Ксенія Бугрімова, Women and the World: Мене всі відмовляли робити кінофестиваль

Торік дві українські медійниці — режисерка й продюсерка Ксенія Бугрімова та теле- й радіоведуча Марія Виноградова — організували в Лондоні кінофестиваль Women and the World. Рік потому фестиваль розрісся до семи днів, отримав кілька невеликих партнерів і навіть патронат членкині королівської родини Софі Уінклман, леді Фредерік Віндзор. Фестиваль є радше камерною подією, але важливо розуміти контекст: Лондон — це один із найскладніших кіноринків світу для новачків. Організаторки фестивалю наголошують, що для них важливо було з самого початку створити подію, яка вийде за межі суто української бульбашки в Великій Британії — і це їм вдається: на кінопоказах фестивалю можна побачити різноманітну публіку.

Про залаштунки фестивального процесу «Детектор медіа» поговорив із Ксенією Бугрімовою.

— Ксеніє, Лондон — це дуже висококонкурентний ринок, який пропонує безліч розваг, фестивалів, кінематографічного контенту й подій. І водночас він складний, замкнений, місцями снобістський. Як ви наважилися робити тут кінофестиваль? І чому взагалі вирішили цим займатися?

— Це дуже складна історія. По-перше, вона глибоко емоційна. Ми почали ще тоді, коли приїхали сюди після початку повномасштабного вторгнення. Я завжди працювала зі східноєвропейським ринком. Але він відрізняється від західного. Тобто ми, звісно, робили франшизи, працювали з Warner Brothers, Sony тощо, але в нас немає таких систем продажу, як тут, немає агенцій, агентів, таких спілок.

Коли ми приїхали, то звернулися до однієї благодійної організації, яка за державні кошти робить короткі курси для митців кіно й медіа, щоб вирівнювати професійні розриви. Наприклад, людина народила дитину, довго не працювала, хоче повернутися в професію — і бере курс. Або ж із третього асистента режисера хоче стати другим асистентом режисера — і теж потребує такого навчання.

Ми звернулися до цієї організації з проханням створити для нас ознайомчий курс, бо з початку війни в Британії опинилося дуже багато митців кіно і медіа з України. Більшість уже повернулася, але на весну 2022 року тут було понад тисяча високопрофесійних людей, абсолютно розгублених. Ми попросили просто пояснити «дорожню карту»: що відбувається в місцевій індустрії.

Вони пішли думати, разом із тоді ще робочою європейською організацією Filmmakers for Ukraine. Вони порахували оренду, гонорари. Повернулися й сказали: два дні курсу коштуватимуть 18 тисяч фунтів. Ми відповіли, що в нас немає таких грошей. А вони запропонували пошукати донорів чи спонсорів.

А потім в одній розмові я емоційно (бо всі українці дуже емоційні) почала пояснювати, які ми професійні, класні. І моя співрозмовниця-британка в якийсь момент вийшла з себе (що саме по собі дуже нетипово для британців) й сказала фразу, яка мене вразила: «Ми не для того виходили з ЄС, щоб віддавати висококреативні позиції українським біженцям. Ви потрібні на shit work. Максимум — заряджати рації та возити доставку».

Я вдячна цій жінці, бо вона не брехала. Це зняло з мене всі рожеві окуляри. І тоді ми створили організацію Talented U, яка безплатно допомагала українським фільммейкерам (іноді організація продавала квитки за мінімальну ціну, аби сплатити оренду приміщення — «ДМ»). Ми організовували воркшопи з дуже професійними людьми — наприклад, із продюсером, який працював із Полом Андерсоном, або з постпродакшн-продюсером «Дитя людського» та «Лобстера», або з керівником артдепартаменту, який створював «Гаррі Поттера», а також з актором Джеком Глісоном і режисером монтажу головних хітів Netflix. Додатково ми транслювали ці воркшопи безплатно на Україну. Так усе й почалося.

