Земля Карла Маркса, або економічне диво для німецьких аграріїв після Другої Світової війни
Земля Карла Маркса, або економічне диво для німецьких аграріїв після Другої Світової війни

Земля Карла Маркса, або економічне диво для німецьких аграріїв після Другої Світової війни

Напередодні виборчої кампанії 2019 року політичні діячі всіх мастей виказують особливу увагу проблемам АПК.

Парламент множить законопроекти про стимули фермерству.

Урядовці марять наростити від 18% до 25% частку агровиробництва у ВВП.

А експерти галузі серйозно сподіваються, що Україна стане «аграрною наддержавою» завдяки чільним позиціям на світовому ринку продовольства.

Але європейська історія свідчить: зосередженість на точкових проблемах агросектору, без прив’язки до інших секторів економіки та макроекономічної ситуації гальмує економічний розвиток країни.

Наприклад, комуністична влада Східної Німеччини або ж Німецької демократичної республіки (НДР) провела земельну реформу одразу в 1945 році, нормалізувала валютний обіг лише в 1947 році, за системні зміни у промисловості взялась лише у 1950 році.

Від наслідків такої політики Німеччина страждає і до сьогодні.

За останні 20 років на модернізацію економіки східнонімецьких земель вклали 560 мільярдів євро, але підприємства регіону продукують на третину менше від своїх західнонімецьких колег.

«Аграрні» зусилля також не мали успіху: у 2017 році Німеччина продала агропродукції та харчів на 79 млрд євро, завезла – на 85 млрд євро.

Німці знають мораторій.

До початку Другої світової війни приватним агровиробникам належало 70% угідь всієї довоєнної Німеччини.

Типове фермерське господарство мало 20-50 гектарів ріллі.

16 дворянських родів-найбільших землевласників володіло 550,2 тисяч гектарів ріллі по всій Німеччині.

Вважалось, що поміщики підтримували Гітлера, тому мали зникнути як прошарок.

Тому земельну реформу записали окремим пунктом у Постдамських угодах, що визначали долю післявоєнної Німеччини.

А військово-політичне керівництво СРСР часів Другої світової міркувало, що аграрні перетворення спрацюють у першу чергу на «демократизацію країни», країну годуватимуть «міцні та селянські господарства».

Сказано-зроблено, і вже у вересні 1945 року німецьке самоврядування разом із радянською окупаційною адміністрацією почала земельний переділ в країні.

Під удар потрапили крупні землевласники, військові злочинці та високопоставлені прихильники Гітлера, в яких без жодної компенсації відбирали масиви від 100 гектарів ріллі.

У загальному документообороті Радянської військової адміністрації Німеччини (РВАН) про земельну реформу згадували 20% всіх нормативних актів, більше говорили хіба що про денацифікацію – 50% всіх актів.

Берлін, 1948 рік.

Сумарно до 1 липня 1946 року комуністична адміністрація відібрала 40% всієї ріллі Східної Німеччини, або ж 13,5 тисяч агрогосподарств із земельним банком 3,2 млн га, зокрема у поміщиків - 9,6 тисяч господарств із 2,7 млн га земельного банку.

Додаткові наділи у 1,1-3,7 га отримало 139 тисяч господарств малоземельних селян.

Паї у 7 гектарів отримало 124 тисячі господарств безземельних селян та наймитів.

Ділянки у 9 гектарів здобули 64,6 тисяч господарств біженців із колишніх німецьких земель.

На розподілену ріллю поширювався свій «земельний мораторій» - наділи заборонялось продавати, здавати в оренду, ділити між синами, використовувати як заставу для банку.

Оберігати заборону на обіг ріллі мав цілий прошарок функціонерів правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини, яких буквально за два місяці перевчили на «земельних юристів».

Політичну підтримку аграрній реформі мала забезпечувати «ручна» Демократична селянська партія.

Хоча працівники РВАН і так себе позиціонували як «місцевих» комуністів.

До 1949 року в Східну Німеччину прибуло ще 4,4 млн вигнанців із Східної Німеччини.

29,5% із них стало найманими працівниками агрогосподарств – третина будинків в містах були зруйновані або ушкоджені.

В підсумку, аграрна реформа в НДР дала двом мільйонам німців нові робочі місця.

Але та праця не гарантувала бажаних доходів.

Наприклад, продуктивне агровиробництво із доданою вартістю було неможливим через масштабні репараційні поставки на користь СРСР.

До 1948 року в Країну Рад вивезли два мільйони одиниць ВРХ, шість мільйонів свиней, 554 тисячі коней, 240 тисяч овець, також – 85 заводів із виробництва агромашин та насінневого матеріалу на $31 млн за тодішнім курсом.

Наздогнати втрачене аграрії Східної Німеччини змогли аж у 1955 році, коли поголів’я ВРХ виросло до 2,1 млн одиниць, свиней – до 9 млн одиниць, парк тракторів – до 37 тисяч.

