Юрій Луканов відомий як журналіст, автор документальних книжок і політичних епіграм. Однак цього року він з’явився перед читачами в новій для себе іпостасі прозаїка, видавши книжку, до якої увійшов цикл оповідань «Знайти убивцю Фільова» й роман «Репортер Волковський» на тему російсько-української війни. Якщо оповідання являють собою антиутопію, в них письменник пропонує власне бачення того, чим може скінчитися для України возз’єднання з «ДНР-ЛНР», то в романі узагальнено досвід українського журналіста на російсько-українській війні.
Юрій Луканов не є першовідкривачем жанру антиутопії в українській літературі. У цьому жанрі до нього працював Василь Кожелянко, який у романі «Дефіляда в Москві» запропонував читачеві уявити, що було б, якби у Другій світовій виграли німці; Олександр Ірванець, котрий поділив у «Рівне/Ровно» своє рідне місто на дві зони «берлінською» стіною. Юрій Луканов натомість показує, що буде, якщо квазіреспубліки «ДНР-ЛНР» увійдуть до складу України як автономії. Автор моделює ситуацію, коли Київ візьме на себе тягар відбудови зруйнованого Донбасу, Росія не понесе жодної відповідальності, а нова автономія формально підпорядковуватиметься Києву, реально ж нею керуватиме Москва.
У задзеркаллі українсько-донбаського союзу, що його реконструює автор, донбаські бойовики опиняються у стінах Верховної Ради, сидять у кабінетах на Печерських пагорбах у позі «життя вдалося», тобто виклавши ноги на стіл, їздять до Парижа, де купують годинники із зозулькою за шалені гроші, захисники України натомість опиняються в тюрмі, де їх можуть убити кримінальники на замовлення донбаських політичних авторитетів. Право й закони в такій Україні, як це показано в оповіданнях, не діють, а справедливість уже неможливо встановити інакше, як шляхом тероризму.
Фільов — це образ цинічного захисника Донбасу, якому Україна ненависна, але й на ідеали великої Росії йому теж начхати. Фільов паразитує на протиборстві двох систем. Його не цікавлять жодні ідеали, зате цікавлять усі бабки і всі баби світу, тому він грабує і ґвалтує все, що рухається. Після амністії Фільов переїздить до Києва, де його вистежує й убиває одна з добробатівок із помсти за власну сестру, зґвалтовану Фільовим іще на Донбасі. Та, що тихо прийшла й тихо пішла, вбиває покидька зі словами: «Я тебе не амністувала». Автор оповідань підводить читача до думки, що Україна в разі нового возз’єднання з Донбасом ризикує захлинутися, її накриє хвиля тероризму, Донбас заблокує рух країни на Захід, українське громадянське суспільство буде деморалізоване.
Погляди Юрія Луканова на Донбас, його розуміння Донбасу є найсильнішою стороною книжки. Без цього розуміння книжки взагалі не було б, бо проблема російсько-української війни так чи інакше, але завжди доходить до головного питання: так де ж правда? Можна сказати, що автор тенденційний, заангажований і неполіткоректний, бо мірилом для нього є інтереси України й українців. Він захищає українську правду, а не правду взагалі, якої швидше за все у світі й не існує.
Нещадний він і щодо Донбасу. Втіленням Донбасу в книжці є так званий добрий Шубін, свій у дошку чувак у спортивках і кросівках абібас, який насправді дуже навіть злий. Цей дволикий персонаж походить із шахтарської міфології: Шубін оберігає шахтарів і шахту. У Юрія Луканова добрий Шубін, вигаданий шахтарем Ваською, запліднює у шахті киянку, що не могла завагітніти, а злий хапається за зброю, грається в геополітику, під’юджений Росією, шкіриться беззубим ротом, зсунувши шапочку-менінгіточку на тім’ячко, обіцяючи світові нову війну. Якщо світову замутити не вдасться, то й перманентний конфлікт згодиться. Мета Шубіна, що є втіленням нескореного духу Донбасу, — змусити Київ почути Донбас і поставити Київ перед Донбасом на коліна.