ФОТО 1

Потім ми почали привозити й показувати в Британії українські фільми (документальні, ігрові, архіви війни) — логічний крок. Показували їх безплатно, запрошували британців. Згодом зрозуміли, що на покази ходить плюс-мінус одна й та сама аудиторія — 100—300, максимум 500 людей. Це люди, які мають емоційний зв’язок з Україною: діаспора або британці-волонтери. І ми не можемо пробитися далі.

Talented U почала співпрацювати з Manchester Film Festival, Raindance, фестиваль у Шеффілді. Ми намагалися просувати туди українську програму. Десь вони брали один фільм у конкурс, десь робили блок із 4—5 фільмів, і ми заповнювали зали аудиторією. Але водночас зрозуміли, що фактично працюємо на чужі фестивалі. Усю аудиторію приводимо ми, але кошти від продажу квитків забирають вони й контакти залишаються у них.

І тоді ми вирішили створити власний міжнародний фестиваль, де 50% програми буде українською. Бо якщо робити лише український фестиваль, то знову буде та сама аудиторія. А так ми змішуємо програми, запрошуємо BAFTA, володарів «Оскара» в журі, й у конкурсній програмі вони змушені дивитися українські фільми. І їм це подобається.

Я виросла на «Молодості» й Одеському кінофестивалі, я амбасадорка останнього вже більш як десять років. Хоча працювати в кіноіндустрії я ніколи не мріяла. Їздила на фестивалі, навіть коли працювала на телебаченні. Плакала на прем’єрах, дивилася каннські фільми в Одесі ще до того, як поїхала в Канни. І обожнювала фестивальну атмосферу, обговорення після показів. Тож для нас було важливо робити не просто покази, а професійний фестиваль: із журі, номінаціями, конкурсною програмою, індустріальною секцією. І мене всі відмовляли: Анна Мачух попереджала, казала, що це не солодкий бізнес, Андрій Халпахчі уточнював, чи ми збираємося робити покази — чи все ж фестиваль. Я не слухала. І тепер розумію, чому всі попереджали: це дуже складно. Бути гостем фестивалю й робити фестиваль — це дві різні реальності. У 99% це не бізнес, а спроба вийти в нуль.

Перший рік у нас було дві кредитні картки — моя та Маші Виноградової. Оце й весь бюджет. Потім ми рік його відпрацьовували. У лютому цього року ми сіли й зрозуміли: або закриваємося, або робимо ще краще. Ми зробили вдесятеро більше, ніж дозволяли наші можливості. Прописали критерії успіху, провели стратегічну сесію з командою, написали стратплан і пішли працювати.

Посол України у Великій Британії Валерій Залужний на відкритті фестивалю

Підтримка королівської родини не падає з неба — ми пів року йшли до цього. Так само кілька років пробивалися до BFI й Film London. І цього року вони нас підтримали. Screen International уніс нас у список світових фестивалів. Для другого року існування це величезна перемога.

Наступна мета — кваліфікація BIFA, а потім і BAFTA. І так, з огляду на те, що 50% нашої програми — українське кіно, ми сподіваємося реально проштовхнути його у світ.

— Перед нашою зустріччю я перечитувала наше з вами попереднє, ще довоєнне інтерв’ю. І там ми, зокрема, торкалися теми того, як українські кінопродюсери просували своє кіно на різних майданчиках — вдало й невдало. Тепер уже ви самі в ролі майданчика, частини екосистеми дистрибуції. Розкажіть, як це тепер виглядає вашими очима.

— Я зараз буду дуже зла. Розкажу на одному прикладі, не називаючи конкретну українську компанію — ні продакшн, ні дистрибуційну, з якою нещодавно спілкувалися. Ми хотіли зробити показ їхнього фільму, але були змушені його скасувати, бо в нас було недостатньо промоційних матеріалів. Уявіть: за кілька днів показ, а ми не можемо допроситися жодних додаткових промоматеріалів — ані звернення від режисера, ані будь-якого іншого відео. У нас є трейлер, афіша — й усе. І це реально дуже складно.

