«Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття» Богдана Кравченка

У видавництві «Основи» вийшла книга «Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття» Богдана Кравченка, — одне з небагатьох ґрунтовних досліджень з економічної історії цього періоду. Книгу можна купити на сайті «Основ» з автографом дослідника.

Уперше ця книжка вийшла англійською мовою 1985 року. В основу лягла докторська дисертація автора, захищена в Університеті Оксфорду. Презентація нового видання відбулась в листопаді 2025 року в книгарні «Сенс». Запис заходу можна подивитись і послухати за посиланням.

Богдан Кравченко та його покійна дружина Соломія Павличко заснували «Основи». Ця публікація належить до перевидань книг фундаторів — так, торік вийшов «Дискурс модернізму в українській літературі» Павличко.

Також ця книга відкриває одну з нових серій «Основ»: Чорна буде присвячена філософії, Зелена — історії та соціальним наукам. Видавництво вдалося до самоіронії, пригадуючи свої перші книги, що їх видавали чорними та зеленими просто за браком матеріалів.

У «Соціальних змінах…» Кравченко пояснює, як царська та радянська економічна та культурна політики формували соціальну структуру України — від передодня революцій 1917 року до початку 1970-х. Парадоксальним чином, урбанізація та рівень письменності в Україні XVIII століття були вищими, ніж пізніше у ХІХ столітті.

Спричинена колоніальною політикою нерозвинутість українских міст і мала частка українців серед міського населення на момент революції та громадянської війни (1897 року лише 19% населення Києва було українським, і з них дві третини становили поденні робітники та прислуга; 18% населення України вміло читати, що на 5% менше, ніж у середньому в Європейській Росії) мали вирішальний вплив на невдачу національного проєкту.

Зокрема, Київ до середини XIX століття лишався малим провінційним містом з менш ніж 50 тисячами мешканців. За кількістю населення він значно поступався Одесі — місту, багатству якого сприяла хлібна торгівля з Європою. Тож, «не маючи бази в міському населенні, свою основну силу національний рух шукав у політично дезорганізованому й неефективному селі».

«Хмарочос» публікує уривки з дослідження Богдана Кравченка.

[…]

Урбанізація України, що відбувалась у XIX столітті, переважно проходила без участі українців. Як наслідок, трохи більше, ніж 5 відсотків, їх проживало в містах; вони були найменш урбанізованою національною групою на рідній землі. З погляду важливого мірила соціальної та політичної мобілізації меншини мали відчутну перевагу: 38 відсотків росіян і 45 відсотків євреїв, які проживали в Україні (1897), були міськими мешканцями.

Українці були явною меншістю в міському середовищі. Згідно з переписом 1897 року, вони становили менш ніж третину міського населення. Слабка українська присутність у містах вкупі з дискримінаційною політикою щодо української мови та культури означали, що міста утворювали середовище для русифікації нечисленних українців, які там проживали. Іншою важливою рисою частки українців у містах було те, що їхнє представництво зменшувалося прямо пропорційно ступеневі індустріалізації регіону. Отож українці налічували 18 відсотків міського населення степових провінцій. Лише в лівобережному регіоні, колишній території Гетьманщини, українці претендували на більшість міського населення. Але навіть тут вони були скупчені в малих містах Полтавської та Харківської губерній. У головних містах цього регіону, Харкові й Кременчуці, вони становили відповідно 26 і 30 відсотків населення.

Не всі міські жителі перебували в однаковому мобілізуючому середовищі. Більші міста відрізнялися від менших економічними, політичними та культурними функціями. Дослідження українського міського населення у зв’язку з величиною міста з’ясовує дуже чітку тенденцію: що більше місто і що віддаленіше воно від села, то менше в ньому українських мешканців. Лише в містах з населенням менше 10 000 українці становили, хоч і незначну, більшість міського населення. Але це були в основному невеличкі окружні міста, що забезпечували необхідними товарами панські маєтки і правили за ринки для селянства. У чотирьох головних містах, що були адміністративними, військовими та економічними центрами України, містах, які мали відіграти важливу роль під час революційних змагань 1917 року, українці становили 17 відсотків населення. Чому українці виказували таку нехіть до поселення в містах? Слабка присутність українців у містах — феномен такої величезної соціальної ваги, що стає дивно, чому це питання досі не досліджувалося. Звичайно, того, що українці становили меншість у містах, сучасники не могли не помітити. Однак надто часто ситуація пояснювалася психологічними нахилами українського селянства, причому українофіли наголошували на позитивних рисах — любов до природи й бажання залишатися «самому собі паном», а українофоби на негативних — розумова лінь та брак ініціативи. Жодне пояснення не переконує.

