Культурний фронт: Яна Барінова про мистецтво під час війни та українську програму на viennacontemporary 2022

7-11 вересня у Відні відбувся ярмарок сучасного мистецтва viennacontemporary. Вперше в новій локації — в старовинній будівлі Kursalon (з 2015 по 2022 рік він проходив в Marx Halle). Вперше — під новим керівництвом (після виключення російського олігарха Дмитра Аксьонова зі складу власників). І вперше в історії ярмарку зі стейтментом, в фокусі якого — українське питання. Головною метою Statement Ukraine стало забезпечення видимості української культури в Європі та підтримка митців, які вимушено виїхали за кордон через повномасштабне вторгнення РФ. Українська програма в межах арт-ярмарку включала панельну дискусію «Українська культура на шляху до ЄС», виставку українських митців «Півник із чорними крилами: віднайдена реліквія» у Das weisse haus та NFT-дроп Crypto Art Drop. Старша редакторка ELLE Світлана Кравченко зустрілася з Яною Баріновою, екс-директоркою Департаменту КМДА, котра наразі працює менеджеркою European Policies and Ukraine у ERSTE Foundation та директоркою з розвитку у VCT, і розпитала її про українську повістку viennacontemporary та мистецтво, яке не мовчить, коли дзвенить зброя.  

ELLE.UA Яно, ви стали однією з ініціаторів Statement Ukraine. Розкажіть, як все починалося? Як ви долучилися до проєкту і в чому полягала ваша місія?

Яна Барінова Я долучилася до двох проєктів — vienncontemporary та ERSTE Foundation — майже одразу після мого незаконного звільнення в КМДА. Вже у березні, коли ми з донькою, втікаючи від війни, переїхали до Відня, я почала активно шукати роботу. Чому Відень? По-перше, донька п’ять років вчила німецьку мову, тому ми обирали для тимчасового проживання країну, в якій німецька є державною. По-друге, в Австрії живе моя рідна сестра. Розлучаючись зі своєю сім’єю в Україні на невідомий час, я розуміла, що хочу мати поруч хоч когось із рідні. У нове середовище ми інтегрувалися досить швидко: вже 14 березня донька пішла до віденської школи у 8 клас, а я паралельно із судовим процесом (який, до речі, завершився на мою користь) підписала контракт із ERSTE Foundation. Фонд, який пріоритезував Україну для своїх подальших проєктів, шукав відповідного менеджера. Я підійшла під цю вакансію, тому що розумію локальний контекст і маю досвід навчання й роботи в європейських інституціях (докторську ступінь в Сорбонні та стажування в Брюсселі). Паралельно я сконтактувала з vienncontemporary, яких знаю давно. Років з 10 тому я працювала на стенді і продавала картини, коли  єдина на той момент галерея Mironova Gallery кілька разів брала участь у віденському ярмарку (я була тоді виконавчим директором галереї). Ярмарок я знала зсередини і, відповідно, мала збережені контакти. Саме з Маркусом Кубером, виконавчим директором vienncontemporary, я прокомунікувала в першу чергу. Він мені повідомив про повну реструктуризацію ярмарку, нових власників, нового художнього керівника (Бориса Ондрейчка з Братислави), нову концепцію. Цього року селекція митців була більш ретельною і без представництва російських галерей. Розуміючи, які глобальні трансформації переживає зараз ярмарок, стає іншою юрособою, що має нести соціальну відповідальність, я запропонувала відреагувати на події в Україні і провести відповідні заходи. Я розумію, що ярмарки — це комерційна історія, пов’язана з розвагами. Але я хотіла продемонструвати, що ярмарок може зробити щось і для загального блага. Маркусу Куберу ідея сподобалася, і ми розробили проєкт Statement Ukraine. 

ELLE.UA З якими складнощами вам довелося зіштовхнутися в процесі підготовки стейтменту?