Хто б що не казав, але на українські фільми черга не стоїть, окрім фільмів Птушкіна. Птушкін — це феномен, який зробив у Лондоні солд-аут за вісім годин, але це окрема тема. Він і сам каже, що не дуже розуміє, чому «Антарктида» стала такою вірусною. Але навіть попри це, загалом українські фільми — це не про автоматичні солд-аути. Найчастіше ситуація така, що зібрати зал реально, але для цього треба працювати. Навіть хороший фільм треба вміти презентувати, продавати, пояснювати навіть своїм: чому варто піти й купити квиток за 20—30 фунтів. Бо якщо поставити нижчу ціну, то зал просто не окупиться.

Так от, ми не могли отримати промоційні матеріали від української компанії тиждень, два. А тепер просто для контрасту: на закритті фестивалю у нас був фільм Sony зі Скарлетт Йоханссон. Вона фізично не прилетіла на показ, але це перший перегляд фільму для британської аудиторії — передпрем’єрний скринінг у рамках фестивалю. З урахуванням різниці в часі з Лос-Анджелесом ми попросили її записати відео — і воно було в нас уже наступного дня.

Я не думаю, що їй немає чим зайнятися. Просто там люди професійно розуміють, що саме вони мають робити, щоб підсилити свою роботу й краще її продати. І так працюють майже всі інші країни. А з українцями ця комунікація дуже складна. Не з усіма, звісно. Але я хочу це проговорити як зворотний зв’язок від майданчика: дуже складно працювати саме з просуванням, продажами, включенням у процес.

Ксенія Бугрімова і Марія Виноградова

У моєї партнерки Марії Виноградової є ще одна версія, чому так відбувається: можливо, це не про українців як таких, а про психологію — що «свої для своїх» часто роблять гірше. Можливо, якби це був фестиваль у Шеффілді, то відео надіслали б одразу.

І ще один момент. Залежно від умов показу, ми можемо платити за прокат фільмів, зокрема українським продюсерам. І от якщо мова заходить про оплату — всі працюють дуже швидко. Але ж це має бути двосторонній рух.

— Я бачила у вашому дописі в соцмережах, що цього разу відкриття фестивалю вимагало дипломатичного й королівського протоколу. Що це означає на практиці?

— Є старий кінотеатр у Вест-Енді. До нього неможливо під’їхати машиною: там перекриті дороги. Це історичний кінозал, улюблений кінотеатр Тарантіно й Нолана. Він відомий тим, що досі транслює фільми на плівці 35 мм. Це місце для справжніх кіноманів, одне з культових місць у Лондоні. Ми дуже його хотіли. Там дуже вибагливий до клієнтів власник, із яким була складна комунікація. Але після того, як ми з ним нарешті домовилися, команда спрацювала ідеально. Все пройшло суперпрофесійно — і з нашого боку, і з їхнього. Але ж це був не просто показ. Постало питання контролю входів і виходів, CCTV, безпеки. Охорона мала приїхати за кілька днів до заходу, вивчити маршрут. Ми мали узгодити протоколи перетинання на червоних хідниках і розсадження, елементи промови, хто, як і в чому виходить на сцену.

Я подзвонила Світлані Бевзі й запропонувала ідею: чи не хоче вона вдягнути леді Софі Віндзор? Потім ми подзвонили вже самій леді Софі. Вона вийшла й у перших словах звернулася до аудиторії українською. І нам дуже хотілося, щоб вона була при цьому у вбранні української дизайнерки. Це ж такий легкий, але дуже важливий знак.

Я дуже сильно переживала за її промову. Думала, що її команда може викреслити кілька словосполучень про війну, бо я залишила там слово war і все, що з нею пов’язано. Але вона все залишила: і про війну, і про Україну.

