/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F278%2Fc1b42dc717be5a7a3b0c94c1b4453d95.jpg)
Чому в Токіо процвітають дрібні камнички й бари для місцевих та інші стихійні бізнеси?
Вітаємо вас на «Хмарочосі»! Ми пишемо про розвиток міст вже 7 років та 364 днів. За цей час ми опублікували вже 17996 новин та статей і продовжуємо це робити щодня. Підтримайте нас щомісячним внеском! За ціною лише однієї поїздки у таксі, ви сприятимете незалежній роботі редакції і допоможете робити Київ місцем для гідного життя, а діяльність влади – прозорішою.
Токіо, як полюбляють писати в підручниках іноземної мови, — місто контрастів. З одного боку, успіхи централізованого планування зробили його одним із найбезпечніших, найчистіших мегаполісів із розвиненим громадським транспортом. З іншого — це лабіринт вуличок, де процвітають дрібні локальні бізнеси, пише Bloomberg CityLab.
Ці два рівні розвитку столиці Японії описують у своїй книзі «Новий Токіо: планування стихійного міста» (Emergent Tokyo: Designing the Spontaneous City) архітектор і професор Університету Кейо Хорхе Алмазан та його співавтор Джо Рейнолдс.
Вони називають перший рівень корпоративним урбанізмом — це планування, яке керується економічною доцільністю і стирає відмінності. Кожен квартал спроєктовано відповідно до загального генплану, що робить мегаполіси світу подібними одне до одного: око чіпляється за дороге житло, комерційно успішні ресторани й магазини, окремі точки тяжіння, як-то відома галерея тощо.
Поява хмарочосів у Токіо почалася з 1980-х, але значно прискорилася саме з 2002 року зі зміною законодавства щодо певних зон міста, що розв’язало руки великим забудовникам.
Інший рівень автори книги називають стихійним урбанізмом (emergent urbanism). Йдеться про квартали, які утворилися стихійно, а не були заплановані.
Токіо вирізняється з-поміж інших міст кількістю доступних мікропросторів — всіх цих провулків і закапелків, де з’являються крихітні ресторанчики, крамнички та ідзакая-бари. Ці вулички називаються йокотьо — після Другої світової війни тут процвітав чорний ринок. Зараз це жваві вузенькі променади з типово токійським шармом, щільно наповнені різноманітними закладами.
Власник першого-ліпшого двоповерхового будинку в Токіо має право відкрити ресторан, бар, магазин чи майстерню на першому поверсі, або ж здати за невеликі гроші приміщення, скажімо, молодому хлопцю, який вирішив облаштувати тут кав’ярню.
Одна з особливостей регуляторної політики Токіо — надзвичайно дешеві та доступні ліцензії на продаж алкоголю. На противагу, в американському місті такий дозвіл може сягати 500 тисяч доларів, що робить відкриття сімейного бару для місцевих на чотири посадкових місця невигідною затією.
У книзі є розворот з інфографікою, яка пояснює функціонування йокотьо. Ці провулки сполучені вузькими проходами. Туристи часто скупчують групами, в той час, як місцеві впевнено прямують до своєї цілі. До закладів, розташованих на другому поверсі, ведуть сходи прямо з вулиці; їхні клієнти — зазвичай місцеві. В кожному барі є крихітна, але власна вбиральня.
Ще один феномен Токіо — використання дрібними бізнесами простору під рейковими шляхопроводами. Зазвичай такі конструкції розривають тканину міста, однак у японській столиці — все навпаки. Простори під мостами заповнені торгівлею, ресторанами та навіть міськими сервісами.
Продовжуючи порівняння з США, автори говорять про важливість приватної нерухомості як інвестиції: готуючись до виходу на пенсію, американська родина покладає великі сподівання на ринкову вартість свого будинку й, відповідно, опирається будь-яким змінам, які можуть вплинути на зростання цієї вартості. У Токіо люди більше зацікавлені в розвитку громади, аніж у зростанні ціни власної нерухомості.
Читайте також: Японські архітектори роблять офіси відкритими до вулиці (фото)
