Актриса Римма Зюбіна: «З лютого 2022-го це зовсім інша зала…»
Актриса Римма Зюбіна: «З лютого 2022-го це зовсім інша зала…»

Актриса Римма Зюбіна: «З лютого 2022-го це зовсім інша зала…»

Ми бачимо її на сцені й на екрані без сліз і маски страждання. Римма заряджає позитивом. І цей позитив чесний. Так, артист може й повинен грати чесно, якщо він справжній. Відома українська акторка театру й кіно, громадська активістка Римма Зюбіна — справжня.

Глибокий, проникливий голос Зюбіної став голосом української актриси Марини Бородіної. Тієї самої, яку прирекла на повну нерухомість і мовчання страшна хвороба — бічний аміотрофічний склероз (скорочено — БАС; на нього страждав також видатний британський фізик Стівен Гокінг). Марина написала автобіографічний роман «Проти вітру». Писала, керуючи курсором на моніторі комп’ютера за допомогою руху очей. Титанічна праця. Римма Зюбіна стала продюсеркою створення аудіокниги, а також разом із актором Романом Кулішем озвучила її. «Цю книгу треба читати в госпіталях разом із психологами тим людям, які не знають, де знайти сили жити, — каже актриса. — Марина надихнула мене не лише жити — я переглянула свої стосунки із Всесвітом і людьми».

Велике інтерв’ю із Зюбіною ми публікували 2019 року. Але зараз — зовсім інша епоха. На хвилі інтересу до роману Бородіної «Проти вітру», в епоху Великої війни, ми вирішили поставити Риммі ще кілька запитань. Не стільки про неї саму, скільки про її бачення того, що відбувається у світі, в Україні, в театрі й кіно, в душах українців.

Чи потрібен зараз театр?

— Пані Риммо, згадайте: ось ви на сцені після 24 лютого 2022 року. Яка це зала? Яка в ній тиша?

— Коли в березні 2022-го в Києві все гуркотіло, мені здавалося, що театр — це найостанніше, що потрібно країні. Потрібні військові, лікарі, психологи, пожежники, водії, але не театри. Я думала, що театри відчиняться, можливо, тільки після Перемоги. Але знайшла себе тоді — робила стріми в соцмережах.

Десь за тиждень до початку війни я грала в драматичній виставі про дуже складні стосунки мами й сина, які закінчуються суїцидом останнього, і мені подарували троянди. Вони стояли дуже довго, ще й пустили паростки. І от я дивилася тоді на ці листочки, які пробилися крізь війну, й думала: якщо троянди оживають, то і я маю триматися. Це був момент психотерапії для мене й момент мого акторського включення. Два місяці близько опівночі, коли людям найстрашніше, я виходила в ефір. Читала твори українських поетів про кохання, розповідала якісь цікавинки з життя. Я читала, читала, читала... Мені здавалося, що ніхто не дивиться й не чує моїх стрімів, але, хоч як це дивно, до мене досі підходять люди — як в Україні, так і в Європі, і кажуть, що завдяки цим стрімам не втрачали віри й надії.

— Але ви повернулися на сцену…

— Це все із серії «випадкових невипадковостей». У квітні 2022-го я прийшла подивитися виставу театру Франка. Вони грали тоді на камерній сцені театру Лесі Українки. Після вистави підходить Кирило Кашліков — художній керівник театру. Я йому кажу: «Кириле, у тебе така прекрасна камерна сцена!». А він мені: «У тебе є вистава на двох-трьох акторів?». — «Є, — кажу. — П’єса «Це все вона» на двох акторів». — «То грайте в нас!» — запропонував він.

І з травня 2022-го ми з актором Олегом Коркушком два роки грали цю виставу на «Новій сцені» Національного театру імені Лесі Українки. Це наш незалежний проєкт. Із цією виставою ми були також у Фінляндії й Латвії, а в Україні мали гастролі в Чернігові, Ужгороді, Сумах. Коли Луганський обласний театр, приміщення якого розбомбили російські війська, евакуювався до Сум, ми подарували йому цю виставу і їздили туди щомісяця грати. Я з 2018-го співпрацювала з цим театром на волонтерських засадах.