— Ви писали для неї промову чи тези?

— Мене попросили написати для неї промову, тому що вона мало що знала про фестиваль і про нас. Вона її адаптувала під себе, але дуже велику частину залишила такою, як є.

І це було дуже важливим посилом, тому що в залі було багато впливових людей — британців із того ж таки непробивного British Film Institute. І це був дуже потужний сигнал для них зокрема.

ФОТО 5 ПІДПИС: Промова леді Софі Віндзор на церемонії відкриття фестивалю

Я дуже вдячна леді Софі за те, що вона це зробила. По-перше, це був класний приклад. Ми не прагнули запросити королівську родину просто як «весільного генерала». Ми свідомо хотіли залучити саме леді Софі, тому що вона культова акторка. Тут, у Британії, її знають усі завдяки її Peep Show і ролі Біг С’юзі. Вона ще й дуже висока — 1,80 м. Нереальна спікерка з сильною енергією.

Я дуже сподіваюся, що наступного року ми продовжимо цей патронаж. З нею можна ще дуже багато чого робити. Видно, що людині не байдуже. Вона зробила це не для галочки: це був справжній, важливий і дуже вчасний акт підтримки. Наступного дня після церемонії відкриття мені подзвонила її команда й сказала, що нам є що обговорити.

— Моє наступне запитання буде не про неї, а про кінотеатр. Як тут влаштована ця співпраця? Якщо ви хочете провести там свою подію, то чи можливий бартер, чи ви обов’язково маєте їм заплатити?

— Ми зараз працюємо над тим, щоб зайти в бартер із кінотеатром Picturehouse. І це дуже довга історія: ми вже майже рік робимо це. І от у січні 2026 року ми нарешті покажемо в них кілька українських фільмів. Один із цих фільмів — «Я, “Побєда” і Берлін», а щодо другого ми ще в процесі фінального узгодження.

Але загалом це дуже складна система. Зазвичай вони рідко на таке йдуть. З українцями, зокрема, поки що ні. Зазвичай це приватна оренда за їхніми цінами. А далі все залежить від події: кількість мікрофонів, техніка, підсвітка літер, червона доріжка, плакати — все це вимагає окремої доплати.

Також кінотеатру потрібно надати сертифікацію фільму від британської структури — це не зовсім те саме, що прокатне посвідчення Держкіно, але щось подібне. І це дуже дорого. В середньому за один фільм — від нуля до 25 показів — сертифікат коштує близько 800 фунтів. Тобто це певна сума за хвилину, плюс ще окремий податок за сам фільм. І виходить, щоб привезти українське кіно, потрібно організувати одразу багато показів. Бо якщо робити один показ, платити продюсерам в Україні, плюс тут орендувати зал, плюс 800 фунтів за сертифікацію — це взагалі нерентабельна історія.

ФОТО 6 ПІДПИС: Ольга Фреймут

Але кожного разу знаходяться якісь нові рішення. Ми вже поставили це на потік: у нас є кілька залів, які з нами постійно співпрацюють. Вони самі телефонують, пишуть листи: «У вас буде фестиваль? Давайте разом».

— Якщо дивитися на ринок лондонських кінофестивалів, то вони дуже різноманітні: є тематичні, національні, й зокрема, українські. У чому полягає ваша концепція?

— Я би хотіла наголосити, що багато з того, що тут називають фестивалями, насправді фестивалями не є. Я б сказала, що це тижні показу фільмів. Наприклад, український фестиваль — це покази протягом чотирьох днів чотирьох або п’яти українських фільмів. Це можна назвати фестивалем, але це не є професійною індустріальною подією, в якій присутні всі важливі складові для професії на перетині різних світів: глядачів, бізнесу й індустрії. Наша задача була створити саме такий професійний фестиваль, щоб допомогти українським митцям знайти свої зв’язки в британській індустрії: складній, конкурентній, снобській.

