У Нікополі, в якому вже місяць немає водопостачання, вода, на диво, є усюди. Люди носять воду щоденно ‒ з шостої ранку до дев’ятої вечора, поки пункти видачі води у місті працюють. На кожній вулиці ‒ у центрі, житлових районах, промзонах ‒ люди тягнуть воду. В пляшках, баклажках, кастрюлях, тазиках ‒ вода тут на кожному кроці. Вона усюди, крім того місця, де повинна бути ‒ у трубах водогону.
Розповідаємо, як Нікополь живе без води на прикладі одного маленького підприємства, що продає овочі.
Без води
6 червня 2023 року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, величезна кількість води вилилась і затопила безліч населених пунктів нижче за течією. Люди днями сиділи на дахах, щоб не втонути, а росіяни заважали українцям на окупованих територіях, виїхати в безпечне місце.
Але в населених пунктах вище за течією від греблі виникла інша проблема ‒ вода звідти відійшла, Каховське водосховище обміліло, а сотні тисяч жителів регіону залишились без водопостачання.
Одним з постраждалих міст є Нікополь. Це ‒ промислове місто, в якому до війни проживало близько 100 тисяч людей. Воно розташоване на березі Каховського водосховища ‒ прямо навпроти окупованого Енергодару і Запорізької атомної електростанції.
Водосховище в Нікополі було настільки широким, що місцеві називали його морем. З деяких точок міста навіть не було видно протилежного берега, але на горизонті завжди віднілись оповиті димом енергоблоки атомної станції.
Водопостачання в Нікополі немає вже місяць ‒ його поступово вимикали в різних районах міста протягом кількох днів після підриву греблі. Каховське водосховище тепер нагадує не море, а пустелю, через яку протікає декілька річок: Дніпро і його притоки.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2Fbe41231d9c45ee051a7951b9e43ffaf1.jpg)
Відсутність водопостачання ‒ величезна проблема для Нікополя. Справа не тільки у відсутності комфорту. Неможливо прийняти душ, помити посуд і попрати речі в машинці. Дуже багато жителів міста живуть у приватних будинках і харчуються самостійно вирощеними овочами і фруктами. Для деяких місцевих продаж городини є єдиним джерелом заробітку.
Однією з таких жительок Нікополя є Наталія Козаченко. У своєму дворі вона з родиною вирощує овочі для себе та на продаж.
Басейн
Наталія зустрічає мене в своїй оселі у спекотний літній день. Нікополь розташований на півдні Дніпропетровської області ‒ у липні тут завжди неймовірна спека, і місцеві зазвичай ходили а пляжі купатись у водосховищі. Купання закінчилось ще минулого літа ‒ відвідування пляжів заборонили через безперервні обстріли росіян з протилежного берега.
У дворі Наталі лежить запакований басейн. Вона з чоловіком купила його для їхніх дітей минулого червня. Похлюпатися в басейні вони змогли рівно місяць. В липні росіяни почали обстрілювати Нікополь з артилерії, тож дітей вивезли до родичів у Київ.
‒ Першого липня ми поставили басейн, а 27-го вони поїхали, ‒ пояснює Наталія. А її чоловік тепер воює.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2F680c0c787faebad47660dc90d442851f.jpg)
Зараз у дворі тиша ‒ ні дітей, що хлюпаються у басейні, ні криків чайок, яких раніше тут було безліч, але вони майже зникли, як вода пішла.. Час від часу цю тишу перериває важкий гавкіт німецької вівчарки і шелестіння плівки на довгих теплицях. Вже вечір, але температура повітря все ще 33, тож ці пориви вітру відчуваються так, ніби на тебе дують гарячим феном.
Цього року Наталя хоче знову зібрати басейн. Деякі підприємці в місті пропонують місцевим привезти машину з водою і наповнити нею будь-які ємності.
Басейн вміщає шість тисяч літрів, тож наповнити його технічною водою буде коштувати 2,5 тис грн. Наталія готова стільки витратити, адже втрати від зів’ялої городини будуть значно більшими. Раніше за сезон родина Наталі могла продати овочів на 150-200 тисяч грн.
“Це не чиста виручка, ми дуже багато витрачаємо на добрива та інші витрати. Але мені не стільки шкода грошей, скільки нашої праці”, ‒ пояснює жінка.
Врятувати город
Задній двір Наталі ‒ весь у теплицях. Там ростуть помідори, огірки, перець, які йдуть на продаж, а поза теплицями є декілька грядок з баклажанами, картоплею, кабачками і зеленню ‒ це родина вирощує для себе. Кожна рівна грядочка починається з маленького кущика чорнобривців ‒ їхній сильний запах відганяє комашок, і однієї капустинки.
“В нас трохи не вистачає місця, тому ми вирішили так садити капусту”, ‒ пояснює жінка.
Через відсутність води вже загинула вся зелень, всихають кущі картоплі.