…А у вересні 2022-го мені зателефонував генеральний директор Херсонського музично-драматичного театру імені Миколи Куліша Олександр Книга й запропонував долучитися до документальної вистави на підтримку херсонців — Херсон тоді ще був у окупації. Так народилася документальна вистава «Лишатися не можна» (режисер — Євгеній Резніченко). Херсонські актори розповідають про своє перебування в окупації, про те, як вони евакуювалися, як їм окупанти погрожували розстрілами на блокпостах. За підтримки Українського культурного фонду ми грали цю виставу в Одесі в грудні 2022-го, а влітку 2023-го — в Миколаєві, Кропивницькому, Черкасах, Києві, Житомирі, Івано-Франківську, Львові. Її аудіоверсію записано на Радіо Культура.

У перші мої виходи на сцену я не могла плакати в житті, плакала тільки на сцені, на поклонах. Коли вийшов чоловік із квітами, обійняв мене й сказав, що він військовий. Або коли дівчина-журналістка сказала, що вона вирвалася з Херсона. Чи коли до мене привезли хлопців із ампутаціями. Вони всі на візочках, хтось — і без обох ніг, і без обох рук. І ось у ці моменти — зовсім інші емоції, це зовсім інший глядач, інша зала…

— Війна й театр, повітряні тривоги, обстріли… Як це може існувати одночасно?

— Ніколи б не подумала, що саме під час цієї страшної війни я почну працювати в театрах офіційно. Адже з липня 2017 року моя трудова книжка не належала жодному театру — я працювала на ангажементних умовах. Але сталося саме так. У грудні я отримала запрошення від Юлії Пивоварової — художньої керівниці театру імені Василя Василька — й поїхала працювати до Одеси. До кінця сезону зіграла у виставі Максима Голенка «Карпатський вестерн». Потім ми з режисеркою Валерією Федотовою-Романко створили виставу за поезією «Розстріляного відродження» та шістдесятників — «Я помщуся світові любов’ю». А на початку театрального сезону-2023 Максим Голенко очолив Національний театр імені Марії Заньковецької у Львові й запросив мене у виставу за романом Нобелівського лауреата Іцхака Башевіса Зінґера «Вороги. Історія любові».

— На якій сцені вас можна побачити зараз?

— На сьогодні я більше буваю у Львові, бо до вистави «Серпень. Графство Осейдж», яку з 2019-го граю у Львівському академічному театрі «Воскресіння», додалися ще й чотири прем’єрні вистави театру Заньковецької.

Катерина Мицак

Театр — це спосіб спілкування

— Театр — це не тільки сцена й зала, це ж спосіб спілкування…

— У мене є дуже цікавий приклад такого спілкування. Брала участь у проєкті «Схід — Захід» для дітей. Його придумала й реалізувала Наталка Ворожбит. Із командою драматургів вона їздила на Донбас, до Чопа, Нововолинська тощо. Діти навчалися писати п’єси. Писали, про що хотіли, на них ніхто не впливав. Чи це розбите через перше кохання серце, чи стосунки з батьками й непорозуміння з однолітками. А потім актори грали ці п’єси.

Про гроші

— Є приказка: «Художник має бути голодним». Не впевнений, що голодна дієта допомагає художникам у творчості, але театр без фінансування точно не зможе існувати, кіно — тим більше. Але мистецтво — це національна культура. Нація без культури існувати не може. Що маємо зараз? Фінансування обрізано. Зарплати обрізано. Актори, особливо в регіонах, — у простоях...

— У різних регіонах театри мають різні умови для роботи та фінансування. У Харкові наприклад, театри на певний час були позбавлені фінансування обласної влади, і якби не підтримка й розголос колег з інших областей, так би їх тишком-нишком і закрили. Уявіть собі, в Харкові театральні актори отримують п’ять тисяч гривень, і театри власним коштом орендують приміщення в укриттях, де дозволено грати вистави!