Якщо проаналізувати, чому я досі тут: британська індустрія зараз переживає свої дуже складні часи, тут дуже мало грошей. Наприклад, фільм, який виграв BAFTA і BIFA позаминулого року — Aftersun, — коштував 900 тисяч фунтів. І якийсь український фільм, не будемо називати, бюджет якого можна подивитися в Держкіно, коштує приблизно те саме. Але треба розуміти вартість виробництва тут. І тут грошей на індустрію реально мало (під час фестивалю відбувся показ британського ігрового ромкому Due Dating з бюджетом усього 5 тисяч фунтів — «ДМ»). Гранти смішні. Можна подивитися, які гранти видає, наприклад, BFI.

ФОТО 7 ПІДПИС: Q&A після показу фільму Due Dating

Але при цьому це не просто висококонкурентна індустрія — вона ще й надихає завдяки дуже високому рівню режисерів, сценаристів, художників, операторів. Це не означає, що український рівень нижчий. Це означає, що нам дуже-дуже багато є чого навчитися. І якщо нас визнають тут, то з українською кіноіндустрією, в принципі, все буде класно. Бо це дуже складний рівень, але за місце тут варто боротися. У нас дуже багато талановитих митців. І якщо вони отримають тут визнання через правильну стратегію, а не просто знімуть «якийсь український фільм», котрий випадково визнають — тоді відкриється дуже багато доріг.

Я постійно кажу, що в нас велика нестача викладачів сценарної майстерності. Сценарна майстерність в Україні — це найслабша ланка. Ти дивишся фільм і страждаєш: усе класно знято, оператори — боженьки, з реклами прийшли, режисери вже з’явилися — а зі сценаріями все ще дуже складно. Часто вистрілюють ті фільми, де режисер сам писав сценарій, а не працював зі сценаристом. Але так не має бути. В індустрії все ж таки має працювати система. І мені здається, що тут ми маємо дуже багато чого навчитися в британців й дуже багато чого принести назад в Україну. Це буде розвивати індустрію зсередини. І це критично важливо.

Я постійно говорю про індустрію й про те, що українське кіно зараз надзвичайно на часі — особливо під час війни. Будь-який вид контенту важливий, тому що Росія вкладає мільярди в контент. Люди рідко дивляться новини. Вони дивляться тікток, кіно, серіали. І якщо через любов до персонажа людям вкладають сенси в голову, то це запам’ятовується з музикою, з емоціями та відкладається на десятиліття. Ми досі цитуємо фільми, які дивилися багато років тому. Бо пам’ять працює саме так.

Фільм — це надзвичайно потужний інструмент впливу. І Україна має нарешті усвідомити, що вона повинна використовувати митців і контент не тільки для урапатріотичного кіно, а як частину довгострокової, багаторівневої стратегії на десятиліття. Фільми залишаються в архівах. Вони транслюються. Крутяться на телебаченні. Показуються діаспорам по всьому світу. Це стратегічний інструмент поширення українських наративів. І тут дуже важливий баланс. Важливо, щоб держава це розуміла: щоб була побудована стратегія на рівні Міністерства культури, Держкіно тощо, щоб до цієї стратегії реально долучали талановитих митців і щоб їм надавали ресурси. Бо раніше все часто виглядало так: «Час робити урапатріотичне кіно», далі оприлюднюють брифи — і ти починаєш підганяти свій фільм під ці критерії. Так не має бути.

— Про фестиваль ми поговорили, про різних гравців і стейкхолдерів — теж. Але ще хотіла б запитати про британську пресу. Як вона поводиться? Чим відрізняється від української? Що її цікавить?

— Якщо чесно, зазвичай її не цікавлять українські заходи. Ми намагаємося це змінити.

