Європейська зброя в руках США

Стрімке збільшення оборонних витрат у Європі наклалося на архітектуру безпеки, цілком орієнтовану на США. Це поглиблює залежність континенту від Вашингтона саме тоді, коли у Брюсселі говорять про «стратегічну автономію».

Останні аналітичні звіти свідчать, що історичне зростання витрат перетворилося на масштабні закупівлі передових американських систем. Такі угоди прив’язують європейські збройні сили до американського обладнання, програмного забезпечення та оновлень. Причому прив’язують на цілі десятиліття.

Не менш суттєва друга вісь залежності — командно-штабна архітектура НАТО, де ключові ролі традиційно обіймають США. У разі великого конфлікту у Європі загальне командування, з великою ймовірністю, здійснював би американський генерал.

Стратегічна вага цієї залежності величезна. Вона додає США важелів і в інших переговорних напрямах. Наприклад, щодо торгівлі, промисловості, загальних стандартів. Тут показовий контекст останньої великої угоди між США та Євросоюзом. Базовий тариф на більшість європейського експорту (15%) та збереження мита на метали (50%).

Мільйони квадратних метрів?

Коли ваша оборонна інфраструктура, канали постачання і критичні технології де-факто зав’язані на США, у діалозі зі Штатами слабшають точно не американські позиції.

За підрахунками Bruegel, частка Європи в американському експорті товарів військового призначення зросла майже вдвічі. У період із 2019 по 2021 рік це було 27,83%, та після 2022 року показник становить 50,7%. Це прямий наслідок повномасштабного вторгнення РФ і прискореного переозброєння.

Однак така хвиля імпорту може ввести вас в оману. Великі країни Європи — Італія, Франція, Німеччина, Велика Британія — офіційно спрямовують менш як 10% бюджетів на озброєння за кордон, підтримуючи власних виробників. Так зберігається інша стара болячка Європи — фрагментація.

На континенті у строю одночасно використовують 12 типів основних бойових танків. І боєприпаси суміжних армій часто виявляються несумісними. Науково-дослідні центри оборонних підприємств іще частіше виявляються дещо розпорошеними по карті. Спроможності такої «автаркії» не покривають навіть власні потреби.

Саме у царині високих технологій залежність найбільш жорстка. Європі бракує критичних компонентів сучасної війни: від супутникових сервісів і програмного забезпечення до винищувачів типу F-35. Оператори F-35 у Європі невідворотно прив’язані до американських оновлень ODIN. Так само як флотські сили, що працюють із Aegis Combat System, — до регулярних апдейтів від США.

Якщо Вашингтон затримає або обмежить оновлення, найдорожчі європейські сили почнуть деградувати за лічені місяці. А спроби будувати власні альтернативи відверто буксують. Спільний мегапроєкт FCAS загруз у суперечках, брак довгострокових контрактів і гарантованого попиту відлякує приватні інвестиції.

Від твердого ракетного палива до… нас.

Розрив посилює ще один факт — США витрачають на оборонні розробки у десять разів більше за Європу. Отже, вже наявна технологічна розбіжність лише зростає.

Однак техніка — це лише половина проблеми. Друга половина впирається у командування й управління. Аналітики CSIS пропонують дивитися не на сухі «2% ВВП», виділені тими чи іншими країнами Європи. Вони бачать реальні спроможності й те, хто і як ними керує.

Є варіанти посилення європейського контролю. Розбудова військового штабу ЄС, або вже звичний формат «коаліцій охочих». Та всі вони упираються в правові обмеження й ризик фрагментованого командування.

Існує і третій варіант. Зробити НАТО «більш європейською» структурою. Поступово передати ключові військові посади європейським генералам, для початку. Історично військове верховне командування Альянсу залишалося за американцями.

Наприклад, у липні американського генерала Алексуса Грінкевича призначили на посаду SACEUR. Це означає, що у разі війни на території Європи саме американець, підзвітний Білому дому, командував би європейськими військами.

