Друга причина – перший час ти на адреналіні, а після адреналіну з роками приходить беземоційний фон, ти звикаєш.

Я не можу уявити, з чим ви стикалися всі ці роки. Як це програмується на твоє життя?

Перший час було дуже важко. У 2021 році мені вперше діагностували ПТСР. У мене були неконтрольовані припадки агресії, смажені сосиски могли пахнути людською плоттю. На додачу до всього ще й депресивний стан, злам особистості. Усе було доволі складно. Вирулити допомогли терапія і медикаментозне лікування.

У 2022 році я просто вивозила на певному адреналіні та на обіцянці, що впораюся з усім, що б не сталося. Річ у тому, що у 2022 році загинула надзвичайно важлива для мене людина. І коли привезли його тіло, на його речах була оклюзійна наліпка, наклеєна на кітель, а не на тіло, як мало би бути. Я просто склала "2 плюс 2" і зрозуміла, що була неякісно надана медична допомога.

Я зосередилася у 2022-му на тому, що хочу зробити все, щоб інша жінка не прожила цей досвід, щоб вона не знала, як це, коли тобі привозять тіло. На додачу до всього – адреналін, бо абсолютно все нове навколо, все вибухає, все літає.

До сьогоднішнього дня, якщо чесно, у мене в пам'яті 2022 рік просто вирізаний. Я розумію, що він десь сидить глибокою травмою, десь глибоко в підсвідомості. Але купу фактів з 2022 року я абсолютно не пам'ятаю. Це теж впливає на мене, бо я просто не пам'ятаю нічого поганого, в моїй голові все добре. А далі я зловила себе на тому, що взагалі емоційно ні на що не реагую. Мене навіть відверто якоюсь мірою бісять чужі емоції.

Люди, які тільки стали медиками чи військовими, емоційно на все реагують, я розумію, що це окей, я ж сама така була. Але зараз я на тій стадії, коли це робота, таке життя, така війна, вона ж триває не перший рік, ви що, досі не звикли? У мене немає жодних емоцій. Але, на диво, залишається емпатія, бо емпатія – це про щось світле, про підтримку, про допомогу.

Проте якихось гострих, негативних емоцій – чогось, що сильно впливало б на мене, немає. Чи це симбіоз терапії, правильного оточення, моєї сили волі переважити раціо над емоцією – не знаю. Немає якогось універсального плану. Але вийшло так, що я просто: "Відірвало – буває, стається. Мені відірве – нічого страшного, впораємось".

Психіка, напевно, блокує. Якби ти все сприймала так, як воно є, ти просто не змогла б робити свою роботу.

Так, вже просто "фляга потекла" б. Я бачу, як в багатьох людей дійсно "тече фляга", вибачте за термінологію. Але мені дуже допоміг друг з порадою, що потрібна холодна голова. Якщо в тебе буде голова гаряча, то ти нашкодиш іншим людям, особливо коли ти – медик. Я вчепилася за це правило.

У 2024 році відкрила для себе ще одне нове правило, коли прочитала книгу американського "морського котика" (мовиться про книгу Марка Оуена, – 24 Канал). У книзі "Не герой" він пише: контролюй тільки те, що в полі твого контролю. Виключно це. Реагуй тільки на те, що ти можеш контролювати.

Я назвала це правилом квадратного метра. Ти не можеш вплинути на щось інше, ти не можеш вплинути на те, що сталося з іншою людиною, не можеш вплинути на те, що людина загинула. На жаль, це речі поза твоїм контролем. І, відповідно, реагувати на них треба просто спробою прийняття. Я теж чіпляюся за це.

Робити буденні речі і не думати глобально про зустріч Трампа з Путіним, про страшні новини – це працює.