Я.Б. Перш за все, це терміни. Звісно, команда віденського ярмарку не була готова до додаткових навантажень, вони рухалися за своїм наміченим планом. У лютому в Україні розгортається повномасштабна війна, у березні відбуваються глобальні зміни всередині самого ярмарку, а в квітні запускається Statement Ukraine. Я дуже вдячна VCT за гнучкість, а спонсорам за фінансування, завдяки чому я змогла зібрати команду під проєкт —  5 дівчат із України, які вчаться в Австрії. Кожна з них отримає гонорари і досвід роботи в міжнародних організаціях, рекомендаційні листи. 

ELLE.UA Знаю, що панельна дискусія виникла на останній стадії розробки проєкту. Чому ви все ж включили її до програми Statement Ukraine?

Я.Б. Так, це правда. Спочатку ми думали зробити тільки виставку і залишатися у форматі ярмарку, де експонується мистецтво за участю українських художників. Однак я подумала, що цього буде недостатньо, тому що потрібно проговорювати те, що відбувається. Мені здається, що Відень, будучи воротами між Сходом і Заходом, якраз і може народити новий формат ярмарку, де збалансована і комерційна складова (у прекрасній залі ми все ж чуємо звук бокалів), і проактивна позиція.

ELLE.UA Ви переймалися, що в панельній дискусії фізично взяти участь зможуть не всі спікери: зокрема, посадові особи, політики з України доєдналися до обговорення онлайн. Та чи задоволені ви результатами, чиї тези вам зрезонували найбільше?

Я.Б. Я дуже задоволена. Яблуку ніде було впасти в залі, а ще скільки людей слухали нас через прямі трансляції в YouTube та Instagram. З першої частини дискусії я забрала собі декілька ідей. Наприклад, щодо хабу інтеграції талантів. Йдеться про те, щоб не тільки вносити в базу ключові дані про людей, які сюди приїздять з України, а й розуміти їхню компетенцію, релевантний досвід, щоб потім з’єднувати їх із відповідними інституціями. Мені було б дуже цікаво заглибитися в це питання. Необхідно допомогти таким людям наростити свою міць, вникнути в правила корпоративної культури, поглибити досвід. До того ж ми всі мріємо повернутися додому. Тому важливо сіяти зерна знань, які ми тут отримуємо, аби реалізувати їх вже в Україні. 

Але таких людей, як я, які приїхали з України і практично вже через три тижні працевлаштувалися в дві європейські інституції, дуже і дуже мало. Багато хто, вже завершивши всі бюрократичні процедури, зіштовхується з питанням: а ким я тут буду як робоча одиниця? І в цей момент важливо не зламатися. Так, тяжко з німецькою, тяжко з адаптацією, але треба протриматися. У цьому контексті Юдіт Колінберг (культурологиня і дослідниця міграції) говорила на дискусії дуже цінні речі про те, що повинні з’являтися нові програми професійної адаптації українців з досвідом. Для цього з боку Європи має формуватися якась квота на вакансії. Це було б цікаво обговорювати з європейськими інституціями. Тому що питання творчих одиниць зараз дуже гостро стоїть. Візьмемо, до прикладу, умовну поетесу, яка вимушено покинула Україну. Це і так професія, яка складно монетизується, а якщо закинути її в іншу країну — це велике випробування. Мені це болить, тому що, виїжджаючи з України, я відчувала великий страх і тривогу. «А що я буду робити у Відні, а як мені жити на одну допомогу, а як же моя квартира, я можу вивезти речі, але як не загубити себе?» Відчувши цей страх, я захотіла допомагати тим, кому ще складніше дається цей пошук. 

ELLE.UA Якщо вірити переказам, Вінстон Черчілль в період Другої світової війни на пропозицію міністра оборони скоротити витрати на культурний сектор, відповів: «А заради чого ми тоді воюємо?». Чи згодні ви, що навіть у воєнні часи підтримка мистецтва є необхідною для держави?