Логічним порогом відліку в дослідженні проблеми є питання: чи становили коли-небудь українці більшість міського населення? Виявляється, що, по суті, до революції 1648 року, коли Україна ще перебувала під польським правлінням, незважаючи на численні дискримінаційні заходи польської влади супроти українських бюргерів, «переважну більшість» міських мешканців становили українці. І все ж у перші десятиліття XIX сторіччя українській більшості в містах настав край, і ситуація не змінилася, попри зростання міст у період після розкріпачення селян.

[…]

Хоча в Україні оброк практикувався ще до ХVIІI століття, уже в кінці віку, із зростанням землеволодінь, в Україні набула універсального характеру панщина. Висока родючість українського чорнозему, близькість зовнішніх ринків та відсутність інших джерел існування робили найбільш прибутковою для дворян експлуатацію селянської праці на полях маєтків. Потреба землевласників у робочій силі зумовила те, що кріпацтво в Україні було розповсюджене значно більше, ніж у Росії. Наслідки такого аграрного порядку важко перебільшити.

Насамперед селяни (як верства) становили в Україні значно меншу частину в складі міського населення, ніж у Росії. В епоху, що передувала їхньому звільненню, нестача вільної робочої сили була додатковою перешкодою для розвитку української промисловості в ситуації, коли ця промисловість була вже перевантажена дискримінацією в економічному розвитку. Це означало також, що російські селяни, на відміну від українських, здобували цінні виробничі й підприємницькі навички на міських фабриках і в сільських промислах. Звичайно, ще до звільнення селян в Україні існували деякі сільські промисли, але вони обмежувалися тими регіонами, де сільське господарство було менш прибуткове (наприклад, на Чернігівщині). Крім того, дослідження структури цих промислів виявляє, що, на противагу Росії, заводське виробництво або не існувало взагалі, або було в жалюгідному стані й зосереджувалося майже виключно на переробці харчової продукції. У «Записках о Южной Руси», написаних у десятиліття, що передувало звільненню, Пантелеймон Куліш зауважив, що росіяни набагато краще пристосовувалися до промисловості та міського життя і значно охочіше мандрували до інших регіонів у пошуках роботи, ніж українці. Справді, економічні і соціальні відносини в Росії виховували такі навички й нахили. В Україні ці відносини перешкоджали їхній появі. 1923 року український комуніст С. Пилипенко зауважив:

Інша відмінність між російським і українським селом полягає в тому, що [у Росії] існували сприятливі умови для сезонних робіт, бідні селяни йшли до міст заробляти гроші і там пролетаризувалися. Крім того, ремісницькі промисли були широко розповсюджені навіть у селах. Але в нашій країні селянство нічого більше не знало, крім сільського господарства.

Коли в останні десятиліття XIX століття зростання промисловості в Степу викликало інтенсивну міграцію, українське селянство в цьому процесі здебільшого участі не брало. Українці втратили єдину реальну можливість, що була в них до революції, змінити національне й культурне обличчя міст. Ленін, М. Порш та інші пояснювали масову міграцію росіян у степові міста бурхливим розвитком капіталізму в Україні. Однак справедливим є протилежне твердження. Така міграція відбувалася через брак достатньої кваліфікованої робочої сили в Україні, викликаний відсутністю капіталістичного розвитку. Галузі промисловості, що з’являлися в українських степах, не були продуктом природного розвитку — їхню появу не підготували ні століття накопичення капіталу, ні проникнення капіталістичних відносин у пори українського суспільства. Промисловість зростала тому, що її розвивав західний капітал. Ніби в казці, поставали нові заводи. Техніки та інженери прибували з Європи, а основна маса робочої сили набиралася з Росії, бо в Україні її було обмаль. Стимульований державою розвиток промисловості в Росії і природа російських аграрних відносин підготували армію кваліфікованих робітників. Цю тезу наочно ілюструє порівняльне дослідження української та російської міграційної робочої сили в Україні: 93 відсотки першої становили некваліфіковані чорнороби, тоді як половину останньої — кваліфіковані і напівкваліфіковані робітники. Якщо український селянин не йшов працювати на шахти чи заводи, то аж ніяк не тому, що він «дорожив своєю людською гідністю», як запевняв Панас Феденко. Ця гідність мала значно кращий шанс зрости на найвищих в імперії міських доходах, ніж на сільськогосподарських статках, що були серед найнижчих. Спадок економічної відсталості й тягар низького культурного рівня змушували неконкурентоспроможного українського селянина, навіть на Катеринославщині, мігрувати до Сибіру в пошуках кращої долі замість того, щоб перейти десяток кілометрів до найближчої заводської брами.