Виробництво комбайнів поновили лише у 1952 році.

Обмеження на продаж м’яса та цукру скасували у 1957 році.

У період 1949-1959 року уряд комуністичної Німеччини випустив 16 директив, аби вручну стримати ціни на агропродукцію, аби їжа була доступною для робітників.

Теоретично, східнонімецькій робітники і агровиробники змогли б наростити свої доходи завдяки росту промислового виробництва.

До Другої світової війни в Східній Німеччині жило 24% населення країни, в регіоні виробляли 34% всієї промислової продукції.

Але виплата репарацій на користь СРСР вцілому шкодила розвитку економіки комуністичної Німеччини.

За 1945-1946 роки радянська окупаційна адміністрація повністю вивезла 2,88 тис промислових підприємств, частково – 3,47 тисяч підприємств.

Всього вивезли 1,1 млн одиниць обладнання, зокрема 600 тисяч верстатів та 96 електростанцій загальною потужністю у 4,3 тисяч м.

Достатній обсяг електроенергії східнонімецька промисловість стала отримувати лише у середині 1950-х років.

Всього репараційні поставки Радянському Союзу «вимили» із німецької економіки до $16 млрд за тодішнім курсом.

Демонтаж заводів радянська адміністрація припинила лише у 1947 році, аби не позбавляти німецьких комуністів підтримки на виборах.

Заплановані до вивозу підприємства стали радянськими акціонерними товариствами, які складали 56% всієї економіки НДР.

«Червоні директори» швидко навчили своїх підлеглих «комуністичному господарюванню».

Так дисциплінованих німців привчили до корупції на підприємствах.

Обозні управління радянських військ у 1945 році вивезли 588 вагонів посуду, 3,3 млн пар взуття, 1,2 млн пальто, 2,5 млн суконь, 4,6 млн одиниць білизни, 1,5 млн одиниць головних уборів, 154 вагони тканин та шерсті.

Покрити раптову нестачу товарів мала би легка промисловість.

Але заводи галузі мусили до СРСР по репараціям передати товару на 600 млн марок у 1946 році, на 300 млн марок – у 1947 році.

Так у 1948 році найпоширенішим видом злочинів у Східній Німеччині стали крадіжки майна – 12,8% від всіх правопорушень.

Аби відновити німецьку якість роботи економіки, комуністична адміністрація у 1948 році навіть скопіювала «стаханівський рух», для підтримки якого запросили того самого Олексія Стаханова.

Системним розвитком промисловості комуністична влада Німеччини почала займатись із 1949 року, після проголошення НДР.

Але надолужити за період 1950-1070 років економічне відставання від Заходу керівництво НДР так і не змогло.

Легітимність німецького комуністичного режиму трималась на соціальному захисті населенню.

За відсутності власних заробітків НДР почала нарощувати зовнішні борги – 2 млрд марок у 1971 році, 10 млрд марок у 1981 році, 50 млрд марок у 1989 році.

Знамениті автобани почали руйнуватись через ямковий ремонт, в рухомому парк залізниць домінували локомотиви та вагони довоєнного виробництва.

Остаточно комуністичний режим Східної Німеччини економічні проблеми поховали у 1989 році.

Генерали економічних реформ.

Прикметно, що автори західнонімецького «економічного дива» не приділяли особливої уваги агровиробництву.

Натомість – займались макроекономічною стабілізацією, від якої мали виграти зокрема аграрії.

На кінець Другої світової війни Німеччина в готівковому обороті мала 73 мільярди марок, на рахунках банків – 100 мільярдів, на депозитах – 125 мільярдів.

Державний борг Третього Рейху становив 380 мільярдів марок, військові затрати 1945 року сягнули одного трильйона марок.

Німецька валюта знецінилась настільки, що населення вважало за краще розплачуватись пачками американських цигарок.

Також - доларами США, «скрипс-доларами» американської окупаційної адміністрації, британським фунтом стерлінгів та «окупаційними фунтами» британської окупаційної адміністрації, старими рейсхмарками та марками радянської зони окупації, а також французькими франками.

Середня зарплата не перевищувала 300-350 марок.

Ріст заробітників німців стримувало падіння промислового потенціалу, до 60% від довоєнного рівня.

Також – сотні постанов місцевого уряду, схвалені американською окупаційною адміністрацією.

Тоді в Німеччині було достатньо економічних функціонерів, які щиро бажали побудувати комунізм без більшовицької партії.

Не дивно, що тамтешні аграрії вважали за краще продавати свою продукцію виключно через «чорний ринок», хоч це було і не давало суттєвих прибутків.

«Тіньова» ціна одного курячого яйця була 8 марок, кілограму житнього хліба – 9,5 марок.

Скільки харчів купував німецький робітник із денним заробітком в 10 марок – питання відкрите.

Вважається, що німецьке «економічне диво» стартувало із валютної реформи у червні 1948 року.

Тоді кожен громадянин отримав на руки 40 нових марок.