Парадоксально, але навіть у Вашингтоні лунають заклики до більш яскраво вираженої європейської ролі. Посол США при НАТО Метью Вітакер «чекає того дня», коли вже Німеччина скаже, що готова очолити SACEUR. Європейські столиці, втім, вагаються. Впливають на це і внутрішні суперечки, і острах передчасно почати американський відхід із Європи.

На промисловому треку прогрес більш відчутний. ЄС запустив цільові інструменти — European Defence Fund, програму ASAP для подолання прогалин у виробництві боєприпасів та ракет. Національні уряди замовляють більше, а закриття власних базових потреб зростає.

Випуск 155-мм артснарядів у Європі, за попередніми оцінками, збільшився вшестеро за два роки. Подекуди він уже випереджає показники самих США. Але верхній ешелон — далекобійні ракети, двигуни до них, сенсори, вибухівка — залишається найбільш вразливим, де Європа все ще спирається на американські технології.

Що ж робити далі, якщо говорити без ілюзій і без вічного «дякуємо, Америко!»? Перша проблема стосується власних збройних сил. Є пропозиція створити нову 100-тисячну армію, яка замінить нинішній контингент із 80 тисяч американців, але організаційно буде підзвітна наявним структурам НАТО.

Про тренд, який відверто набрид.

Це легше у правовому й технічному плані, ніж будувати паралельний штаб ЄС із нуля. І це дає час для поступової «європеїзації» командування в Альянсі.

Другою проблемою є стандартизація та концентрація. Політично неприємні рішення — завести єдину номенклатуру, уніфікувати калібри й платформи, зменшити відсоток національної «екзотики» в озброєнні та техніці. Це найкоротший шлях, який дасть змогу здешевити і прискорити власне виробництво.

А третя проблема — гроші на довгостроковій основі. Програми на кшталт ASAP треба масштабувати саме на вузькі сегменти. Наприклад, літаки для дозаправки, ракети великої дальності, турбореактивні двигуни, вибухівка, системи ППО та ПРО. Але все це має працювати з гарантованими замовленнями на роки вперед. Зараз це більше нагадує одноразові гранти.

Відсотки тих, хто ще не зрозумів.

Четверта проблема — кадрова та доктринальна робота. Якщо Європа претендує на SACEUR у середньостроковій перспективі, треба вже зараз готувати корпус командирів об’єднаного рівня. Проводити спільні навчання всередині НАТО. І, врешті-решт, шукати політичний консенсус, щоби британські підрозділи могли воювати під командуванням французького генерала (або навпаки).

Політичний контур поступово рухається. Ще у жовтні Європарламент закликав просуватися до концепції Європейського оборонного союзу. Створити командно-штабну структуру, яка була б європейським еквівалентом SHAPE — доповнюючи, а не замінюючи НАТО. Але імпульсу поки що замало.

Ініціативи надто розрізнені. Реформи виходять більш повільними, ніж мали бути. Брак досвіду європейського командування є не менш вразливим місцем за інші негаразди. У разі раптової кризи, особливо якщо США продовжать відходити до своєї півкулі, Європі може не вистачити навіть не грошей чи «заліза», а саме керованості.

Не став життя на здогадки.

Остання проблема проста, хоч і неприємна. Європа справді переозброюється — заводи будує, лінії розгортає, кількість складів із боєприпасами нарощує. Але без власних управлінців навіть найсучасніша зброя буде увімкнена до розетки у Вашингтоні.

Американська підтримка вже не є аксіомою. Розрив у кількості та якості розробок зростає. Та й політичні цикли по обидва боки Атлантичного океану лише додають хвилювань. Якщо континент справді прагне «стратегічної автономії», потрібно перейматися не гаслами, а рішучими кроками.

Пора прийняти непопулярну, але неминучу істину. Оборона Європи — це насамперед відповідальність самих європейців, тут і зараз.