Правдива велич Івана Пулюя

Усвідомлення й висвітлення масштабу постаті Івана Пулюя (02.02.1845, Гримайлів – 31.01.1918, Прага) формувалось поступово ще за його життя. Перші відомості про нього друкувались починаючи від 1883 р. у львівських виданнях – часописі «Зоря», календарі товариства «Просвіта», газетах «Діло» і «Kurjer Lwowski».

Тим же 1883 р. датована згадка про нього за межами Галичини у фаховому журналі з електротехніки «Elektrotechnische Zeitsсhrift», який виходив у Берліні, а з 1898 р. відомості про Пулюя подавали енциклопедії Німеччини і Росії, згодом Іспанії, Чехословаччини і Великої Британії. В європейських періодичних виданнях найбільше публікацій про нього припало на 1896 р., у них висвітлювалась його важлива роль у дослідженні Х-променів і їх ефективному застосуванні у медичній діагностиці – відповідні статті друкувались німецькою, чеською, англійською і французькою мовами. Водночас кінцем ХIХ – початком ХХ століть датовані публікації, у яких зазначено внесок Пулюя у гуманітаристику. Зокрема, І. Франко у праці «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» високо оцінив відстоювання Пулюєм прав української мови, дослівно: «… 1871 р. дав себе знати в руськім письменстві як дуже талановитий полеміст у дуже делікатній справі – вживання народного язика в церковних книжках».

Для популяризації імені Пулюя як видатного фізика серед гімназійної молоді та й усього українського громадянства важливу роль відіграв написаний В. Левицьким ґрунтовний підручник «Фізика для вищих кляс», виданий у Львові 1912 р. і повторно 1924 р. – у ньому подано конкретні відомості про вагомий внесок Пулюя у цю науку. На той час Пулюй уже належав до найвідоміших у Європі та світі фізиків і фахівців у галузях теоретичної та практичної електротехніки. Свідченням цьому є той факт, що опубліковану німецькою мовою 1883 р. у Відні монографію Пулюя про катодні промені Лондонське фізичне товариство видало 1889 р. у перекладі англійською мовою як окремий том серії «Physical Memoirs», в якій друкувались підсумки найважливіших досліджень, виконаних поза межами Великої Британії. Також прикметно, що ще 1880 р. американський журнал «Science» опублікував статтю, у якій викладено результати досліджень Пулюя, що спростовують хибну інтерпретацію процесів у середовищах розріджених газів відомого британського фізика і хіміка В. Крукса. Досліджуючи вплив магнітного поля на катодні промені, Пулюй довів, що дія на них магнітного поля має ту саму природу, що й його дія на електричний струм, який проходить у твердих провідниках. Він констатував, що кожна електрична частинка є в дійсності «елементарним струмом», а відхилення катодних променів магнітом – це результат дії магнітного поля на окремі рухомі заряджені частинки. Фактично, це ідея «сили Лоренца», сформульована тільки якісно (без формули), яка стала загальновизнаною лише в останні роки XIX століття і заклала основи електронної теорії Лоренца.

Хоч загалом безпосередньо у галузі фізики Пулюй працював лише приблизно 10 років (більше часу присвятив електротехніці), за цей час виконав фундаментальні дослідження, які проклали шлях до відкриття Х-променів (1895) і електрона (1897). А розпочав наукові студії 1872 р. у фізичній лабораторії Віденського університету після закінчення у ньому філософського факультету. Докторат здобув 1876 р. у Страсбурзькому університеті за дослідження в галузі молекулярної фізики. У 1874-1875 рр. працював як викладач у Військово-морській академії у місті Фіюме (тепер Рієка у Хорватії), де сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти, який став широко відомим у науковому світі й був відзначений медаллю на Всесвітній виставці в Парижі 1878 р.

Працю в галузі електротехніки Пулюй розпочав 1876 р. у Віденському університеті після повернення зі Страсбурга, де перебував на стажуванні. У 1878 р. опублікував повідомлення з описом сконструйованого ним телефонного сигнального апарата, безпечного у практичному використанні. Активно працював над вдосконаленням освітлювальних електричних ламп, на Всесвітній електротехнічній виставці у Парижі 1881 р. його електротехнічні апарати були відзначені дипломами. Серед них стала широко відомою одна з них під назвою «лампа Пулюя». Як виявилось через 14 років, завдяки оригінальній конструкції саме ця лампа дала змогу Пулюєві отримати Х-променеві знімки найвищої якості. Сьогодні багато апаратів конструкції Пулюя можна оглянути в паризькому музеї «Conservatoire National des Arts et métiers».