Приклад зустрічі Трампа. Я знаю це, читаю новини, у мене немає повної байдужості чи рожевих окулярів. Але чи можу я тут і зараз вплинути на це? Куплю квиток на Аляску? Ні, я не можу це контролювати. Моя робота – зрозуміти, що відбувається зі мною тут і зараз. І коли прийдуть наслідки цієї зустрічі, тоді я буду думати і намагатися вирулити якось з того, що вони зроблять для мене особисто чи для мого близького оточення.

Працювати з цією проблемою, коли вона прийде. Бо, на жаль, зараз я можу в голові прокрутити 10 тисяч мільйонів варіантів розвитку подій, але по факту точно знати, що робити, як діяти, як контролювати себе, свої емоції, свій стан, я зможу вже в той день, коли відчую ці наслідки. Відповідно, я не тривожусь через це. Воно пройде без мене, хвилююся я через це, чи ні.

Це надзвичайно важливо, тому що зараз, від мене залежить багато інших людей, яким я маю допомогти, яких маю підтримати, забезпечити. Якщо я зараз впаду в стан тривожності, страху, апатії, то купа інших людей може постраждати. Від мене тут і зараз залежать тільки вони і їхня доля. Більше нічого. Я маю сконцентруватися виключно на цьому. Не зациклюватися на чомусь поганому і далекому, що, на жаль, не може змінитися від того, що я хочу.

Найстрашніші історії евакуації

Як відбувається евакуація поранених? З якими викликами стикаються медики? В яких умовах вони там працюють?

В поганих умовах. Загалом з 2022 року війна дуже сильно змінилася. Для мене це трохи було шоком. Бо я звикла з 2019 по 2022, що ти перебуваєш на одній точці, ворог десь далеко, ніколи не проникає до тебе, ви ніколи не просуваєтеся вперед. Це просто позиційна війна, застигла на одній точці. Поранені раз на кілька місяців, і то – через необережність.

У 2022 році за один день починається весь цей хаос, коли тобі треба з нуля побудувати абсолютно всю систему евакуації від окопу і до тилового госпіталю. 2022 – 2023 роки – це постійна динаміка, рух або на тебе, або ти йдеш вперед, просуваєшся.

Коли я працювала на Київщині, ми тільки розбудуємо якусь точку, стабілізаційний пункт заплануємо, а вже треба рухатися вперед. Треба бігом йти за військовими, все заново ставити на ноги. Хаос, який не можеш якось фіналізувати.

Що таке війна 2022 року, по-справжньому я відчула, коли я поїхала працювати на Схід. Бо Київщина – це все було страшно, жорстоко, але завдяки нашим неймовірним військовим ми впорались доволі швидко та ефективно, на мою думку. Хоча втрати, на жаль, були досить великі за цей час.

На Сході була зовсім інша історія, тому що доводилося постійно працювати під ворожою авіацією, "вертушками", мінометами, артилерією. Дронів ще не було. Вони з'явилися вже трохи пізніше, і це вже інша історія була.

Ветеранка під час евакуації / Інстраграм Катерини Галушки

Евакуація постійно мала трансформуватись, бо сьогодні наші посадку взяли, вже на наступний день іншу посадку взяли росіяни. Відповідно, вам уже треба не так їхати. Ми запізнювалися іноді на евакуації, тому що елементарно не знали нову дорогу, новий маршрут, а це все – час, який ми програємо. На щастя, жодна з цих історій не закінчилася сумно. Це величезний плюс.

Величезне навантаження. Я завжди намагалася працювати по стандартах, протоколах, де на одного парамедика, бойового медика – один чи двоє поранених. А в тебе виходить ситуація, що наскільки сильна інтенсивність боїв, що до сьогодні в кейсевак (машина для евакуації, – 24 Канал), який вирушає максимально близько до фронту, якщо в нього це виходить, закидають всіх: і поранених, і тяжких, і тих, хто уже майже дух спускає, і загиблих.

Була купа ситуацій, коли доводилося повзати по мішках з мертвими для того, щоб допомогти живим. Тільки коли це все закінчилося, і ми з колегами приїжджали на точку, віддавали туди поранених, туди загиблих, то ти сідаєш і намагаєшся взагалі зрозуміти весь цей абсурд, який відбувається навколо тебе, бо це не те, до чого я готувалася.