[…]

Завдання модерного націоналізму — мобілізувати людей та об’єднати їх у нову національну державу. Цього можна досягти лише шляхом демократизації соціальної структури та інтеграції нижчих класів у націю. Дворянству це було не до снаги. Його образ «стародавніх прав» Малоросії ніколи не виходив поза аристократичний корпоратизм. Будь-яка активність селянства відкидала дворян дедалі глибше в табір політичної реакції. Український рух, писав Єфремов, мав бути «демократичний і народний» або не бути взагалі. Отож не дивно, що на початку XX століття тих дворян, які ототожнювали себе з національним рухом, було так мало, що вони виглядали «білими воронами» в своєму оточенні. У перші десятиліття XIX століття дворянство зникло з української історії, але перед тим воно кинуло зерно в іншу соціальну групу. Без цього зерна сучасний український рух годі було б збагнути.

Характеризуючи динаміку зміни проводу національними рухами, Карл Дойч зазначив: якщо головні інтереси та зв’язки сформованого вищого класу руху

лежать деінде, можливо, поза межами країни, якщо він прийняв чужу мову, звичаї чи релігію або якщо, нарешті, він переймається лише власними, вузькогруповими інтересами, то національний і соціальний провід може перейти до наступного класу, що стоїть одразу ж під ним, або ще далі вниз, до будь-якого класу, досить сильного, поважного і локально наявного, щоб стати, по суті, «керівною групою національного руху».

У випадку з українцями треба пройти певну відстань униз щаблями соціальної ієрархії, щоб зіткнутися з основою керівництва національним рухом.

Хоча ранні російські марксисти вперто намагалися знайти місцевий клас капіталістів, що був би досить міцний, аби виконати вимоги етапної теорії революції — феодалізм, капіталізм, соціалізм, — навіть М. Покровський, найзавзятіший прихильник цієї теорії, мусив зрештою відмовитися од пошуку. Та хоч шукати українських капіталістів в Україні було б такою самою марною справою, як мандри античного Діогена з ліхтарем у руці в пошуках чесної людини в Афінах, сучасна радянська історіографія вперто тримається ідеї, ніби такий капіталізм існував. Місцевий український клас капіталістів не розвинувся, і це трапилося не з огляду на демократичні національні риси народу, а, радше, через економічну відсталість і несприятливу фінансову та інвестиційну політику царизму, що призвела до незначного накопичення місцевого капіталу. Всі провідні сектори економіки знаходилися в руках Західної Європи: 80–90 відсотків металургійної промисловості; гірнича справа й виробництво сільськогосподарської техніки були у подібному стані. О. І. Лугова підрахувала капіталістів у тих регіонах України, де можна було сподіватися знайти деяких українських капіталістів, — на Київщині і Харківщині, наприклад, і виявила шістьох (всі в Київській губернії), які разом наймали 316 робітників. «Капіталіст», за визначенням перепису 1897 року, — це людина, яка одержує свій прибуток з капіталу чи нерухомості. У цій групі налічувалося 111 626 осіб, з яких 29 відсотків були українцями. Переважна більшість усіх представників цієї групи мала прибуток радше з майна (землеволодінь), ніж із фабрик чи заводів. Це потверджується фактом, що дві третини представників зазначеної категорії мешкали у право- і лівобережних губерніях, де було лише кілька фабрик. Звісно, тут існував невеликий (переважно російський) капіталістичний клас, найважливіші сектори якого брали участь у функціонуванні західноєвропейських підприємств в Україні як другорядні акціонери. Ця група становила регіональне крило всеросійської буржуазії. Її представники нарікали на центральну фіскальну й тарифну політику, що перешкоджала зростанню південних російських галузей промисловості. Микола Стасюк, доводячи, що національне гноблення в Україні мало водночас «територіальний» і «національно-культурний» характер, поставив запитання, чи не могло це призвести до взаємного злиття обох течій, але швидко дійшов висновку, що це було неможливо. Буржуазія в Україні, як і в Росії, була полохлива і консервативна, політично безсила й неспроможна самостійно діяти. Внеском російської буржуазії в національне питання була боротьба проти гасла «національного самовизначення». Внеском південної російської буржуазії було утвердження її як інтелігентнішого крила російської реакції. Слабкість і національний склад капіталістів в Україні означали, що національний рух міг розраховувати на матеріальну підтримку лише поодиноких українських «буржуа, які вийшли з народу».