Віденський період життя Пулюя почався 1865 р., коли вступив до Греко-католицької духовної семінарії, після закінчення якої у 1869-1972 рр. навчався на філософському факультеті Віденського університету. Прикметно, що ще будучи студентом-теологом він відвідував університетські лекції з математики, фізики й астрономії. Плани у нього були серйозні – був не лише слухачем, але й складав екзамени, хоч і не був студентом! Архівні документи свідчать, що ще за рік до зарахування у студенти університету він склав п’ять екзаменів з математики, причому усі на відмінно. Пізніше, уже в період праці Пулюя у Празі, який почався 1884 р., високий рівень його знань з математики проявився у його статтях з теоретичної електротехніки. За рік до переїзду в Прагу в кар’єрі Пулюя сталися несподівані зміни. Справа в тому, що хоч початок 1880-х років був дуже продуктивним у його науковій праці, а докторат він здобув ще 1876 р., через відсутність належної протекції умови подальшої праці в університеті були несприятливими. Однак це його не особливо турбувало, оскільки знав, що зі своїми знаннями і набутим досвідом конструювання електротехнічних апаратів без належно оплачуваної роботи не залишиться. Так і сталося. Лампи Пулюя з успіхом демонструвались на Електротехнічній виставці у Відні 1883 р. Тож не дивно, що наприкінці 1883 р. відомий австрійський підприємець Й. Верндль запросив Пулюя на посаду консультанта з метою організації виробництва електричних приладів у місті Штайр (Австрія). Наміри Верндля були дуже амбітними, тож він уважав за необхідне залучити до роботи найбільш відомих у Європі фахівців – поряд з Пулюєм ще італійця Пієтту, чеха Кжіжіка і німця Шуккерта. Тобто, ще на початку діяльності Пулюя в царині електротехніки високо оцінювали його кваліфікацію. На пропозицію Верндля Пулюй організував масове виготовлення електроламп власної конструкції. Тисячі таких ламп були використані для освітлення Електротехнічної виставки в Штайрі у серпні 1884 р., а також самого міста. Виставка викликала сенсацію, «море світла» – таким було враження очевидців. Виставку відвідав імператор Франц-Йозеф і, як писали газети, упродовж тривалого часу розмовляв з Пулюєм. Наслідок не забарився – у жовтні цього ж року Міністерство освіти запросило Пулюя на посаду професора Німецької вищої технічної школи у Празі.

Повернемося ще до студентських років Пулюя у Відні. Тоді він виявив рідкісну здатність поєднувати серйозне опанування науковими знаннями з практичною реалізацією непростих планів іншого спрямування, які він уклав для себе ще будучи гімназистом у Тернополі. В Тернопільській гімназії, де викладання велося німецькою мовою, Пулюй заснував таємне товариство української молоді «Громада». Молодь збиралась тричі на тиждень: в неділю (декламація і читання слова Божого), середу (історія) і суботу (література), заснували свою бібліотеку. Великий вплив на гімназистів мала поезія Тараса Шевченка. Після закінчення гімназії 1865 р. Пулюй був уже сформованою особистістю-патріотом. Продовжив активну громадську діяльність і коли розпочав навчання в Греко-католицькій духовній семінарії у Відні, де навчались ще понад два десятки галичан. Важливою подією стало відзначення українськими студентами у Відні 10 березня 1866 р. роковин Тараса Шевченка, враженнями про неї І. Пулюй схвильовано ділився в листі до членів «Громади»: «Та славно вже відбулися! Усі Славяне здивувалися! Ми хоть числом від них менчі, то таки щодо діла їм наперед нас не вирваться» . Пулюй наголосив, що це вшанування Тараса Шевченка за участі близько 300 осіб відбулося всупереч шаленому спротиву москвофілів, а особливу прихильність виявили студенти-чехи. У 1867 р. українська молодь у Відні заснувала легальне товариство «Січ», у якому І. Пулюй головував у 1872-1873 рр. Це товариство відіграло помітну роль у суспільно-культурному житті Галичини. Іван Франко у 1902 р. писав: «… в лоні самої «Січі» почали вироблюватися люди, що не їли даром університетського хліба, віддавалися науці серйозно, не для посади та кар’єри, такі люди, як Ів. Пулюй, Ів. Горбачевський і інші». У цей час Пулюй уклав для себе амбітні плани розвитку системи освіти рідною мовою, над здійсненням яких працював практично усе подальше життя. Насамперед, необхідно було обстоювати використання народної мови замість язичія у церковних виданнях. Свої засади Пулюй втілив на практиці у Відні – 1869 р. видав «Молитвослов», а 1872 р. більший за обсягом «Молитовник», причому в першому випадку ще використав етимологічний правопис, а в другому – фонетичний («кулішівку»). Важливим кроком стала співпраця з Пантелеймоном Кулішем над перекладом Біблії, яка розпочалась у лютому 1871 р. Щоб прискорити розпочату справу, Пулюй на деякий час покинув університетські студії. Першим підсумком величезної праці Пулюя і Куліша стало те, що уже 1871 р. у Відні послідовно вийшли у світ Євангелія за Матвеєм, Марком, Лукою та Іваном. Повний текст Нового Завіту вийшов з друкарні НТШ у Львові в 1880 р. Куліш дуже високо цінував Пулюя як особистість. У листі до О. Барвінського назвав Пулюя «чоловіком-самоцвітом». Важливим завданням уважав Пулюй підготовку підручників для українських гімназій рідною мовою. Ще в студентські роки Пулюй переклав українською мовою підручник з планіметрії, а в одному з листів від квітня 1871 р. повідомляє, що закінчує переклад підручника з ботаніки відомого німецького біолога Е. Геккеля. Про подальшу активну діяльність Пулюя, спрямовану на розбудову системи вищої освіти українською мовою, яку він провадив уже будучи професором у Празі, йтиметься нижче.

Значною подією у житті Пулюя була його поїздка улітку 1880 р. з Відня на Наддніпрянську Україну на запрошення П. Куліша та його дружини. Упродовж декількох тижнів Пулюй побував у Києві, Харкові та у родинній оселі Кулішів у Мотронівці. Обговорювали громадсько-культурні справи, зокрема можливість видання в Австрії українського літературного журналу, такого, як «Основа», що виходив у 1861–1862 рр. У Харкові І. Пулюй побував у домі Христини Алчевської, відомої громадської і культурної діячки, засновниці українських недільних шкіл.

