Про другий бік одного скандалу
Про другий бік одного скандалу

Про другий бік одного скандалу

Що бачиться виразніше у поєднанні двох тем – про наші «лінії поділу»

Перефразовуючи пастора Німелера - "коли оскандалилась Кадочникова, я мовчав". Не вважала за можливе щось казати про Кадочникову... Про що ж тут говорити?..

- "Коли оскандалилась Спілка кінематографістів, я мовчав". Хоча й дивувалась: про що тут дискусії розводити, агов, люди, схаменіться? Є Закон про функціонування державної мови, є його ст. 29 (про мову публічних заходів), яку Спілка грубо порушила, – хай сплатять державі Україна належний по закону штраф, іншим охочим "повторіть" на науку, "і не треба нікому ніяких слів – /міліард дев'яносто чотири промови", як писав Плужник! На якого милого мені читати тепер їхні жалюгідні листи з закликами поважати чийсь похилий вік, та ще й вступати з ними в полеміку – так, ніби на календарі 2013-й, і ще не розстріляні ні Володя Вакуленко в Ізюмі, ні Юрій Керпатенко в Херсоні, ні десятки інших наших митців, які НЕ ЗМОГЛИ дожити до поважного віку, бо їм привезли на танках "рускій язик", – і треба ще нетямущеньким все про українські права того язика толерантно й терпляче пояснювати, бо вони ще гигочуть: а то шо, Путін нападе?.. Нині ж на календарі, нівроку, 2025-й, дякуйте Богові й ЗСУ, що до нього дожили, поважайте Закон і стуліть губу – де там, нарешті, той позов?.. (ну, але не мені ж той позов писати, то я й "мовчав")

І тільки коли на захист Кадочникової несподівано вихопивсь, як голий з терня, Йван Козленко, чоловік начебто й тонкий, і мислячий, але – американський стипендіат з січня 2022 р., тобто людина, для якої, попри всі можливі душевні зусилля, наша Велика Війна і навіть бомбардування рідної Одеси все-таки всі ці 3 роки була ІНФОРМАЦІЙНИМ ПРОДУКТОМ, а не фактом особистого досвіду, – я подумала, що справи гірші, ніж здаються...

Тобто, Х'юстон, у нас проблеми.

Уточню: проблема не в Козленкові – який написав свій пост настільки "в молоко", наскільки може це зробити будь-який американський університетський "рожевий поні", ба навіть іще гірше, бо взагалі "не вловив тему", а скористався цим скандалом, щоб, у звичному нашому довоєнному дискурсі, позастерігати українців від етнічної ексклюзивности й "загумінковости", навіть не розуміючи, наскільки це ґротесково неадекватні закиди станом на сьогодні – приблизно як торішні колупання "Нью-Йорк Таймсу" в "фашистських шевронах" українських частин! І це, повторюю, проблема не самого Козленка – це проблема наших інтелектуалів у трирічній "екзилі": вони (не всі, розуміється, але багато хто) починають "губити материнську плату". Переходити на "окуляри" того суспільства, в якому опинились, – і тримати в собі "законсервованою" ту Україну, яку запам'ятали на час виїзду.

США тут особливо потужний "аннігілятор зв’язку" – вони тупо ДАЛЕКО, як інша планета, і це не жарт: жодному американцеві невмістимо уявити собі ні контексту, ні, поготів, фізичної реальности європейських війн ХХ-го ст., не кажучи вже про психологічну, – зате повчати інших "на прикладі власного успіху" американців учать із хай-скул почавши, і це робить на прибульців "із Старого Світу" сильне враження, – ну а далі вже кожен із цим враженням працює як уміє... Але мені траплялись і по ближчих, європейських університетах розгублені українські біженки на стипендіях, які, замість самим навчати господарів про нашу війну, з вдячности швиденько "перенавчалися" в них, як про неї говорити, щоб господарям сподобалось, – цей процес відбувається не завжди свідомо, але, в міру того як спливає час (рік... два... от уже й три...), цей контингент наших потенційних "народних амбасадорів", полишений сам на себе, значною мірою "вестернізується" – і "тримати нерв" у стосунку до того, що діється вдома, йому дедалі важче.

Вийміть ролик із Кадочниковою з контексту й гляньте очима іноземця – що ви побачите? Старшу жінку перебивають, крикнувши їй щось із залу, вона ображено вимагає до себе поваги, хтось інший із залу кричить їй "браво!", чути оплески, – ну не екстремісти ви загумінкові, подумає професор Робінсон із якого-н. Юніверситі оф Айова, наїжджати на 87-літню актрису, та ще й заслужену героїню вашого ж таки кінематографа, можна було б їй і простити, що їй, росіянці родом, легше говорити російською, звідки ж така "безумна істерія"? (останні слова – пряма цитата з нашого "відлетілого в космос" Козленка). Словом, майже "аштослучілось?" – і як ти поясниш їм, "што случілось": казав колись Анатолій Калениченко, один із батьків-засновників "Червоної Рути". "Як воно їм не болить, так ти ж не зробиш так, щоб боліло!"