Загалом тут із пресою працюють зовсім інакше. В Україні як це часто відбувається? Хтось робить матеріал-ексклюзив — і далі пішли передруки. Ми видаємо пресреліз, домовляємося з якимось виданням, а потім телеграм-канали, менші медіа передруковують цю новину з посиланням на джерело.

Тут ситуація зовсім інша. Тут редактор має отримати завдання на матеріал. Або має бути дружній журналіст, який висвітлює такі події. Або, наприклад, головний редактор відділу культури в Telegraph, у якого є своя квота, і з ним потрібно заздалегідь домовлятися про висвітлення. Йому не можна просто надіслати пресреліз. Тут усе тримається на відносинах між конкретними людьми. Тому я виходжу на британців, які вже знають цю пресу, і через них працюю. Бо якщо ми намагалися розсилати напряму — навіть коли я знала людину, знайомилася з нею, надсилала матеріали, — то часто нічого не відбувалося.

Був журналіст, який брав у мене коментар для своєї статті. Потім я йому щось писала — і він просто перестав відповідати. Тут зовсім інша логіка комунікації. Але Британія мене навчила: коли тобі не відповідають на мейли — це не означає «ні» раз і назавжди. Спочатку я дуже ображалася. А потім у мене взагалі зник цей бар’єр. Якщо мені перестають відповідати, я даю час, а потім пишу знову. І завжди без претензій, наче це перший лист, який людина отримала. А буває й навпаки, я пишу: «Привіт, я вам уже писала кілька разів», — і адресат може нарешті відповісти: «Ой, вибачте», — і далі все рухається. Тобто треба постійно пробувати, писати, шукати нові шляхи.

Часто до мене приходять українські продюсери й кажуть: «Ми організуємо подію, запросіть, будь ласка, британських журналістів». Ми, звісно, запросимо. Але жодної гарантії немає.

Я сама пишу пресрелізи. Уже навчилася робити це саме так, як треба британським медіа. Там є дуже чіткі формати, вимоги. Наприклад: вони не переходять за посиланнями, я не можу просто додати сайт або гугл-папку з фото, я не можу надіслати фотографію, якщо там немає credits і чітко не зазначено, хто на фото, хто його зробив, кому воно належить. Тобто при створенні пресрелізу все має бути максимально готове, бо журналісти тут не гуглять, нічого не додають від себе і не «дотягують».

І навіть якщо ви ідеально підготували матеріал, це все одно не гарантує публікації. Протягом цьогорічного фестивалю Variety написала про нього декілька разів. Для цього я надсилала їм один сумарний пресреліз про відкриття і закриття, один — лише про закриття й один — лише про відкриття, і спеціально відібрані фотографії.

Я смикала свою британську партнерку, яка мені допомагає з пресою, а вона відповіла: «Журналіст має все, що йому треба. І він сам вирішить, ставити це чи ні». Тобто я не можу написати журналісту: «Будь ласка, поставте це». Ніколи. Це тут не працює.

— І наостанок: що відбувається з режисерсько-продюсерською частиною вашої роботи? Я чула, що ви виграли цьогорічний пітчинг від Netflix.

— Чесно кажучи, до цього літа не відбувалося майже нічого. Тому що мене дуже сильно психологічно поламала війна. У мене було багато внутрішніх питань, які я мала з собою розв’язати. Я зняла лише один документальний фільм тут — Home for Ukraine. Він про маріупольську біженку і британця, який її захостив (британська система прийому українських біженців працювала за принципом, коли британці запрошували в країну незнайомих їм людей, надавали кімнати у своїх помешканнях на пів року та допомагали адаптуватися в країні — «ДМ»). Це Ендрю Касл — колишній тенісист, номер один у Британії. Це була телевізійна історія, ми знімали її для BBC, поки BBC ще цікавив український контент.

https://www.youtube.com/watch?v=gXBvQ5yMOpQ

Зараз цей фільм дуже активно «катається». Його показують різним державним структурам, місцеві ради демонструють його своїм жителям. Це така агітка для місцевих органів влади. Скоріш за все, його навіть захоче взяти Picturehouse.