На початок празького періоду життя і діяльності Пулюя припала важлива подія – 1884 р. він одружився із своєю студенткою Катериною Стозітською.

У 1886 р. народилася перша донька, іменована Наталією, а з часом ще дві доньки і троє синів. Наталія закінчила Празьку консерваторію, у якій тоді навчався також згодом відомий композитор Василь Барвінський, син Олександра Барвінського. У 1916 р. вони стали подружжям. Є багато проникливих публікацій про їх драматичні долі, скалічені після 2-ої Світової війни окупаційною московською владою. Тут лише зазначимо, що Пулюй у листі до О. Барвінського від 29 вересня 1909 р. писав: «Недавно грала на фортепяні наша Наталка одну композицію Вашого сина. Я не мало дивувався і радів, що в него такий талан до музики. Нехай ж добра доля щастить йому на славу і користь а батькови і матері на велику втіху!». Ймовірно, це була перша висока оцінка творчості В. Барвінського, на той час лише 21-річного, висловлена на папері.

Ставши професором Німецької політехніки в Празі, Пулюй енергійно взявся за модернізацію і поглиблення курсів викладання. Уже 1885 р. започаткував окремий курс лекцій з електротехніки та практичні заняття, його лекції відвідували не лише студенти, а й професори інших навчальних закладів Праги та інженери. У 1888–1889 рр. Пулюя обирають ректором Німецької політехніки в Празі, в 1890–1891 рр. він був деканом машинобудівного факультету. Добився створення окремої кафедри електротехніки і в 1902 р. очолював її до виходу на пенсію в 1916 р. Розгорнув подиву гідну активність, спрямовану на реалізацію навчально-організаційних завдань. Завдяки його старанням курс електротехніки було забезпечено відповідною матеріально-технічною базою: налагоджено роботу електротехнічної лабораторії, побудовано машинний зал, переобладнано усі приміщення Фізичного інституту. Навчальні програми з фізики оновлював кожних два-три роки. Дбав про забезпечення належних умов для навчання студентів, зокрема 1905 р. заснував у Празі допомогове товариство для малозабезпечених студентів, які студіювали електротехніку. Педагогічна і науково-організаційна діяльність І. Пулюя була високо оцінена на державному рівні в Австро-Угорщині. Його відзначили орденом Залізної корони (1906), орденом Франца Йозефа (1916), надали титул державного радника («Hofrat», 1910). У 1916 р. одержав пропозицію зайняти посаду міністра освіти Австрійської монархії, однак відмовився за станом здоров’я.

Педагогічну діяльність Пулюй поєднував з масштабною роботою в галузі промислової енергетики, з проєктуванням і технічним керівництвом побудовою багатьох електростанцій, був визнаний державним експертом з цих питань. У його проєктах значна увага приділялась дотриманню екологічних вимог. Свідченням визнання заслуг Івана Пулюя в царині електротехніки є обрання його 1913 р. почесним членом Віденського електротехнічного товариства.

Визначальним у науково-технічній діяльності Пулюя є поєднання фундаментальної фізичної науки і базованої на її основі електротехніки. Його теоретичні праці свідчать, що він не тільки глибоко розумів фізичні основи електротехніки, але й добре володів відповідним математичним апаратом, який ефективно застосовував для складних обчислень, необхідних для опрацювання власних винаходів. Значну увагу Пулюй приділив теоретичним аспектам використання змінних струмів, зокрема ролі електромагнітної індукції та самоіндукції в електричних колах. Проаналізував вплив самоіндукції і спричиненої нею періодичної змінної електромагнітної сили на роботу двополюсної динамо-машини сталого за напрямком струму, провів експерименти, які підтвердили теоретичні результати. Його винаходи були запатентовані не лише в Австро-Угорщині, але й в Німеччині, Італії, Швеції.

Одним із найвидатніших технічних досягнень Пулюя став винайдений ним телетермометр, що давав змогу вимірювати температуру на великій віддалі від спостерігача – на різних глибинах моря, у шахтах і свердловинах, на високих вежах і на горах. Сконструйована ним катодна трубка-вентиль використовувалась для випрямлення змінних струмів. Пулюй відкрив перші принципи дегазації вакуумних приладів, тобто методи зниження у них тиску газу. Саме застосування цих принципів дало змогу фізику Ж. Перрену 1896 р. знизити тиск у газорозрядній трубці настільки, що стало можливим спостереження відхилення потоку катодних променів в електричному полі. Використовуючи метод Перрена, Дж. Томсон у 1897 р. визначив масу катодної корпускули – електрона. Тобто, на шляху до відкриття електрона важливий крок зробив Пулюй.

Як і в молоді роки у Відні, так і пізніше в Празі, Пулюй наполегливо працював для рідного народу. Особливо яскраво це проявилось у його впертій і тривалій боротьбі за відкриття українського університету у Львові та в його активній праці як дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка. Пулюй став одним з перших членів Товариства імені Шевченка, яке постало у Львові 1873 р. Коли ж 16 листопада 1892 р. Галицьке намісництво затвердило новий статут Товариства, за яким воно реорганізовувалось у поважну наукову інституцію, Пулюй у листі до О. Барвінського писав: «Добре діло зробили Русини, що розложили огниско для науки в товаристві ім. Шевченка… Доложу і я дещо із своєї праці по моїх силах і прошу мене залічити до секції для наук природних і медичних». Свого слова дотримав й упродовж наступних років опублікував декілька своїх наукових праць у виданнях НТШ. У 1899 р. Пулюя одним з перших обрали дійсним членом НТШ.