Театр та інклюзивність

— Про повагу до ветеранів. Доводилося бачити, як ветеранів, які втратили ноги, заносили до глядацької зали театру на руках, тому що немає можливості заїхати на візку…

— Знаю лише два приклади із сьогодення. В Театрі драми і комедії, який очолює Олеся Жураківська, без використання бюджетних коштів побудували ліфт до глядацької зали. А в Національному театрі імені Івана Франка художній керівник, директор Євген Нищук ініціював проведення ремонтних робіт з урахуванням усіх необхідних інклюзивних можливостей.

1995 року в Единбурзі, коли грала на міжнародному театральному фестивалі, я побачила справжню повагу до людей із обмеженими можливостями. Першими до зали заїжджають люди на візочках. Вони сідають у перший ряд, де все розраховано для візка. Потім заходять решта глядачів. У нас у багатьох театрах, якщо людина на візочку, її несуть сходами. У інший спосіб дістатися до зали неможливо. Саджають людей з інвалідністю десь по боках, і вони дивляться вистави, вивертаючи шиї. Але це ті самі люди, які поклали здоров’я заради того, щоб я виходила на сцену! Про це вже треба думати. Щоб не було, як після Афганістану, коли хлопці-афганці зачинялися у своїх хрущовках на районах і спивалися.

Про українське кіно

— Як виявилося, театр українцям дуже потрібен. Як і культура загалом. Та сама українська культурна ідентичність, яку зараз захищають наші хлопці й дівчата зі зброєю в руках. Чи бачите ви зараз якісну драматургію й літературу?

— Є драматургія. Є література. Є дуже якісна. Нещодавно була в журі конкурсу воєнної поезії і прози імені Гліба Бабіча і Василя Паламарчука. Цей конкурс уже другий рік поспіль проводить видавництво «Білка». Нагороду в жанрі «Мемуари» отримав Федір Рудий за книгу «Малиновий чай». Це дуже талановито, дуже щемко. Це арт-терапія певною мірою і для нас, і для військових, адже саме військові пишуть рефлексії на власні ж спогади. Нам треба це все писати й знімати, і нічого не чекати. Час та історія розставлять акценти.

— А як щодо кіно?

— Пів року тому працювала в журі літературного конкурсу «Чендей Фест», заснованого Міжнародним благодійним фондом імені Івана Чендея, автора сценарію до фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У номінації «Кіносценарії короткометражного фільму» ми надали перевагу неординарній роботі, сценарію «Наш Сальвадор», який написав наш закарпатський ром Микола Бурмек-Дюрі. Історія відбувається на поминках хлопця-рома, єдиного, хто зі свого села пішов добровольцем до лав ЗСУ і якого привезли «двохсотим». Були й інші дуже якісні роботи.

А у вересні я була в журі кінофестивалю етнографічного кіно «Око». В номінації «Короткометражний фільм» ми дали Спеціальну відзнаку стрічці «Моя ранкова рутина» українського режисера й військового Вадима Адамова, який просто зафільмував свій день в окопі.

Я люблю українське документальне кіно більше, ніж ігрове. Документальне кіно в нас із 2014-го — це свідчення. Це й фіксація болю, й свідчення для суду в Гаазі.

— Ви маєте на увазі стрічку «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова?

— І її теж. У нас багато правдивих документальних стрічок. Документальне кіно набагато чесніше, набагато правдивіше.

Зараз більшість фільмів — про війну. Хоч де поставиш камеру — все буде про війну, вона йде тлом. Цей жанр у нас з’явився з 2014-го. І в художньому, і в документальному кіно.

Немає в нас «кризи жанру», є талановиті сценаристи й сценарії. В кінотеатрах останні місяці мало не щотижня відбуваються прем’єри українських фільмів: документальних, анімаційних, ігрових, короткометражних, повнометражних, різних за жанрами та якістю. Українське кіно є, але ми досі не є кінематографічною державою.

— Щодо жанрового розмаїття: чи доречна зараз комедія? Чи тільки трагедія або драма?

— Дуже доречна, якщо вона якісна. Я дуже люблю короткометражні фільми режисера Павла Острікова. 20 листопада відбулася прем’єра його першого повнометражного фільму «Ти — космос», це найбільш довгоочікуваний для мене фільм. Із кожною роботою його гумор дедалі філігранніший, цікавіший.