Це явно не те, до чого готувались медики, особливо ті, у яких є якісь цінності, людиноцентричні концепти, філософія поваги до мертвих, до живих. А ти маєш ногами товктися по мертвому, бо інакше ніяк не вийде у цій машині покрутитися.

До сьогоднішнього дня, напевно, найстрашніші, найгірші історії, які зі мною траплялися, і з моїми колегами, коли через росіян, через дрони, через артилерію, через авіацію, єдине, що ти можеш – це чути в рацію, як людина, яку ти хочеш врятувати, помирає, бо ти не можеш доїхати. Ти сидиш з усвідомленням того, що як медик ти зараз програв, бо ти не виконав свою місію. Це "заради кожного життя" не здійснилося. Ти тільки почув, як тобі спершу кажуть "300", а потім ти чуєш стогони, крики, і вже через якийсь час чуєш "200".

Інша історія, що з кожним роком все важче і важче добиратися до позиції переднього краю. Відповідно евакуація взагалі може тривати по кілька годин, по кілька днів. Іноді вона може проходити тижнями, особливо якщо ми говоримо про операції на воді. Це взагалі жахлива історія.

Я знаю купу людей, які не змогли до кінця провести евакуацію, тому що треба було перетнути водну переправу. Це важко. Небо постійно контролюється ворогом, і ти знову як медик програєш. Я розумію, як це, бо я була на цьому місці.

Найбільш складно, коли ти там зустрічаєшся з якимись західними колегами, і вони тобі розказують: "12 хвилин! Я був такий збентежений, такий нажаханий, поки прилетів вертоліт забирати поранених". А 6 днів евакуації з відірваною ногою хочеш?

Морально це б'є доволі сильно, тому що ситуація на фронті складна. Наскільки динамічно, що кожного дня щось постійно змінюється. Ти не можеш бути впевненим, що завтра ти будеш на цій точці. Ми постійно жили на сумках, бо боялися, що будь-якої секунди там може статися прорив, а ми перебуваємо у такій точці, на яку 100% першими підуть. Коли я виїхала з Авдіївки – так і виявилося. Позиції, на яких ми працювали, взяли в оточення. Зашли через село, в якому ми працювали.

Тобто ти ще й постійно маєш сидіти з зібраним рюкзаком, одягнутий та взутий, ні секунди не розслабитися, бо ти не можеш зрозуміти до кінця, що станеться через годину. На це все накладається моральний тиск, бо ти приїжджаєш виконувати місію, а ти її не можеш зробити. Усе, що тобі лишається – це, якщо пощастить, хоча б тіло загиблого забрати, бо дуже часто і це не виходить.

Бували історії, де ми забирали тіла аж через 2 – 3 тижні, бо тільки тоді отримували хоч якийсь доступ, хоч якусь можливість. Це теж частина цієї важливої місії: якщо ти не впорався з тим, щоб врятувати життя, то хоча б дай можливість сім'ї попрощатися.

Постійна зміна усіх тенденцій, технологічні розробки. Ми знаходимо протидію, вони знаходять протидію на протидію. Усі з дронами. Це зараз складна історія, тому що ворожі "очі" постійно над тобою висять. Ти не можеш пробратися. Спочатку якщо ми ще могли спокійно їздити на L200 (пікап, – 24 Канал), на інших машинах, які переробили під кейсеваки, то зараз є просто незліченна кількість точок, де навіть на броні неможливо пробратися.

Я зараз не говорю про евакуацію на воді. Це окрема історія. На жаль, ми там багато в чому програємо. Зараз ми напрацьовуємо досвід евакуації на воді, але стикаємось з тим, що, на жаль, ворог переважає, краще знає, як проводити свою евакуацію, має більше дронів в небі, має потужнішу артилерію, більше контролює територію. Тому з цим і доводиться жити.