Досягнувши найвищих вершин у науці, Пулюй наполегливо працював над прокладанням шляху до таких вершин прийдешнім поколінням українців. Був переконаний, що для формування молодих наукових сил першочерговим завданням є відкриття українських вищих навчальних закладів. Оскільки на Наддніпрянській Україні в той час це було неможливо, Пулюй разом із однодумцями розгорнув значну роботу з метою добитися від австрійських властей відкриття окремого українського університету у Львові. Він відіграв провідну роль у відповідних заходах, які тривали понад 10 років, проявляючи виняткову наполегливість і надихаючи своєю енергією зневірених. Був у складі депутації, яка 26 січня 1902 р. передала віденським властям меморіял, у якому зазначалося: «Руський універзитет у Львові був з початку призначений тільки для культурних потреб руського народа… На жаль, тота думка стояла тілько на папері, бо на ділі німецька мова була викладовою мовою на всіх сьвітських факультетах, а латинська на богословськім». Проте, справа з відкриттям українського університету у Львові не зрушила з місця, передусім через опір впливових польських кіл. Та Пулюй боротьбу не припиняв, усіляко намагався активізувати зусилля в цьому напрямку українських послів до парламенту у Відні. На висловлені владними чиновниками сумніви щодо наявності українських наукових сил Пулюй перелічив усіх, хто міг би очолити кафедри. Зокрема, зазначив: «Проф. Горбачевський не тілько причинився своїми працями до наукового чеського скарбу, але й виховав їм цілі генерації хеміків й написав навіть підручник чеською мовою… Скажемо ще й про д-ра Пулюя, що колись запрошували його міністер освіти і міністер-презедент Стамбулов на катедру фізики до Софії … і лишали йому до волі викладати фізику хоч би на русько-українській мові». Крім шаленого опору польських шовініс­тів здійсненню планів відкриття українського університету, існував ще й дуже аґресивний чинник зі сходу: росій­ський посол у Відні подав у червні 1914 р. письменний і ус­ний демарш, заявляючи австро-угорському міністрові за­кордонних справ, що запроєктоване заснування ук­раїнського державного університету в Галичині російський уряд буде вважати за ворожий крок проти себе та за можливий казус беллі (чи сьогодні хтось з цього дивується?). Усе ж 29 листопада 1912 р. австрійський уряд оголосив проєкт заснування українського університету у Львові, згідно з яким його відкриття призначалося на початок 1916 р. Через воєнні дій цього не сталося. Однак ідея відкриття у Львові українського університету, навколо якої Пулюй об’єднав активних однодумців, була реалізована у 1920 р. так, що у Львові за ініціативою НТШ було засновано Український таємний університет, який за складних умов бездержавності функціонував до червня 1925 р.

Пулюй уважав своїм обов’язком популяризацію наукових знань серед широких кіл громадськості. Особливу увагу приділив науково-популярним публікаціям українською мовою. З цією метою свої перші статті опублікував ще 1877 і 1879 рр. у львівському журналі «Правда». Одна з цих статей стала основою для написання брошури «Непропаща сила». У 1881 р. окремою брошурою опублікував науково-популярну працю «Нові і перемінні зьвізди», яка перевидавалась у 1901 і 1905 рр., а також публікувалась німецькою мовою. Показово, як сам Пулюй мотивував необхідність видання цієї брошури: «Пишучи книжочку, мав я на цілі станути в обороні правди і високо держати світло правдивої науки проти наукового знахарства… Треба про те дбати, щоб вона легко дісталась до рук кожного, хто бажає пізнати правду».

Незважаючи на обтяженість багатьма обов’язками у Празі, Пулюй доклав максимум зусиль для завершення запланованого з Кулішем перекладу повного тексту Біблії. Оскільки Куліш помер 1897 р., то для подальшої праці Пулюй запросив Івана Нечуя-Левицького. Пулюй узяв на себе не лише остаточне редагування рукопису, але й полагодження усіх складних фінансових питань, пов’язаних з виданням усього перекладу. Повне видання Біблії у перекладі Куліша, Нечуя-Левицького і Пулюя вперше вийшло у Відні наприкінці 1903 р. і перевидавалось багаторазово.

Яскравий талант Пулюя як публіциста і політолога проявився у його статтях на захист української мови, яку він глибоко усвідомлював як націє- і державотворчий чинник. В одній з них він писав: «Переклади св. Письма дозволені в росийській імперії на більше як на 36 мовах. Вільно там навіть монголам, туркам і татарам читати і проповідувати слово Боже на своїй мові, вільно й полякам і таким славянським народам, як серби, болгари та чехи, що жиючи розсіяні по всій Імперії, становлять тілько малесенький процент російського населення, не вільно тільки – 25 міліоновому руско-україньскому народови, хоч він з московським ще й одновірний» (це з тексту протесту Пулюя, надісланого до «Главного Управления по делам печати» у Петербурзі). В іншій статті подано текст меморіялу професора Пулюя, надісланого ним у Петербург до спеціальної комісії для перегляду цензурних законів. З гострою критикою відгукнувся Пулюй на царський маніфест від 19 серпня 1905 р., який подавався як велике благо для народу: «… за слово Боже на рідній мові людей як переступників карають, а сьвятійший синод св. Письма на українській мові і раненим людям не дозволяє, тим воякам українцям, що за царя кров проливати мусіли. Чи можливий поступ там, де таке варварство дозволено царським указом?!». (Розуміння виявили не російські власті, а японські, які на клопотання Пулюя дозволили поширення духовного слова українською мовою серед вояків-українців, полонених під час російсько-японської війни). Глибину суджень Пулюя з іншої його статті про те, що «… одна тілько культура може обезпечити не тілько добробут і красну долю великих мас народу, але й удержати добрий лад в державі», підтвердив увесь хід становлення високорозвинених держав. Зразком переконливої публіцистики є також статті Пулюя у газеті «Діло» щодо необхідності відкриття українського університету у Львові.