Там останні кадри Маріуполя: ми знімали дроном 23 лютого, ще до повномасштабного вторгнення, літали над містом, над заводом. Там дуже багато архівних відео самої героїні: як вона вибиралася з міста. Ми зняли цей фільм у 2022 році — й після цього я дуже довго нічого не робила як творча одиниця. Працювала як режисерка лише на підробітках, але не як авторка.

Єдине, що я почала у 2022 році, — це знімати інтерв’ю з татом. Встигла зробити це до його смерті у 2023 році. Я дуже рада, що інтуїтивно відчула, що це треба робити. Не була впевнена, що колись закінчу цей фільм, бо це дуже контроверсійна історія. Наприклад, ваша журналістка Лєна Чиченіна, подивившись трейлер, сказала: «Терміново дороблюй». Але там реально є що рознести.

Фільм одразу захотів The Guardian. Вони пропонували окреме фінансування, але хотіли забрати собі права та зробити хронометраж 20 хвилин — це формат Guardian Doc. А я хотіла повний метр.

Потім я довго взагалі не займалася цим фільмом. Але подала його на пітчинг Netflix і виграла. Це було дуже несподівано. Я була у Венеції, коли мені подзвонили й сказали, що журі високо оцінило проєкт. До цього я подавала цей фільм і на УКФ — отримала найнижчі бали й дуже «цікаві» коментарі. Я думаю, що цього разу виграла тому, що там були незалежні європейські експерти, які оцінювали не мене, а сам проєкт. Я сподіваюся закінчити його на початку 2026 року. Вже почала роботу, але не вистачає частини архівів.

По факту цей фільм — це мої особисті «Сто років самотності», мій власний Маркес. Мій прадід був репресований у Росії — після революції відправлений по етапу в Казахстан. Потім був репресований дід, його розстріляли в Новосибірську. Причому і по маминій, і по татовій лінії історії дуже схожі. Але для фільму я обрала лінію тата: ми пішли досліджувати тему репресій по чоловічій лінії.

Мій тато народився в Новосибірську, але ще молодим після навчання попросився в Україну, під Полтаву. Він збудував дачу навпроти місця, де народився його прадід. Його все життя тягнуло на історичну батьківщину. І при цьому мій тато — сталініст і путініст. Це дуже складна, але щира історія про спробу зрозуміти: як людина може підтримувати ту саму систему, яка вбила її батька? Як це взагалі вибудовується всередині?

І одночасно мій тато — дуже проукраїнський. Освічена людина. Він займався економікою і в радянські часи, і після. Будував саркофаг над Чорнобилем, очолював асоціацію морських і річкових портів України. Він дуже добре розумів економіку, корисні копалини, приватизацію, продажі, ціни. Він знав дуже багато того, чого, можливо, не мав би знати. І в нього було своє пояснення, чому він був путіністом. Мені було важливо дослідити, чи є в цій історії арка зміни ставлення до Путіна, до війни. Але я не буду спойлерити. Подивимося, як усе вибудується.

Це не конфліктний фільм. У ньому багато про дитинство, любов і складні зв’язки. Колись я показала перше інтерв’ю Сергію Буковському — і він сказав, що дуже хотів би, щоб я це зняла. І попросив у жодному разі не робити агітку, а знімати контроверсійно й чесно.

Я не впевнена, що мені вистачить таланту. Бо це дуже особиста історія. На папері для Netflix усе може виглядати красиво, а в реальності скластися зовсім інакше. Я тільки сподіваюся, що мені стане внутрішньої сміливості. Ця історія дуже близька для багатьох людей в Україні. Просто про це зараз невигідно говорити вголос. Але багато чого з того, що відбувається сьогодні, має коріння саме в таких історіях.

Фото: Talented U; «Детектор медіа»