Старше покоління пам’ятає знамениту «пєрєстройку» оголошену останнім генсеком КПРС в СРСР Михаїлом Горбачовим, на яку покладав великі сподівання простий народ великої держави, що впевнено котилася у прірву.
Три роки, що минули від початку тієї перебудови, оголошеної 1985 року, нічого не дали.
Економіка стрімко прямувала вниз, почались гострі проблеми з продовольством, банально не вистачало товарів першої необхідності.
Ми тоді не розуміли, що це результат санкцій США і Західного світу, тоді про це ніхто не говорив.
У трудових колективах лише зачитували так звані «листи ЦК КПСС», в яких закликали набратись терпіння..
А відносно ще трималися лише підприємства військово-промислового комплексу.
Працюючи тоді в апараті солідної установи Чернівецької області – обкому КПРС, молоді та наївні хлопці думали, що все те тимчасово.
Та багато чого перекреслила і змінила у свідомості зустріч з покійним Іваном Миколайчуком 1987 року (того ж року знаменитий наш земляк відійшов у вічність).
А тоді, гостюючи у рідних в Чорториї, він заїхав дорогою на кілька годин в Ошихліби до свого близького товариша Івана Мойси, який того часу працював сільським кіномеханіком і електриком у колгоспі.
Із Миколайчуком вони познайомилися ще далекого 1956 року, коли п’ятнадцятирічними підлітками брали участь в якомусь культурно-мистецькому заході у Кіцмані.
І того дня, коли заглянув у гості Іван, вони й гадки не мали, що це їхня остання зустріч.
Дядько, до речі, теж пішов з життя молодим, за три роки після митця.
А того дня ми довго розмовляли про майбутнє, долю України і Миколайчук дав мені декілька примірників «Українського вісника», редактором якого був ще маловідомий Степан Хмара.
Те що я прочитав, примусило добре задуматися над життям: розстріли 1986 року в Алма-Аті, війна в Нагірному Карабасі, активна діяльність «Саюдіса» в Литві та Народних фронтів у Латвії та Естонії, масові заворушення у Польші, Чехії, Угорщині, Румунії, НДР та власне – й Україні.
Особливо вразили матеріали про попередника Горбачова Андропова (1967-1982 рр.
– голова КДБ СРСР), який придумав собі героїчну автобіографію і просунувся по всіх щаблях, аж до однієї з найвищих посад в СРСР.
І висновок про те, що саме при ньому КДБ почав керувати партією, радами, економікою, культурою, спортом..
Нині пригадується відома історія з членом бюро обкому, головою облпрофради Саутіним, який, як з’ясувалося згодом, виявився далеко непорядною людиною.
До речі, від був другом партійця Фундюра, мого, так би мовити, вчителя і наставника.
З ним ми пропрацювали у рідному Кіцмані більше десятка років.
Останній, своєю чергою, у своїй автобіографічній книзі «Життя прожити – не поле перейти» (2006 р.), також понаписував такі речі, що волосся дибом стає.
Через тиждень після зустрічі з Іваном Миколайчуком дорогою від батьків зустрів, на рік молодшого товариша з дитинства, Івана Бабюка (Рудика).
Він був єдиним в селі політв’язнем 80-х років.
«Відсидів» у Норільську три роки за те, що написав на Будинку культури «Хай живе Степан Бандера» та вивісив синьо-жовтий прапор.
Це було 1970 року.
І розмовляючи з ним, почув про такі речі, в які того часу важко було повірити, але тепер я розумію, що вони були ПРАВІ...
Василь МОЙСА.
Ошихлібський політв’язень 1980-х років Іван Бабюк (справа) з командиром місцевої «Січі» біля пам'ятника Степану Бандері в Угринові.
Фото автора.