З початком світової війни, коли здобуття українцями незалежності набирало реальних обрисів, Пулюй опублікував низку статей і брошур німецькою мовою, в яких обґрунтував необхідність створення самостійної української держави, яка стане ключем до миру і стабільності в Європі. Наголосив, що на арену світової історії виходить українська державна ідея, про що необхідно переконливо інформувати політичні й військові чинники центрально-європейських держав. Високим аналітичним рівнем і ґрунтовністю виділяються дві німецькомовні брошури – «Україна та її міжнародне політичне значення» і «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині», опубліковані Пулюєм 1915 р. відповідно у Празі та Берліні. Далекоглядним, особливо з позицій сьогодення, виявився висновок Пулюя, сформульований у першій з цих брошур: «В Європі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність (Ubermacht), а про її послаблення не можна думати, поки Московщина продовжує володіти Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не тільки в інтересах цих держав, але і цілої Європи». В основі політологічнх висновків Пулюя були не голослівні декларації, а глибокий історичний і геополітичний аналіз.

З вибухом війни Пулюй разом із Горбачевським у 1914 р. в Празі очолив Комітет допомоги біженцям з Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим воякам-українцям і військовополоненим. Заснував фонд для фінансової підтримки навчання української молоді. Свою публіцистичну патріотичну діяльність здійснював у взаємодії з Союзом визволення України – організацією наддніпрянських українських емігрантів.

5 травня 1915 р. у Празі Пулюй на зустрічі з українською громадою звернувся до присутніх з такими словами: «Шановні пані і панове, милі земляки! Сердечно витаю Вас в тій салі, де я від трийцять років викладав перед учениками моїми спершу науку фізики і електротехніки, а тепер викладаю електротехніку. Але сьогодні запросив я Вас не на електротехнічний відчит. Електротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полі і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, наша література і доля народа нашого». Політична активність Пулюя в роки Першої світової війни, які стали останніми роками його подвижницького життя, була блискучим підсумком та логічним завершенням його патріотичної діяльності впродовж багатьох десятиліть.

Проникливими словами прощався ректор Німецької політехніки з Іваном Пулюєм: «Події цієї великої війни глибоко схвилювали Твоє сильне серце… Бурхливі хвилі наших днів збудили в Тебе надію, що відбудеться зліт Твого народу… Доля дозволила Тобі побачити ранню зорю свободи Твого народу, який Ти любив до останнього подиху; вона піднялася з темних воєнних хмар, і її перші яскраві сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя». Адже помер Пулюй через дев’ять днів після проголошення 22 січня 1918 р. незалежності України.

У міжвоєнний час українська громада у Празі вшановувала пам’ять Івана Пулюя, 1930 р. відкрили меморіяльну таблицю на будинку, в якому він мешкав. Важливими для майбутніх дослідників життя і діяльності Пулюя стали ґрунтовні статті Романа Цегельського «Др. Іван Пулюй як науковий дослідник (В десятиліття його смерти)» у Збірнику Математично-природописно-лікарської секції НТШ (Львів, 1928, Т. 27) і Кирила Студинського «Листування і зв’язки П. Куліша з Іваном Пулюєм» у Збірнику філологічної секції НТШ (Львів, 1930, Т.22).

Пізніше, в колоніальній УРСР, на ім’я Пулюй було накладене табу з ідеологічних міркувань (як слушно припустив Василь Стус, саме за його самостійницькі переконання). Як правило, усі держави вшановують і популяризують імена своїх видатних особистостей ще за їх життя. У Пулюя ситуація була діаметрально іншою – за умов бездержавності рідного народу, він сам популяризував на міжнародному рівні ідею творення незалежної України.

Наприкінці 1940-х у Львові започаткована ідеологічна акція з дискредитації постаті Пулюя разом з іншими відомими представниками української інтелігенції, зокрема, В. Барвінського і його дружини Наталії, доньки І. Пулюя. Зловісну роль відіграла брутальна пасквільна книга В. Беляєва «Під чужими прапорами», яка неодноразово перевидавались. Трагічним наслідком стало засудження Барвінських 1948 р. на десятирічне заслання до Мордовських таборів.