Про «хороших русскіх»

— У вас були друзі в Росії? Серед ваших колег зокрема?

— Із 2014 року, після відмови співпрацювати з російськими проєктами, я ні з ким не спілкувалася.

— Чи існують «хороші росіяни»?

— Я б не так формулювала. Це словосполучення в нас уже звучить як образа. Свідомі люди були завжди. Вони протистояли Сталіну, Гітлеру, Муссоліні. В Росії такі люди теж є. Цим людям страшенно соромно за все, що відбувається в Україні. Лія Ахеджакова наприклад. Є ті, хто виїхав, але Ахеджакова й такі, як вона, залишилися. Якщо говорити про «падіння імперії» в сучасній Росії — то це має бути зсередини. І не такі імперії падали…

Про громадянську позицію

— Ви вже 18 років є амбасадоркою Фонду допомоги онкохворим дітям. У вас активна громадянська позиція. Коли встигаєте все?

— Моє життя не обмежується театром і кіно. У мене безліч проєктів соціального спрямування. Я можу перестати бути актрисою завтра — є час, є вік, є мода на акторів, є розуміння всіх цих чинників. Мені не страшно піти з професії. Треба будувати своє життя паралельно з мистецьким і наповнювати його. В театрі Заньковецької ми після кожної вистави зі сцени оголошуємо збір на Сили оборони, їздимо до військових. Осторонь ніхто не залишився. Це зараз у нас основна робота — допомагати, щоб перемагати.

Про роль і ролі

— Ваші улюблені ролі?

— Роль Дарини у фільмі Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці». Дуже вдячна Максу Литвинову й Олені Пшеничній за роль Люсі у серіалі «Люся інтерн», де я просто зіграла себе. Хоча цей серіал переглянуло менше людей, аніж читають мої пости. Це легка історія про нелегкі теми, про жінку, яка ламає стереотипи й змінює своє життя у 50 років.

— На вашу думку, де закінчується кіно й починається дурнуватий серіал?

— Я дуже гостро переживаю, коли потрапляю в проєкти, в які йду з добрими намірами, а виходжу з результатом, як казала Фаїна Раневська: «Гроші проїси, а ганьба залишиться». Вважаю, що актор — це людина, яка має нести відповідальність за те, що робить, які меседжі надсилає з екрану, зі сцени. І це має бути соціально активна людина.

— Ви назвали дуже багато театрів багатьох міст, де граєте. Але в якому місті ви живете?

— Коли мене запитують: «Де ти живеш?», я кажу: «В «Укрзалізниці». Завжди в дорозі. Іноді в поїзді прокидаюся, не розумію, куди їду…

— Станіслав Мойсеєв — теперішній художній керівник «Молодого театру» — казав, що нібито запрошує вас до театру. Це правда?

— Так. Запрошує. Якщо буде проєкт якийсь конкретно під мене і збігатимуться мої строки зайнятості в інших театральних і кінопроєктах, тоді я прийду саме на нього. Тобто покласти трудову книжку, ходити театром в очікуванні розподілу ролей — це не мій стиль і темпоритм життя.

Є запрошення до Закарпатського обласного музично-драматичного театру для Мойсеєва й для мене, аби ми для мого рідного Ужгорода створили виставу. Я там дебютувала у виставі «Хочу зніматися в кіно» у свої 19 років. Тоді Станіслав Мойсеєв був головним режисером театру і постановником цієї вистави. Рудольф Дзуринець, який зараз очолює цей театр, пропонував нам створити спільну виставу. Але в Мойсеєва роботи в «Молодому» забагато, тож ми з Рудольфом поки не розкриваємо таємниць, але сподіваємося, що вистава за моєю участю в Ужгороді все ж таки відбудеться наступного року. Постановником буде словацький режисер.

Ну й відбудеться моє повернення на київську сцену на початку лютого!

— Назву! Автора!

— Поки назви не видаю. Але вам першому розкажу, що ми плануємо один цікавий проєкт, де найзірковіші актриси у віці 50+ гратимуть для дівчат такого ж віку. І якщо все складеться, як ми плануємо, буде тур Україною.



Джерело матеріала
loader