Хоча Юрій Луканов визначив жанр «Репортера Волковського» як роман, читач має справу з черговим циклом оповідань, наскрізним персонажем якого є репортер Волковський. Автор наділяє його й автобіографічними рисами. Перед нами журналіст — тертий калач, який побував у гарячих точках типу Грузії й розбирається в перманентних конфліктах зразка придністровського. Оскільки на війні обставини не сприяють писанню розлогих статей, Волковський перетворюється на репортера, що коротко інформує суспільство про головне. Його місія полягає також у тому, щоб визволяти своїх братів по перу чи радше по комп’ютеру з лап кримських і донбаських сепаратистів, за плечима яких ховаються доблесні специ ФСБ.
У першому оповіданні разом із донецьким колегою Сухобоковим витягає західного журналіста Дюруа, звинуваченого у шпигунстві, з лап Самооборони Криму. Згодом Волковському доведеться й самому опинитися в донецькій «Ізоляції», щоб витягти вже Сухобокова з лап донецьких сепаратистів. Місія, яку можна назвати «порятунком журналіста Сухобокова», не тільки загрожує життю Волковського — автобус, у якому він прибув на український блокпост, підривають захисники Донбасу разом із пасажирами, але журналіст у цей час проходить контроль і залишається неушкодженим. Ця місія не тільки виснажує його фізично й психологічно — Волковський опиняється в тюрмі «Ізоляція», яку описано реалістично і з натуралістичними подробицями, а й змушує робити вибір між правдою і брехнею во ім’я порятунку людського життя.
Юрій Луканов ставить важливе для кожного журналіста запитання: чи можна збрехати, щоб вижити на війні? Хоча Волковський був тим репортером, який першим передав ЗМІ інформацію про знищення цивільного автобуса бойовиками, проте згодом погоджується на співпрацю з ФСБ й заявляє на спеціально організованій пресконференції, що все написане ним було неправдою. Перед російськими і проросійськими ЗМІ він начебто зізнається, що автобус знищили таки українські солдати. Його друг Сухобоков підтримує цю версію. Мета цієї брехні зрозуміла, але Волковський формулює її з убивчою точністю, коли чує звинувачення в нестійкості від московського журналіста, котрого вперше побачив ще під час анексії Криму. Відповідаючи продажному журналюзі і пропагандистові Путіна, що грає роль непохитного захисника правди у своїй професії, Волковський розрізняє два типи брехні: він бреше, бо жити хоче, а московський журналіст, щоб солодко їсти й пити.
Читача зацікавлять реалії окупації Криму й Донецька, що їх подає Юрій Луканов, бо й факт підірваного цивільного автобуса не вигаданий, а реальний — це відбулося під Волновахою. Автор книжки акцентує на тому, що російська пропаганда засновується на міфах і гіперболах: прийдуть «бандери» на Донбас — усіх перевішають і перестріляють, донбаських дітей порозпинають і т. д. Завдяки путінській пропаганді свідомість населення Донбасу міфологізована. Автор тролить також не тільки донецьких, а й нову українську владу, бо й перші, і другі підмінюють реальне життя віртуальним. У розмові з актрисою Інною, яку посадили в «Ізоляцію» за те, що в кіно вона зіграла роль бандерівки хай навіть і в руслі російської пропаганди, Волковський припускає, що невдовзі актор, який перевтілиться у президента, може стати президентом у реалі.
Не менш істотно й те, що Юрій Луканов розуміє, як тяжко стріляти в людину, в будь-яку людину, навіть запеклого сепаратиста. Недаремно Волковський опікується трупом сепаратистки, телефонує її родичам, щоб повідомити про трагедію, але ті звинувачують у вбивстві жінки українців. Цьому літературному персонажеві належать і проникливі слова про те, що лише на початку війни бувають добрі й погані хлопці, а в її кінці — всі погані.
Однак загалом оповіданням Юрія Луканова зовсім не властиві моралізаторство чи екзистенційний сум, він уміє писати про страшні речі з присмаком пригоди, а його герой-журналіст попри фізичні й психологічні травми не впадає ані в розпач, ані в депресію, навпаки, стає волонтером, допомагає українській армії, зокрема передає на передову якісні форми, що не спалахують від іскри, знаходить серед війни кохану жінку у Варшаві, а ще одна знаходить його сама в Києві. Волковський — журналіст, репортер, волонтер, борець і ловелас, впевнено крокує в завтрашній день. Побажаймо йому успіху.