У повоєнний час пам’ять про Пулюя певною мірою зберігалась в Австрії. Зокрема, професор Вільгельм Форман у 1958 і 1968 рр. опублікував присвячені йому статті, а 18 січня 1968 р. мав тривалий виступ на австрійському радіо в Лінці. Зокрема, він назвав Пулюя однією із найцікавіших постатей науки ХІХ і початку ХХ століть. Того ж року, незважаючи на цензурні перепони, на фізичному факультеті Львівського університету провели наукову конференцію з нагоди 50-річчя відходу у засвіти Івана Пулюя. Було виголошено доповіді викладачів університету про основні напрями його досліджень у фізиці та електротехніці. На основі зібраних матеріялів Роман Ґайда, тоді 40-річний доцент університету, опублікував статтю «Видатний український фізик Іван Пулюй» у Віснику Львівського університету, серія фізична, вип. 5(13), 1969 р. Однак, аналогічний матеріял, надісланий Р. Ґайдою до київського науково-популярного журналу «Наука і суспільство» цензура не пропустила. Лише із зміною політичної ситуації, Р. Ґайда із співавторами 1989 р. таки опублікував важливу статтю про Пулюя у цьому журналі, яка мала значний розголос. У подальші роки Р. Ґайда опрацьовував різноманітні документальні джерела про життя і творчість І. Пулюя, включно з архівами Львова, Праги, родинного архіву Пулюїв в Австрії та ін. На цій основі 1998 р. видав у співавторстві книгу «Іван Пулюй» із серії «Визначні діячі НТШ». На превеликий жаль, не дожив декілька місяців до її презентації. Ще встиг розпочати роботу над підготовкою адаптованого німецькомовного перекладу цієї книги, яка вийшла друком 2001 р. Друге видання, уточнене і доповнене, книги українською мовою вийшло 2019 р. під назвою «Іван Пулюй. Життя і творчість» із серії «Українознавча наукова бібліотека НТШ» – тепер pdf-файл цієї книги є у відкритому доступі на сайті НТШ у Львові у розділі «Публікації».

Загалом, у 1990-х роках в Україні опубліковано більше 100 статей і заміток про І. Пулюя у багатьох збірниках, журналах і газетах, особливо з нагоди 150-річчя від його народження. У 1996 р. у Києві видано «Збірник праць» Пулюя (за редакцією В. Шендеровського). Детальні відомості про великий комплекс заходів на його пошану в 1995 р. у Києві, Львові, Тернополі, Гримайлові, а також у наступні роки в багатьох містах України, подано у розділі «Пам’ять» вказаної вище книги 2019 р. видання. Тут лише зазначимо, що значну увагу приділяють вшануванню пам’яті І. Пулюя у Тернопільському технічному університеті, який від 1995 р. носить його ім’я. Там проводяться ювілейні конференції, відкрито музей. Великий внесок у популяризацію постаті Пулюя серед учнівської і студентської молоді в Тернополі та за його межами зробила Ольга Збожна – авторка низки книжкових видань, у тому числі зібрала, упорядкувала і видала 298 листів Пулюя (2007 р.)

На завершення зазначимо, що з різних причин (передусім, через недостатню увагу до існуючих документальних джерел) у багатьох публікаціях, зокрема в електронних засобах інформації, набули поширення суттєво неточні відомості про Пулюя. Зокрема, не підтвердженими документально є твердження про зміну родового прізвища батьком Івана Пулюя; про подання І. Пулюєм документів для працевлаштування у Київському університеті; про отриманням ним як нагороду від імператора Японії якогось килима та ін. Онук І. Пулюя Петер Пулюй, який неодноразово бував у Львові і велику частину родинного архіву передав до ЦДІА України у Львові, не підтвердив, що у Івана і Катерини Пулюїв народилося загалом 15 дітей (не заперечуючи, що були діти, які померли малими), як і те, що І. Пулюй знав саме 15 мов (водночас, більш-менш достовірне число приблизно 10). Цілком суперечать фактам відомості, що Пулюй щодня ходив пішки з рідного Гримайлова до гімназії у Тернополі (лише по прямій віддаль між ними приблизно 40 км), а пізніше також пішки добирався до Відня на навчання (є лист Пулюя до гімназійного приятеля, у якому виразно зазначає, що приїхав до Львова і скоро поїде до Відня). Наявне в родинному архіві листування Пулюя з батьками спростовує твердження про переривання спілкування з ним після його відмови висвячуватися на священника. Помилковим є твердження, що стосуються перебування Пулюя у Страсбурзькому університеті в 1875-1876 рр.: він розпочав дослідження процесів у газорозрядних трубках на декілька років пізніше, уже після повернення до Віденського університету, тому Рентґен, який у той же час перебував у Страсбурзі, не міг нічого підгледіти чи підслухати про лампу, яку Пулюй сконструював у Відні. Вигадкою є твердження, що Пулюй у Страсбурзі навчив відомого винахідника Н. Теслу виготовляти вакуумні прилади – у 1876 р. 20-річний Тесла ще був студентом другого курсу вищого технічного училища в австрійському Ґраці, далеко від Страсбурга, і більше цікавився грою в карти, ніж навчанням. Дві небилиці відносяться до 1911-1912 рр., саме тоді упродовж одного навчального року в Празькому німецькому університеті викладав А. Айнштайн. Є достовірні дані про їхнє спілкування, вони мешкали у близько розташованих будинках. Однак не міг Айнштайн після виходу на пенсію Пулюя стати його наступником у завідуванні кафедрою, бо ж працював в Університеті, а не в Політехніці, та й Пулюй вийшов на пенсію на чотири роки пізніше. У багатьох публікаціях цитують діалог Пулюя та Айнштайна з приводу історії відкриття Х-променів. Однак не враховують, що цей діалог – художній домисел письменника Р. Іваничука з його роману «Шрами на скалі». Сам письменник висловлював здивування, що на цей діалог покликаються як на документальний факт. Празького періоду діяльності Пулюя стосуються помилкові відомості про те, що саме він запроваджував перший електричний трамвай у місті (цим займався згаданий вище чеський винахідник Кжіжік), і що збудована під його керівництвом електростанція на змінному струмі була першою в Європі (насправді в технічному і промисловому плані Англія, Франція і Німеччина були більш розвиненими, ніж Австро-Угорщина і великою заслугою Пулюя, високо оціненою урядом останньої, що він швидко долав відставання; відповідно заснована ним у Німецькій політехніці кафедра електротехніки також не була першою в Європі, що зовсім не применшує його заслуг). Однак, рівнем неадекватності вирізняється інше твердження про Пулюя – що він був прихильником політики «без моралі і права» (тут без коментарів, зазначимо лише, що таке можна прочитати лише в одній невеликій за обсягом книжці).

