Прорив
Прорив

Прорив

Я й досі так вважаю, але після того, як на моїх очах творчі прориви зазнавали девальвації та інфляції, ставлюся до них з меншим ентузіазмом, ніж у юності. А деяких джинів із пляшки так не вдалося після всієї заподіяної ними шкоди загнати до пляшки. Це взагалі не надто цікава тема для широкої авдиторії, доки не подивитися на неї з погляду меншовартості, котру нав’язувала нам імперська пропаганда. Ось тут і стає помітно, звідки ростуть ноги.

Чомусь мене, допитливу юну особу в студентські роки й згодом, оточували інтелектуали, що мали російське коріння, хоч і мешкали у Львові. Бо власне україноцентричні інтелектуали сиділи в психушках і тюрмах, а позаяк бракувало повітря, то я знайшла, радше мене знайшли, спіймавши на живця, нащадки визволителів. З ними можна було поговорити не лише про Булгакова, Набокова, Андрія Тарковського чи "Архіпелаг ГУЛАГ", а й про Босха, Борхеса, Кафку, Камю, Фелліні, імпресіонізм тощо.

Вони цікавились історією середньовічного Львова, відвідували виставки, концерти. Але нічого не знали про українську культуру, особливо, шістдесятників. Ці знання я отримувала мізерними порціями від таких самих, як я, початківців, серед більшість була сексотами, завербованими ще у навчальних  закладах. Прочитати щось з українського самвидаву мені випадала дуже рідкісна нагода.

Читайте також: Зближення з історією

Звідси, мабуть, і з’явився інтелектуальний космополітизм митців мого покоління – з комплексу меншовартості, який вживлювали в нашу свідомість як ті, так інші по той бік залізної завіси. Нібито українська культура застрягла на селянській тематиці й не зробила прориву, який міг би підхопити увесь світ. Як-от, латиноамериканці  Кортасар, Борхес, Маркес.

Найгірше, утім, було не це. Ми не усвідомлювали токсичності Булгакова, Набокова, Достоєвського, ба, навіть імперського Гоголя, агента охранки. І це не наша провина, а тотальне незнання українцями власної, не редагованої й не написаної чужинцями історії. Те саме з гуманізмом, який геть відсутній в російській літературі. Зрештою, його по крихті доводилося визбирувати і в модерній європейській культурі, яка здійснювала прориви, запроваджувала моду на віршування, і це все намагались прищепити собі найбільше   колоніальні культури, а воно не прищеплювалось, всихало і було вторинним, як усе штучне.

У 1990-х на хвилі розпаду комуністичного блоку  стала відчутною криза гуманізму. Його підмінили еготеїзмом — самообожненням.

Цього терміну офіційно не існує. Його вигадав для себе мій знайомий, в якого був зрусифікований батько-українець і мати – зросійщена німкеня, а сам він став типовим російським лібералом. Врешті, він осів у Москві, яку вважав гідним для себе  містом, і коли у 2014 році почалася війна, написав мені, що нам треба негайно здатися, а Львів хай забирає собі Польща.

Після 2022-го більшість  українців остаточно зрозуміли, де закінчується російський лібералізм, але то ще було  не все. Ми  пережили тріумф охлосу в 1990-ті, а в літературу, кіно, і театр  линули потоки російських матюків і тюремного жаргону, і линуть досі. Це називають досі проривом і це справді – прорив імперської каналізації.

Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації

Лімонова, Пєлєвіна та компанію  з захопленням читали ті, хто нині продовжує ставити на епатаж і шокову терапію, яку називає "розкутістю".  Навіть війна не зупинила цей процес, тож звідки взятися патріотизму в молоді, яка вихована, з одного боку, на матюкливому московському репі, а з іншого, – на туманних  і  теж здебільшого матюкливих верлібрах українських топпоетів?

Співчуття, милосердя, емпатія – це все рудименти "совка", хоч при совку їх теж не було — існувала імітація в обгортці "морального кодексу будівника комунізму". Мета нашого ворога — розкласти ще більше українське суспільство, щоб воно не боролось за свою "погану", "відсталу" країну, і, не побачивши для себе жодних перспектив розсіялось.

Для нас важливо – вчасно помітити диверсію і самих диверсантів, які засобами мистецтва намагаються впливати на нашу свідомість, щоб завадити пробудженню національної ідентичності.

Я лише навела приклади з мого особистого досвіду. Врятувала мене тоді й рятує зараз народна  та класична українська культура та пошуки свого коріння. Я не могла від цього відмовитись ні тоді, ні тепер.  Не дозволив моральний імператив, який важливіший для мене ніж слава чи гроші.

Якщо ви не бачите світла в кінці тунелю, то не йдіть цим шляхом. Шукайте інший. Прорубайте отвір у стіні, оце і буде прорив. Іноді варто просто повернути назад, до місця, з якого ми вийшли, аби зрозуміти своє призначення.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.



Джерело матеріала
loader