Всі старі готівкові збереження, гроші на рахунках підприємств та 50% банківських депозитів обміняли за курсом 1:10, інші 50% депозитів – за курсом 1:20.

Стабільність нової валюти мала підтримувати відмова від всіх боргів Третього Рейху.

Також – ті самі $1,5 млрд для Німеччини в рамках «Плану Маршала»: німецький уряд отримав ці гроші на рахунки, але не вкладав безпосередньо в економіку.

Фактично, йдеться про аналог траншів МВФ для сучасної України.

Потім, 24 липня 1948 року німецький уряд відмовився від ручного регулювання цін на товари, що запустило роботу промисловості: у 1949 році Західна Німеччина досягла рівня виробництва 1936 року, що дало товарів на 47,7 млрд марок.

Від таких перетворень виграв і німецький АПК.

Фермери почали вихід з «тіні», що проявилось у стрибках статистичних даних: за червень того ж року виробництво вершкового масла виросло удвічі.

Населення стало заробляти більше і купувати більше.

Тому за липень 1948 року споживання яєць виросло вп’ятеро, в серпні 1948 року ціна житнього хліба на «чорному ринку впала у 8 раз, або до 1,15 марки за кілограм.

Аграрна політика Західної Німеччини із 1950-х років працювала хіба що на «стійкий розвиток сільських територій».

Замість післямови.

«За кадром» лишається, що фактично втілення німецького «економічного дива» зайняло цілих п’ять років.

Писати плани перетворень для післявоєнної Німеччини молодий та перспективний економіст Людвіг Ерхгард почав ще у 1943 році, під «дахом» групенфюрера СС Отто Олендорфа, військового злочинця із освітою економіста та соціолога.

Обидва персонажі розуміли, що Третій Рейх буквально за декілька років занепаде.

Після війни Ерхгард як міністр економіки Баварії мусив пройти чисельні суперечки із своїми колегами-економістами.

Йому вдалось довести: «соціальна економіка» - це коли громадянам ніхто не заважає заробляти, і ніхто не плодить категорії «бюджетників» та «соціально незахищених», яких годують із кишені чесних трудівників.

І взагалі, економічні експерти працюють лише з «ідеальними математичними моделями», які не годяться для політичних рішень у сфері народного господарства.

У березні 1948 році Ерхгард як директор Економічного управління Західної Німеччини фактично позбавив окупаційну адміністрацію американців можливості керувати державним регулюванням цін.

Так західнонімецький уряд отримав бажану зовнішню незалежність, потрібну для реформ.

Зрештою, західнонімецьке «економічне диво» було би неможливим без сили духу самого Людвіга Ерхгарда.

«У той час ми рахували, що один німець тарілку зможе купити раз у п’ять років, пару черевиків – раз в 12 років, костюм – раз у 50 років.

Лише наївні та сліпі могли вважати, що статистичні дані можуть визначати долю народу на декілька років наперед.

Раби економічного планування не мали жодного уявлення про динамічну силу, яку проявить народ, як тільки знову відчує власну гідність та високу цінність свободи», - писав економіст у своїй книзі «Добробут для всіх».

Сила духу була потрібна, продовжувати перетворення попри негативні соціальні наслідки.

Тривалість робочого тижня виросла від 39 годин у 1948 році до 48 годин у 1950 році.

Формально, у 1948 році кількість зайнятих виросла від 14,2 до 14,9 млн чоловік.

Але притік біженців із колишніх німецьких територій збільшив рівень безробіття від 603 тисяч чоловік у 1948 році до 1,26 млн чоловік у 1949 році та 2 млн чоловік у 1950 році.

Результати економічних реформ стали відчутними лише через п’ятиріччя після початку перетворень.

За 1950-1956 роки валове виробництво в Німеччині виросло від 55 млрд марок до 91 млрд марок, суми соціальних виплат – з 9,6 млрд марок до 24,4 млрд марок.

При цьому жертви війни лише з 1952 року отримували компенсації за втрачене майно.

Список використаної літератури.

1.Вюнше Х.-Ф.

Представления о хозяйственном порядке Людвига Эрхарда/СОЦИАЛЬНОЕ РЫНОЧНОЕ ХОЗЯЙСТВО: концепция, практический опыт и перспективы применения в России, Под общей редакцией проф.

Нуреева: Издательский дом ГУ-ВШЭ, Москва 2007.

Эрхард Людвиг.

Благосостояние для всех.

Невский Сергей.

Витринный еффект: Западногерманская денежная реформа 1948 года и её последствия/ РОДИНА, №3, 2009 год.

Семиряга М.

Как мы управляли Германией — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 1995.

— 400 с.

Стежте за головними новинами агробізнесу в Україні та світі на Agravery.

com, на сторінці Facebook, у Telegram або підпишіться на нашу розсилку, відправивши лист з темою "Розсилка" на support@agravery.

Джерело матеріала
loader
loader