Багато народів Східної та Західної Європи здобули державність, не маючи власної національної великої буржуазії. Проте жодному з них не вдалося це без дрібної буржуазії. Такого висновку дійшов Мирослав Грох у своєму дослідженні про інституційний розвиток у ряді національних рухів. Торговці й ремісники, на його думку, є «найважливішими носіями національних почуттів розвинутої нації… і потенційним джерелом для її правлячого класу». Аналізуючи місто, ми описали загибель місцевих класів купців і комерсантів. Перепис 1897 року віддав належне результатам цього процесу. Ніде українці не були так слабо представлені, як у професіях, пов’язаних з торгівлею та комерцією: тут їх налічувалося лише 13 відсотків. Аналізувати вагу українців серед ремісників значно складніше, бо перепис 1897 року не розрізняв незалежних ремісників та робітників. Загалом, однак, ремісництво в Україні, порівняно з Росією, було вкрай слабким. Факти свідчать, що, за винятком Лівобережжя, більшість ремісників в Україні становили неукраїнці. На Лівобережжі ця дрібна буржуазія була незначною, але, опинившись у висококонкурентному середовищі, — притиснута єврейськими ремісниками, з одного боку, і російською фабрикою та кустарем, з іншого, — вона тяжіла до національного руху, утворюючи, як і в інших країнах Східної Європи, його шовіністичне крило. Хоча аграрна дрібна буржуазія відіграла значну роль у національному русі, слабкість неаграрного сектора була найважливішим чинником, що зумовив неймовірні труднощі українців на шляху національного самовизначення.

[…]

Загальний перепис населення 1926 року зареєстрував українців як найменш урбанізовану національну групу: в містах проживало тільки 11 відсотків їхньої загальної кількості. Для порівняння: 50 відсотків росіян і 77 відсотків євреїв мешкали в містах […] Одначе соціальна динаміка 20-x років сколихнулась на користь оселення українців у містах, і те, що ця група мала утвердитися там як більшість, було просто справою часу. Дані перепису 1926 року про міграцію засвідчили, що майже 60 відсотків мігрантів до міста народилися в Україні. Оскільки перепис реєстрував тих, хто мігрував до і після революції, то можливо, що цифри лише про міграцію 20-x засвідчили б вище процентне відношення для уродженців України. Наприклад, дослідження міграції в Одесу, Київ і Дніпропетровськ з’ясувало, що троє з чотирьох, нових мешканців у третій чверті 1927 року були з України, а 77 відсотків їх — із села. Відповідно до звіту Держплану, наплив з української сільської місцевості був рушійною силою міського зростання у 1924–1926 роках.

Міграційні тенденції протягом 20-x років ще не встигли набрати такої сили, щоб гарантувати українізацію міст республіки. У малих містечках, звичайно, як зауважували спостерігачі ще 1923 року, російською розмовляли на вулицях дедалі менше, та українське село щойно розпочало свій похід на великі міста. Сільські райони, як і завжди, розмовляли українською. Проте в містах внаслідок мовної асиміляції, що дісталась у спадщину від царизму, лише троє з чотирьох українців визнали українську мову рідною (1926). Оскільки українці становили меншість міського населення, то українською мовою користувалася лише третина міських мешканців. Однак, якщо аналізувати вживання мови серед міських українців за віковими групами, то в молодіжному середовищі «відродження» мови помітне. В Одесі, одному з найбільш зрусифікованих міст України, наприклад, 1926 року 51 відсоток чоловічого населення віком від 35 до 64 років визнав українську мову рідною; у віковій групі від 20 до 24 років цифра становила 73 відсотки.

Українізація великих міст республіки полегшувалася політикою, спрямованою на те, щоб українізувати зовнішній вигляд міста. Підсумовуючи державні наміри в цьому плані, В. Затонський сказав: «Ми не вдаватимемося до насильницької українізації російського пролетаріату в Україні, але ми гарантуватимемо, що українець… коли він прийде до міста, не буде зрусифікований… словом, ми перепишемо вивіски в містах». Російські вивіски було замінено українськими (хоча відсутність міських українських культурних традицій означала, що в містах не знали українських відповідників таких слів, як їдальня, перукарня чи готель). Назви вулиць були українізовані за формою і змістом, хоча, незважаючи на кілька років радянської влади, багато вулиць ще носила імена Петра Великого та інших знаменитостей російської імперської минувшини. Хоча «радянська знать» протестувала проти такої капітуляції перед мужицькою культурою, українським міським громадам було приємно бачити, що нарешті міста республіки визнали факт свого розташування на українській землі. Тепер українці могли впізнати в місті щось своє; вивіски й афіші, українські театри, концерти, школи та установи, де звучала їхня мова, і навіть міські українізовані церкви.