Всі рослини на продаж Наталія з мамою поливає раз на декілька днів. На овочі для себе води просто не вистачає. До того, як вода зникла, Наталія просто кидала шланг у грядки і займалась своїми справами. А зараз вони з мамою увесь день носять воду з найближчого пункту видачі, а потім близько години поливають рослини.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2F56537237324961e1d58cbd7d3cde4335.jpg)
‒ За день ми тягаємо 350 літрів води. Ми робимо це з мамою вдвох, у п’ять заходів. Я беру 60 літрів і завантажую їх на тачку, а мама ‒ ще десять несе у руках.
‒ 60 літрів!? Це ж так важко! ‒ дивуюсь я.
‒ Так, але є люди, які і більше тягають самі, ‒ пояснює Наталя. ‒ Після того, як ми набираємо воду, сил в мене не залишається ні на що, Бачите все поросло травою ‒ хоча раніше ми доглядали за тим, щоб все було акуратно.
Ольга, одна з працівниць пункту видачі води, розповіла мені, що до неї щодня приходить літня жінка, яка набирає і везе приблизно 70 літрів води ‒ вона чіпляє бутлі на велосипед, який тягне з собою.
‒ Ну так на велік якраз 70 літрів поміщається, ‒ без подиву говорить Наталія.
Сізіфова праця
Точка набору води розташована в 15 хвилинах ходьби від дому Наталії. До нього треба піднятись вгору по бездоріжжю.
У страшенну спеку по цій дорозі важко йти і без величезної ваги, а Наталії та її мамі доводиться тягти цим шляхом спочатку купу пустих баклажок, а потім ще 70 літрів води. І так чотири рази на день.
Потім ще декілька хвилин треба пройтись вже по асфальтованій дорозі. Тут навіть не треба питати, де знайти пункт видачі води. До нього, як до водопою в пустелі, йде величезна кількість людей з бутлями. Тож можна просто слідувати за ними і дійти до потрібного місця.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2F052836473c4c8ea1d363cdfa60a0e18d.jpg)
Нікопольці везуть воду на “кравчучках”, на велосипедах чи мопедах, є й такі, як Наталія, які возять воду у важких залізних тачках. Ну пункті видачі бачила жінку, яка привезла бутлі на старому дитячому візочку.
На цих пунктах можна зустріти дуже багато людей літнього віку ‒ вони залишаються у місті попри обстріли, бо їм нікуди поїхати.
Річка Лапенка
Я приїхала в Нікополь поспілкуватись з місцевими 4 липня. Саме тоді Генштаб ЗСУ повідомив про можливу підготовку Росією провокації на Запорізькій АЕС. Ми зустрілись з Наталією наступного дня і я спитала в неї, як вона відреагувала на ці новини.
“Ми спали. Цілий день тягали з мамою воду, а потім повернулись додому дуже втомлені і просто заснули”, ‒ каже жінка.
З двору Наталії видно Каховське водосховище. Вона живе у районі, який називається Лапенка ‒ в честь річки, що протікає поряд. Раніше її русло було сховане у водосховищі, але зараз тоненька цівка її русла протікає прямо біля берегу. Біля русла річки з високого берега видно величезні тріщини, які з’явились у сухому грунті, десь поряд валяється затоплений човен.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2F58fcb45814543a64caa76dae2f7595ce.jpg)
‒ Коли підірвали Каховську греблю, я була в Києві з дітьми, ‒ згадує Наталія. ‒ А через тиждень повернулась у Нікополь. Вода вже відійшла і тут ходили люди з металошукачами гратись.
‒ Шукали козацькі скарби? ‒ запитую я.
‒ Так, звичайно, ‒ з усмішкою говорить Наталія.
Ввечері Нікополь наповнюється жахливим запахом. Якщо вітер дує з водосховища на місто, всюди відчувається різкий запах гнилі. Місцеві підозрюють, що це запах мертвої риби.
Ми залишаємось
За Лапенкою видніються ще пару кілометрів висушеного мулу, за ним ‒ має бути русло Дніпра, але навіть з високого берегу його не помітно. Далеко на горизонті можна побачити посинілі силуети будинків ‒ це окуповане росіянами місто Кам’янка-Дніпровська.
Звідти, як і з Енергодара, росіяни обстрілюють Нікополь з артилерії і тероризують місцевих жителів.
‒ Коли з Кам’янки є “виходи”, у нас аж дім трясеться. Снаряди постійно пролітають над нашим будинком. Тож спочатку ми чуємо вихід, а потім свист. Це дуже страшно.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F265%2F7181aae07ee931162d3c208435410f7e.jpg)
Будинок Наталі теж постраждав ‒ росіяни поцілили снарядом біля її паркану. В неї та декілька сусідніх будинків від осколків повилітали вікна. Родина жінки встигла їх замінити, інші сусіди ‒ затягнули пусті віконні рами плівкою, ще один будинок стоїть з побитим склом.
Останнім часом росіяни почали прицільно обстрілювати водонасосні станції, розповіла мені працівниця пункту видачі води Ольга.
Попри усе горе, яке росіяни завдали Нікопольцям, Наталія говорить, що планує залишатись у місті.
‒ Звичайно, що якщо підірвуть атомку, то вже вибору не буде, тут не можна буде жити. А поки цього не сталось, ми залишаємось тут.