Усе ж за кількістю різноманітних вигадок виділяються судження щодо історії відкриття Х-променів. Опишемо цю історію максимально стисло, а для детальнішого ознайомлення порадимо вказану вже книгу «Іван Пулюй. Життя і творчість». Отже, коли на початку січня 1896 р. Пулюй прочитав в одній з празьких газет повідомлення про відкриття Рентґеном Х-променів, то, за розповіддю дружини Пулюя старшому синові Олександру, зі схвильованими вигуками «мої рурки, мої рурки!» поспішив у свою фізичну лабораторію, щоб на лампі своєї конструкції початку 1880-х років перевірити повідомлення Рентґена. Отримав підтвердження і дуже швидко провів значно глибші дослідження, результати яких опублікував у статті у відомому журналі «Доповіді Віденської Академії наук» із зазначеною датою подання 13 лютого 1896 р. Статтю назвав «Про виникнення рентґенових променів та їх фотографічну дію» (в оригіналі – Über die Entstehung der Röntgen‘schen Strahlen und ihre photographische Wirkung). Наприкінці цієї статті зазначив: «Ці промені і є відкриті паном В. Рентґеном невидимі промені», однозначно визнавши пріоритет Рентґена. Тобто, висловлюючись фіґурально, першим сказав «А» Рентґен, однак, не менш важливо, що незабаром сказав Пулюй. Якщо стисло, то: визначив місце їх утворення і просторовий розподіл; відкрив їх здатність йонізувати атоми і молекули; пояснив їхню природу; отримав знимки найвищої якості з використанням трубки власної конструкції, що відкрило шлях широкому застосуванню Х-променів у медицині. Усі ці результати мали пріоритетний характер, Рентґен про свої подальші дослідження Х-променів писав у статтях, які вийшло друком пізніше, ніж статті Пулюя. При цьому жодного разу не згадав про результати Пулюя, хоч знав його особисто ще з часу перебування у Страсбурзі, та й статті Пулюя друкувались у цілком доступних джерелах. Однак, це не єдиний приклад дещо дивної поведінки Рентґена, про що йдеться нижче.

Визнання Пулюєм пріоритету Рентґена у відкритті Х-променів з розумінням сприйняли українські вчені В. Левицький і Р. Цегельський, автори відповідно згаданих вище підручника з фізики для старших класів гімназій і статті у Збірнику НТШ 1928 року. При цьому Цегельський уточнив, що «… лише через сліпий, може і пеховий припадок промені Х не називаються променями Пулюя, лише Рентґена. Бо він вже був на їх сліді ще 1882 р., але на жаль, зайнятий другою працею, залишив тоді дальші досліди над катодовими променями». У цих словах важлива цілком слушна констатація, що відкриття було випадковим, і що шлях до нього проклали дослідження катодних променів, у чому визначальною була роль Пулюя. На випадковості відкриття акцентував увагу відомий фізик академік А. Йоффе словами: «Одне безсумнівно: відкриття рентгенівських променів було вже підготовлене попередніми дослідженнями: вони були б незабаром відкриті ким-небудь іншим, якби Рентґен пройшов повз них». Випадковість для Рентґена полягала у тому, що внаслідок щасливого збігу обставин помітив флюоресцентне свічення екрану у темній кімнаті внаслідок того, що забув від’єднати від джерела напруги газорозрядну лампу, перед тим як обгорнути її непроникним для звичайного світла папером, як це робив зазвичай після завершення дослідів.

З часом, передусім стараннями аматорів, які не надто розумілися на фізиці, почали поширюватися різні альтернативні історії щодо відкриття Х-променів.

