Битва двох Україн

У 2001 році Микола Рябчук опублікував статтю «Дві України».

У цій статті він констатував, що існує дві України: одна – українська (націоналістична), до якої в першу чергу відносяться колишні підконтрольні Польщі території, і друга – радянська, де фактично життєдіяльність і функціонування територій облаштував Радянський Союз.

Цей простий і очевидний поділ Рябчука визначав українську політику впродовж ще 18 років, і саме протистояння двох Україн блокувало будь-який розвиток держави.

Однак, в 2019 році відбувся злам цього традиційного поділу.

Вперше, новий Президент отримав підтримку 73% і монобільшість в парламенті.

Вперше вибори не відбувались за традиційним поділом двох Україн.

Однак, якщо старий поділ зник, то на його місці утворився новий.

Власне, що сталось і що виникло – далі.100 річний гештальт.

Поділ на дві України виник не 91 – му році, а в 1917.

Саме тоді, на розвалах російської імперії, вперше почала політично формуватись «українська» і «радянська» України, тоді ж вони вперше і вступили в битву.

«Українська» Україна формувалась на основі німецького розуміння нації як «одна мова – одна нація – одна держава».

Така модель, звісно, не була єдина і гетьман Скоропадський намагався продемонструвати ефективність іншої, більш близької до британської, коли нація – це впершу чергу громадяни і влада інституцій.

Втім, його поразка тільки додатково закріпила саме перший варіант.

В подальшому тривале протистояння з «радянською» моделлю в багато чому сформували основи «української» моделі.Так, радянська окупація і повне знищення будь-яких проявів державності, змусили «українську» Україну піти в підпілля.

Тому на перше місце в цій моделі вийшли саме фактори мови, історії і культури, оскільки це були єдині інструменти розпізнавання свій-чужий.

І хоча мова абсолютно не обов’язковий інструмент формування нації, в цій конкретній ситуації – вона була інструментом політичного протистояння.

Ще одна набута риса – це постійна оборона і підпілля, як єдина форма існування «української» України.

Ці риси виявились домінуючими і після отримання незалежності.

Так політичні представники цієї моделі постійно щось захищали, оборонялись, декомунізовували, Ленінів міняли на Шевченків і тому подібне.

Однак, робили це все ще радянськими інститутами і бюрократією.

«Радянська» Україна також формувалась з нуля.

Це була модель залежності від спільного простору з Росією, індустріальний шовінізм і постійна експансія.

Ці риси сформували уявлення про велику державу, могутність і можливість повернутись до цього.

Однак, в нашому випадку – це була колоніальна форма, залежна від центрального планування в Кремлі.

Без «центру» - ця модель втрачала зміст.

Проблема виникла в тому, що 70-річне домінування на території України призвело до того, що існуючі інститути влади і суспільства були створені саме «радянською» Україною, які з розвалом РС втрачали свої основні функції через розрив з «центром».Закритий гештальтВ період з 2014 по 2019 рік обидві ці моделі України були закриті.

«Українська» Україна була прапором Петра Порошенка.

Треба віддати йому належне, що він виявився досить успішний в її реалізації.

При ньому була проведена декомунізація, введені жорсткі квоти і прийнятий закон про українську мову, Томос, фестивалі вишиванок, культура патріотичного виховання тощо.

Однак, ця модель виявилась абсолютно не життєздатною.

Всі ці кроки зовсім не зміцнювали нашу державу, яка чудом вистояла в війні з РФ.

Ми росли жалюгідні 3% в рік, реформи виявились інформаційною ширмою, корупція процвітала як і раніше.

Петро Порошенко закрив гештальт «української» України, ця модель виявилась неефективною для вирішення тих проблем, з якими ми стикнулись.

Натомість Путін закрив гештальт «радянської» України.

Виявилось, що об'єднання з Росією – це не про відновлення могутності, а про кров, террор і інтереси росіян.

Путіну виявився непотрібним індустріальний потенціал Донбасу, і замість російських інвестицій – він відправив мародерів.

Спростував він і тези про братні народи та російську мову, убиваючи російськомовних на Донбасі.

Модель «радянської» України також виявилась не придатною для вирішення наших проблем.

Зеленський і новий розлам.

Перемога Зеленського підвела риску під протистоянням двох Україн в термінах Рябчука.

Він отримав перемоги як на «націоналістичному» Заході, так і на «радянському» Сході.

Водночас, результати виборів створили новий поділ: на Україну минулого і Україну майбутнього.

Україна минулого – це справжня країна, яка сформувалась за роки незалежності.

Це олігархи, які контролюють економіку і медіа-простір.

Це бюрократія, яка звикла протистояти будь-яким новаціям.

Це місцеве самоврядування, яке звикло просто бездумно витрачати мізерні бюджетні кошти на соціалку.

Це населення, яке очікує субсидій і зниження тарифів.

Це бізнес, який звик «рішати» і швидко «підніматись».

Все це не просто проблеми, які можна вирішити, це все організовано в спосіб нашого життя, і одним указом чи законом - це не викоріниш.

Україна майбутнього – це очікування змін.

Сьогодні – це абсолютно не визначена реальність, на яку багато людей проектують свої проблеми.

Для когось – це Польша, для когось – це нові технології (діджиталізація), завершена війна на Донбасі, зарплата 700 євро і т.

Високі очікування – породжують значне розчарування.

Тому не зважаючи на тріумф Зеленського у 2019 році вже незабаром Україна минулого буде відвойовувати свої позиції.Битва двох нових Україн скоріше за все буде визначати українську політику найближчі 10 років.

Справа в тому, що Україна минулого – це вже реальність з якою доведеться мати справу, а Україна майбутнього – поки що проект, і той не детально розроблений.

Найбільший ризик цього протистояння полягає в тому, щоб майбутнє не протистояло минулому у вигляді гасел проти діючих інститутів, бо за таких обставин шансів не перемогу першого – практично не буде.

Найважливіше завдання для нового Президента і команди – це розбудова нової організації суспільства.

Спочатку організація, а потім вже «діджиталізація» і все інше.

Без нових ефективних інститутів не вдасться втілити жодне із запланового.

Безперечно, що побудова нових організацій – це складний тривалий процес, але тільки в такому випадку можна забезпечити успіх майбутньої України.

Бо зрештою не мова і не культура визначають чи нація стає успішною, в виключно її організація.