А "новим еміґрантам" уже так, як нам, "не болить", от в чім штука. І гріх їх у цьому й звинувачувати: ні з американського CNN, ні з українського, прости-Боже, ТСН – ні живого болю України, ні того, як вона по-різному собі з ним радить, на чуттєвий рівень "не передадуть" (з мого власного досвіду проживання за кордоном, "живого-проективного" зв’язку з батьківщиною вистачає на 2-3 місяці, потім починається вже "інформаційний", а треба ж іще й якось ЖИТИ в новій країні, і отримані від неї стипендії одробляти, а в добі годин 24 як було, так і лишилось, – і так чуттєва відстань між утікачами й батьківщиною все зростає...) Правда, більшість усе ж не стає в позу Козленка й не починає здалеку повчати земляків уже, за словами ТГШ, "по німецькому показу" (с), – але історій, коли й ті, хто виїхав у Європу весною 2022-го, відтерпнувши від стресу, починали звідти, як застряглі платівки часів мого дитинства, транслювати на батьківщину мантри про "багатонаціональність" у дусі "единственного журнала СНГ в твердой обложке ШО", я чула не одну й не дві.

І тепер уже треба думати – не про те, як їм "представляти Україну на Заході" (як стояло питання в 2022-му), – а про те, як їм, "українцям вчорашнього дня", реадаптуватись, у майбутньому, до України ПОВОЄННОЇ – якщо їм ось так наглухо, до знечулення, випаде ВОЄННА...

Звичайно, серед тих, хто виїхав, є й російська аґентура, є Касьянов, і Баумейстер, і отой дивний дебютант, якого, невідь-з-якої радости, за наші податки видали для бібліотек, а тепер він написав, що на захист Кадочникової переходить "на русскій язик", – полотном дорога, чи, того ж ТГШ цитуючи, "ох якби те сталось, щоб ви не вертались!" (с). Проте мені все ж здається, що такі – в меншості, а переважно на Заході інтегрованим у тамтешню культурну й освітню інфраструктуру в нас опинився інтелектуальний ресурс, яким – не розкидаються… І тому, для початку, непогано б нам звідсіля пояснити їм, чому Козленко впоров ви-зрозуміли-щО.

Наприклад, нагадати історію від одного з російських "воєнкорів", якою той хвалився в тамтешньому ефірі, – як вони влітку 2022-го "чистили Бердянск от бандеровцев". Покидьок був на машині з українськими номерами ("віджатій", розуміється), і дівчинка-касирка на заправці звернулась до нього українською: "Карта чи готівка?"

Далі, за словами покидька, відбувся такий діалог:

- Ты почему со мной по-украински разговариваешь?!

Дівчина мовчала.

- Я спрашиваю, почему ты со мной по-украински разговариваешь?!

- БО Я ТАК ХОЧУ.

- Ага, хочешь?! – хвалилося антропоморфне на камеру такому, як само. – Ну, я доехал до ближнего блокпоста и там ее сдал – поехала на подвал, ха-ха-ха!..

А тепер, любі "поні" всіх мастей і широт, поставте поруч "БО Я ТАК ХОЧУ" цієї дівчинки – і Лариси Кадочникової. І, може, тоді ви "відчуєте різницю".

Відчуєте, що демонстративна ЗНЕВАГА представниці старшого покоління колоніальної адміністрації до прав і вимог тубільців – на 100% тої самої природи, що й обурення окупанта на "віджатій" машині у відповідь на "Карта чи готівка?" І Кадочникова, і ті, хто їй кричав "браво", і всі, хто її виправдовує, – всі разом ПОГОДИЛИСЬ здати ту дівчинку на підвал. Вони НЕ ОТОТОЖНЮЮТЬ себе з нею – десь у глибині душі в них ще тліє тінь надії, яку була простосердо озвучила одна з наших біженок у Литві 2022 р.: "Мы думали, что русскоязычных не тронут…" (с)

Ще раз, для ясности: це все ще НЕ ЇХНЯ війна. Їм неприємно, що вони тут опинилися в ролі її мимовільних жертв, і тому вони несвідомо стараються її заглушити, «стерти різкість» – напр., поменше бачити військових... А також щоразу "закрикувати" тих, хто своєю поведінкою (от хоч би й вимогою "говорити державною"!) нагадує їм, що від 24.02.22 країна змінилась: їм неприємно, що вона міняється.

І всі, хто ТОЧНО ЗНАЄ, що завтра опиниться на місці тої бердянської дівчинки, якщо раптом, не доведи Господи, Україна програє, – ми всі в цю мить, коли вони ось так, авансом ЗДАЮТЬ НАС НА ПІДВАЛ, кричимо "НІ!". ("І звідки така безумна істерія?" – дивується за океаном наш "космонавт Козленко", який, як і всі, кого він четвертий рік бачить довкола себе, ТОЧНО ЗНАЄ, що до нього в будь-якому випадку не дістануть...)

Усе дуже просто, любі "поні": або Ви на стороні тої дівчинки з бердянської заправки – або на стороні її катів: у таборі тих, для кого та дівчинка, разом з її мовою, – "расходний матеріал" (і не має жодного значення, на яких ви в тому таборі ролях, чи в айнзацкомандах, чи тільки в замітальниках: ви – ТАМ).

Жодної третьої опції не існує.

І доки ви цього не усвідомите – краще не намагайтесь писати про культуру під час війни.

Про другий бік одного скандалу - Фото 1

Оксана Забужко, письменниця, літературознавиця, поетеса, есеїстка, публіцистка

FB (1 та 2)

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства


Джерело матеріала
loader