Керівниця дитячої студії вокалу з Одеси Юлія Скальська, виїхавши до Румунії, організувала там творчий центр для дітей і дорослих. Вона стала однією з героїнь арт-проєкту “Ukraine among us” румунського фотографа Аді Тудос.
– До 24 лютого моє життя було настільки заповнене роботою і розписано похвилинно,що я довго не вірила у ймовірність вторгнення, – згадує вона. – Коли чоловік розбудив мене: “Юлю, почалося!”, перше, що спало на думку спросоння: “Не може бути! А як же мої проєкти!” Тоді надія, що скоро все закінчиться, і ми повернемось до колишнього життя. Але це страшне кіно ніяк не закінчиться, а ми не можемо вийти із кінотеатру.
До великої війни жодна музична подія в Одесі не обходилася без Юлії та її вихованців студії вокалу «Консонанс» при Одеському міському Палацу дитячої та юнацької творчості. Про своє життя у Румунії вона розповіла у розмові з фотографом під час зйомок. Далі – пряма мова.
Я працюю з чотирнадцяти років, і от раптом – у мене більше немає занять та учнів, мені не потрібні сукні для виступів на концертах, немає матеріальних прагнень, суєти та амбіцій. Усе, чого бажала, у мене забрали. Я зупинилася. Поступовозбагнула, що пропустила щось важливе у стосунках із дітьми, що багато років ми жили, як актори: репетиції, шоу-програми, конкурси, концерти… мої діти були залучені до всіх творчих процесів, але ми не мали часу поговорити про щось інше, окрім музики. І ось, опинившись тут, у Румунії, ми надолужували те, що не сказано. Я побачила зовсім інший світ.
Опинившись у Румунії, ми довго їхали серпантином крізь сніг у горах. Грошей з собою було небагато – все вкладала у проєкти. Коли прибули до міста Клуж-Напока, вночі, замерзлі та втомлені, у дворі з величезними кованими воротами, як у замку, нас зустрів дуже елегантний чоловік у піджаку та пальті. Він привів нас у тепле приміщення, посадив за стіл і почав частувати супчиком та пюре з котлетками. Це було просто неймовірно! Поки ми їхали Румунією, нас скрізь дуже тепло зустрічали, давали гарячий чай з бутербродами, підбадьорювали. Але дуже хотілося нормальної їжі, хоча б бульйончика. А тут – гаряча вечеря!
Це була угорська школа унітаріанців, де місцева благодійна організація відкрила пункт допомоги біженцям з України, і ми виявилися чи не першими, кому вони дали притулок. Спочатку думали, що перепочинемо день-два й поїдемо далі до Португалії, де нас уже чекали.
Але через тиждень прийшов директор школи – ми одразу між собою почали його називати Велике Серце – радісна та гостинна людина, і запропонував залишитися: “Скрізь одне й те саме, якщо ви думаєте, що Румунія чимось відрізняється від інших країн Європи, не варто їхати, – сказав він. – Тут ви поряд з Україною і зможете повернутися в будь-який момент, ми вам допоможемо та зробимо все можливе, щоб ви почувалися комфортно. Живіть, займайтеся музикою, ми підтримаємо будь-які ваші ініціативи. Будемо разом возити гуманітарну допомогу в Україну та допомагати іншим людям!”
І ми залишилися, збирали машини та возили продукти та ліки до України.
Я вважаю, що я тут не біженка – я представниця України. І я хочу, щоб, дивлячись на мене, поведінку моїх дітей, моєї родини, про нас думали саме так, як ми себе поводимо. Я хочу, щоб про нас думали, що ми заможні та культурні люди, які мають освіту, досвід та ще й можуть навчити.
Практично з перших днів тут мене запрошували співати на різних заходах, де я познайомилась з іншими вокалістами, а на Різдво ми підготували щедрівки українською та румунською мовами і виступили на головній площі міста, на одній сцені з громадянами Румунії. Люди вдячно аплодували, прийшло багато українців, вони підспівували. Трансильванія взагалі – полікультурний регіон, тут підтримують багато музичних традицій, але мені було приємно почути: “Ваша українська мова ллється, немов музика”. І саме музика привела мене до тих людей, які захоплюються ідеєю творчого центру.
Я розумію, що колись українцям доведеться самим себе забезпечувати в будь-якій країні, що їх приймає. І я дуже хотіла дати собі та іншим можливість бути у фінансовій безпеці. Музика – це ніша, яку ми, українці, тут ще не заповнили. Я вмію працювати з голосом і тілом, то чому не використовувати свій досвід і талант? А оскільки місцева спільнота зацікавлена в тому, щоб розвивати гармонійні стосунки з українцями, благодійний фонд “Фонео” запропонував та профінансував відкриття творчого центру у Клуж-Напоці. У нас є приміщення для танців, вивчення мов, студія для занять музикою (разом з інструментами та апаратурою!), студія для малювання та кераміки. Є фінансування на кілька місяців.
У мене великий список охочих відвідувати заняття! І ця частина роботи займає багато часу, тому що діти та дорослі мають різні потреби, усіх потрібно розподілити за часом, а студії у нас невеликі. Колеги з Фонду реагують на прохання дуже чуйно і підтримують мої ідеї. Багато з напрацьованого в Україні вже вдалося зробити в Румунії: заняття з українськими дітьми, концерти, Різдвяний онлайн-проєкт з моїми учнями, що опинилися в різних країнах.
В нашому центрі зустрічатимуться не лише українці. Ми, як і раніше, дружні з угорською діаспорою в Трансільванії – вони готові відгукнутися на будь-які ініціативи, з представниками Молдови та інших країн, а в цьому місті багато молоді з Європи та Азії.
Я швидко оцінюю, хто на що здатний та з ким було б гарно працювати в команді.
Наприклад, Тімоті Крос, молодий чудовий музикант із натхненними текстами – такий собі румунський Монатик (досі не можу зрозуміти, чому ніхто не візьметься за його продюсування?), ми швидко знайшли спільну мову. Після приїзду до Клуж-Напоки мені запропонували попрацювати з вокалістами у румунсько-українській музичній групі, яка була сформована з підлітків.
Все йшло на такому творчому підйомі, що за три місяці ми вже співали у Бухаресті на півфіналі шоу “Румунія шукає таланти”. Це був дивовижний досвід, і я щиро вдячна за співпрацю Тімоті Кроссу. Зрозуміло, що півфінал – це поки що одна сходинка вгору, бо за три місяці складно чекати грандіозної перемоги, проте діти були щасливі, для них це вже перемога.
Я переконана, що навчання дітей вокалу має бути в комплексі з акторською майстерністю, сценічним рухом, ораторським мистецтвом та навичками гри на музичному інструменті, щоб розвивати почуття ритму. Тобто батьки привели дитину займатися, скажімо, години на чотири, і вона розвиває різні сторони своєї особистості. Тоді все починає звучати.
Мені неодноразово говорили, що в мене в колективі “різнокольорові” діти, що одразу чути, що виступає колектив Скальської. Тому що кожна дитина приходить зі своїми унікальними особливостями, а я розвиваю та посилюю її дивовижність, щоб максимально розкрити індивідуальність. І тут, у Румунії, я продовжую це робити і хочу бачити поряд таких самих викладачів. А інакше навіщо займатися творчістю? Коли ми повернемось додому, нам потрібна буде сила духу для відновлення культури.
біженці війна люди румунія
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2F7f9c734d6b799544bf1509750e9f52fd.jpg)