В Україні ставала відомою видана 1971 р. у Лондоні книга українською мовою «Проф. д-р Іван Пулюй. Винахідник проміння «Х» » Юрія Гривняка – українця, який проживав у Чехословаччині, був істориком, публіцистом і літератором. Керувався патріотичними міркуваннями, однак був обмежений у використанні документальних джерел. Це зазначив у заключному абзаці книги словами: «Вірмо, що знайдеться щасливіший дослідник, який матиме доступ до мемуарів та інших записок великого професора, котрі знаходяться тепер у невідомому нам місці». Такий чоловік справді знайшовся – уже згаданий фізик Роман Ґайда. Він уважно прочитав книгу Ю. Гривняка, зауважив у ній низку помилкових тверджень і дійшов однозначного висновку, що її назва не відповідає дійсності. Незалежно від Р. Ґайди, подібне зауваження зробив Олександр Пулюй, син І. Пулюя, який у листі до Ю. Гривняка від 22 квітня 1973 р. писав: «Я також не міг би собі дозволити, щоби хто-небудь в Англії або навіть у світі міг сказати: книга про мого батька є неправдивою! Ви мали б самі це зрозуміти і того не хотіти» (цим мотивував відмову фінансувати переклад книги англійською мовою, видання не відбулося). Арґументований висновок Р. Ґайди щодо історії відкриття Х-променів полягає у тому, що заслуги Пулюй у виникненні науки про ці промені аж ніяк не менші, ніж Рентґена. Відповідно, за об’єктивними сучасними критеріями, першою Нобелівською премією з фізики (1901 р.) мали б відзначити їх обох. (До речі, 1905 р. таку премію отримав німецький фізик Філіп Ленард, причому за дослідження катодних променів. Оскільки важливі проривні результати з вивчення цих променів отримав ще на початку 1880-х років Пулюй, то і в цьому випадку він заслуговував на премію).

Наголосимо, що стилі та методи наукових досліджень у фізиці Пулюй і Рентґен суттєво відрізнялись. Пулюй виразно проявив себе як віртуозний експериментатор і глибокий теоретик. Тоді як, за словами А. Йоффе, «Рентґен надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню». Тож не дивно, що його спроби пояснити природу Х-променів були невдалими, тоді як Пулюй це зробив блискуче з першої спроби. Ще одним суттєвим недоліком методології досліджень Рентґена, на який звернули увагу фахові історики фізики, було те, що він обмежувався вивченням макроскопічних явищ, не беручи до уваги явища мікроскопічні, наприклад, за участі електронів. Ще й упродовж 10 років після відкриття електрона (1897) забороняв вимовляти слово «електрон» у своїй лабораторії! Однак це не єдине дивацтво Рентґена, на інші звернули увагу його біографи. Зокрема, він не поїхав до Стокгольма для отримання премії та виголошення доповіді про своє відкриття, пославшись на зайнятість. Щоправда, не зовсім зрозуміло, що саме він міг би висвітлити у своїй доповіді. Напевно, не міг би оминути того факту, що при відкритті користувався лампами уже відомих конструкцій, оскільки сам їх не конструював. У своєму першому повідомлення не вказав, якою саме лампою користувався у день відкриття. Не виключено, що це була уже широко відома лампа Пулюя, яка на той час уже виготовлялась у промислових масштабах на фабриці у Ляйпціґу й такі лампи були у багатьох фізичних лабораторіях різних країн. Зокрема, з авторитетних публікацій відомо, що перша на американському континенті Х-променева знимка була отримана у Дартмутському коледжі (США) 3 лютого 1896 р. саме з використанням лампи Пулюя з метою медичної діагностики. Цікаво, що за словами О. Пулюя, його батько на прохання Рентґена надав у його розпорядження одну або більше своїх ламп – ці слова можна сприймати з довірою, оскільки, як описано вище, О. Пулюй різко негативно ставився до поширення неправдивих відомостей про батька. Звичайно, було б добре, якби цьому знайшлося підтвердження у листуванні Рентґена з Пулюєм. Однак, щодо цього маємо факт незрозумілої поведінки Рентґена: за твердженнями біографів, архів Рентґена, включно з лабораторними записами, був спалений згідно з його заповітом. Другий важливий момент, який не міг би оминути Рентґен у своїй Нобелівській лекції, стосується демонстрації якісних знимків, які мали б ілюструвати ефективність застосування Х-променів у медичній діагностиці. Однак, отримані ним знимки були невисокої якості, на відміну від знимків Пулюя (тому й не дивно, що відомі британські та французькі науково-популярні журнали, які писали про відкриття Х-променів, для ілюстрацій подавали знімки саме Пулюя, зокрема його надзвичайно якісне зображення усього дитячого організму). Тобто, у цьому довелося б згадати Пулюя, а це, напевно, не входило у плани Рентґена. Загалом, не дивно, що Гельмут Лінднер у книзі «Картини сучасної фізики» констатував, що шлях Рентґена до відкриття Х-променів залишається загадковим.

Важливим завданням, яке розпочав виконувати ще Р. Ґайда, було поширення об’єктивних знань про Пулюя в англомовних публікаціях. Не вдаючись у деталі, наголосимо, що надзвичайно відрадним наслідком усіх докладених зусиль став вихід у світ 2016 р. фундаментальної монографії M.F. L’Annunziata, «Radioactivity: Introduction and History, From the Quantum to Quarks», у якій досить детально описано досягнення Пулюя, а його ім’я вписано поряд з іменами найвидатніших фізиків того часу в розділі з промовистою назвою – «Зал Слави», також наголошено на його українському патріотизмі. Книга визнана однією з двох найкращих у галузях фізики та хімії, виданих 2016 р., і рекомендована як посібник для студентів університетів США та інших країн.

Насамкінець: обсяг доробку Пулюя в науковій, гуманітарній і культурній сферах справді грандіозний. Він упродовж трьох десятків років був не лише визнаним лідером у багатьох напрямках фізики й електротехніки, але й послідовно здійснював програму піднесення рідного народу до висот духовності. Масштаб надзвичайно продуктивної універсальної діяльності Івана Пулюя у зовсім різних інтелектуальних сферах дає усі підстави вважати його однією з найбільш яскравих постатей в історії світової науки та культури.

Роман ПЛЯЦКО

Джерело: ЗБРУЧ