Я.Б. Війна, яка зараз триває, це гібридна інформаційна війна в тому числі, війна наративів. Це знищення України як нації, її культурної спадщини, мови, традицій. Триває війна культур. Тому так важливо тримати інформаційний фронт і посилювати нашу культурну дипломатію. Аби надати кращої видимості ситуації в Україні та для підтримки української мистецької спільноти, ми запустили Crypto Art Drop у форматі NFT. Більша частина виручених коштів йде безпосередньо на підтримку української організації DATTALION, який воює саме на інформаційному фронті (це найбільша безкоштовна та незалежна зведена база даних фото- та відеозаписів війни з відкритим кодом, а також база даних перевірених очевидців жахів російського вторгнення — Ред.). Нам важливо транслювати світові правду. 

ELLE.UA Як відбувалася селекція художників для виставки «Півник із чорними крилами: віднайдена реліквія»?

Я.Б. На виставку було запрошено молоду, але досвічдену кураторку Катерину Філюк. Я знаю Катю особисто, разом ми курували виставку «Сад пам’яті». Вона здобуває ступінь PhD в Палермо, живе в Італії. Це теж був один із важливих факторів — логістичний, бо неможливо планувати виставку віртуально, а виїзд з України нині дуже ускладнений. Катя кілька разів приїздила до Відня, ми ретельно все проговорювали. Як кураторці ми надали їй повну свободу, і художників вона підбирала вже відповідно до своєї концепції. Майже всіх митців я знала особисто, тому жодних непорозумінь в процесі підготовки у нас не було. Катя — професіонал, та й зважаючи на те, що на підготовку в нас був тільки липень, виставка вийшла досить якісною. 

ELLE.UA Скільки українських галерей цього року взяли участь у VCT? 

Я.Б. Цьогоріч центральні місця на верхньому поверсі Курсалону отримали відразу три українські галереї: ЦЕХ  (з роботами Євгена Петрова, Миколи Білоуса та Рустама Мірзлєва); Voloshyn Gallery та The Naked Room (з графікою Павла Макова). Ці галереї зробили продажі на ярмарку, а отже, кошти пішли художникам. Це сьогодні особливо важливо для мистецького ринку, який також потерпає. Мріємо, аби наступного року було не три, а шість українських галерей. Це і будуть мої задачі — залучати міжнародне фінансування, створювати сильні консорціуми, надавати значимості темі українського мистецтва. Цьогоріч, скажімо, мені вдалося домовитися про фінансування  з Raiffeisen Bank, а також отримати офіційний документ від президента Австрії з підтримкою Statement Ukraine. 

ELLE.UA Це був перший стейтмент в історії віденського ярмарку. Чи плануєте ви продовжувати?

Я.Б. Так, ми вирішили і надалі рухатися в цьому напрямку. Сподіваюся, наступного року повістка України буде менш драматична. Можливо, ми будемо говорити про зміни в кліматі чи на якусь іншу тему, в якій ми зможемо заявити про свою небайдужість. Тому що для мене після п’ятирічного досвіду роботи в проєкті Центру Голокосту «Бабин Яр» (після відвідин абсолютно всіх меморіалів і музеїв Голокосту в Європі, Ізраїлі, США, прочитань безлічі матеріалів), я розумію, що байдужість — це найстрашніший стан. І коли ми раніше чули від брендів чи окремих осіб, що «вони поза політикою», сьогодні чітко розуміємо, що ми всі про це, ми живемо в одному світі. Згадуючи «Ефект метелика» Рея Бредбері, розумію, що Україна — це тисячі, мільйони метеликів, і її ефект буде відчутний абсолютно всім у світі. І якщо ярмарок не може щось кардинально змінити, то він точно може стати платформою для обговорень, зокрема, ролі і місця мистецтва, культури під час війни та відновлення повоєнної України. 

---