Напевно, якщо коротко, я б сказала, що медику доводиться на війні жити з фактом того, що він часто може програти як людина і як медик.

Як переживати втрати?

Якщо ти сприймаєш це як програш, як з цим далі жити? Як ти, твої колеги, з якими ви працюєте, допомагаєте собі, щоб у цьому не застрягнути?

Перше, що мені постійно допомагає, якщо мене накриває спогад – це відтворювати в голові якось деталізовано історію, як це з тобою сталося, чому це сталося, і пояснювати собі, що інакше ти реально не могла вчинити. У жодному розвитку подій цього варіанту не було для тебе.

Я назавжди запам'ятаю, коли це сталося зі мною перший раз. Це був ще 2022 рік, Авдіївський напрямок. Нам сказали, що є двоє поранених, яких треба евакуювати, забрати. Ми вже виїхали, зупинилися на КСП, щоб запитати про ситуацію. Ми зазвичай завжди так робили, бо це дозволяло нам краще формувати лінію комунікації.

Нам сказали, що, вибачте, там зараз і танк працює, і вертоліт російський літає, і артилерію наводять. Тобто зараз не бажано їхати. Я була у той період у такому стані, що мені було байдуже. Зараз поїдемо, все зробимо й назад повернемося. Але я подивилася на своїх колег. На свого водія, якого вдома чекає дівчина, дуже за нього хвилюється. На свого вогневика, який взагалі з Великої Британії приїхав, бо дуже хоче допомогти Україні.

Це зараз, на жаль, питання не про поранених, не про мене, а про цих двох живих людей, над якими я, як командир екіпажу, маю вплив, контроль, маю обов'язок максимально їх забезпечити, зберегти їх цілими та неушкодженими, бо без них нічого ж не вийде далі. Якщо з ними щось станеться, то мінус один екіпаж, який закриває величезний напрямок.

Відповідно і я, і командир батальйону прийняли тоді рішення, що чекаємо кращої ситуації. Поранені не дочекалися кращої ситуації. Мене це доволі довго турбувало. Я дуже сильно зневажала себе за це й називала слабачкою. Але я постійно, просто собі в голові, проговорюю, що я не відмовилася, не злякалася. Я зробила це для людей, збереження життя яких є моїм обов'язком.

На жаль, поранений – уже поранений. Ці двоє ще цілі та живі. Вони ще можуть вивезти купу людей. Протокол медика говорить тобі чітко, що життя медика переважає над життям пораненого. Цинічно, неправильно, абсолютно не те, чому тебе вчать все твоє життя, але так воно є. Я постійно повертаю себе до того, що обираю такий шлях, бо мені насамперед про це говорить протокол, який складали професіонали, які більше в житті бачили, ніж я.

Ти завжди працюєш по протоколу? Чи були ситуації, коли ти як командир приймала ті рішення, які вважала за потрібне у той момент в тому місці?

Ні, я завжди працюю відповідно до того, як мене навчали, бо крок вліво, крок вправо, – алгоритм ламається, нічого не виходить. Я знаю історії медиків, які обрали не те, що декларується в протоколі. По декілька днів обирали сидіти з пораненими, лізти під обстріли. Комусь пощастило, комусь ні. Ми називаємо це: "Загинув/загинула під час порятунку життя іншого військовослужбовця". Це важливо, це героїчні люди.

Я ними дійсно захоплююся, їм вистачало на це сили, відваги і мужності. Я ж – або не така, або просто в моїй голові є чіткий алгоритм. Це дійсно багато в чому саме про відповідальність. Якби я робила все сама й на кону стояло тільки моє життя – це одна історія. Але коли від тебе залежать інші люди, яких ти можеш наразити на цю небезпеку, на поранення, на смерть... Я обирала робити правильно, так, як написано. Я така людина.

Продовження інтерв'ю про скандал з турнікетами і який точно варто обрати собі – дивіться у відео 24 Каналу!