Хто переміг у Нагірному Карабаху та чим це може обернутися для України

Шеститижнева війна в Нагірному Карабаху закінчилася підписанням угоди між Вірменією та Азербайджаном за посередництва Росії.

Азербайджанці радіють і переживають небачене національне піднесення, вірмени викопують могили родичів, спалюють власні будинки та тікають з Арцаху, як вони називають Нагірний Карабах. А поки Єреван скочується в глибоку політичну кризу, у Москві та Анкарі задоволено потирають руки.

Болісний мир

Військова перевага Азербайджану в Нагірному Карабаху досягла свого апогею на початку листопада. Азербайджанські війська увійшли в стратегічно важливе місто Шуша, що розташоване всього в 10 км від столиці самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки Степанакерта. До того ж азербайджанці ще й перерізали головну дорогу, що зв’язує центр Карабаху з Вірменією. Як визнає тепер прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, після цього стало ясно, що вірмени можуть втратити всю територію Карабаху.

Тож Пашиняну довелося підписати угоду про припинення вогню, яка, по суті, стала капітуляцією Вірменії. Сторони конфлікту за безпосередньої участі Москви домовилися, що вірменському Нагірному Карабаху вдасться зберегти менше третини своєї довоєнної території.

По периметру цей район охоронятимуть російські миротворці, причому він не отримає навіть формального статусу. Крім того, населений вірменами район Карабаху буде відрізаний від основної території Вірменії, і тільки російські миротворці контролюватимуть безпечний коридор для переміщення вірмен – Лачинський коридор.

Автомобілі російських миротворців на блокпосту у районі міста Шуші. Фото: Getty Images

Натомість Азербайджан, погодившись на компактне проживання вірмен у Карабаху без статусу, але під захистом російських миротворців, отримає свій транспортний коридор через територію Вірменії – в азербайджанську Нахічевань. Безпеку коридору теж забезпечуватимуть росіяни.

Пашинян визнає всю болісність угоди, але підкреслює, що виходу у нього майже не було. Президент же Азербайджану Ільхам Ілієв тріумфує і пожинає плоди патріотичного піднесення всередині країни.

— Якби Алієву завтра потрібно було переобиратися, він напевно виграв би з гігантським відривом. Азербайджанський президент несподівано отримав набагато більше, ніж міг собі уявити ще кілька тижнів тому, – констатує Томас де Ваал, британський експерт, фахівець з Кавказу, автор книги-дослідження Чорний сад про нагірно-карабаський конфлікт.

Не те щоб у Алієва, який встановив авторитарний режим в Азербайджані, були проблеми з виборами, але свою владу він ще більше зміцнив. Ніякої автономії він вірменам не обіцяє, а говорить про єдиний і багатонаціональний Азербайджан. Тому, попри перемир’я, багаторічний конфлікт між двома націями нікуди не дінеться. Просто з районів, з яких на початку 90-х бігли азербайджанці, коли у війні перемогла Вірменія, тепер тікають вірмени. Причому не просто тікають, а спалюють власні будинки, щоб вони не дісталися ворогу та навіть викопують з могил померлих родичів.

Найяскравіше відносини між азербайджанцями та вірменами характеризує історія, яка сталася в 2004 році в Будапешті. Тоді на міжнародних навчаннях, організованих НАТО, зустрілися азербайджанські та вірменські військові. 26-річний азербайджанський офіцер Раміль Сафаров купив у місцевому магазині сокиру, наточив її та зарубав вірмена Гургена Маргаряна, який спав у сусідній кімнаті військового готелю, де були розміщені учасники навчань.

Фото: Dreamstime

Азербайджанця зупинила поліція, коли він намагався виламати двері іншої кімнати, в якій жив ще один вірменський офіцер. Свій вчинок Сафаров пояснив тим, що у Першій карабаській війні загинули його родичі, а рідне село розгромили. В Азербайджані вбивця перетворився на національного героя та народного кумира.

Тобто рівень ненависті між двома народами такий, що крім як тікати – іншого виходу у вірмен немає.

Великі гравці

Трагедія одних народів, як це завжди буває, межує з геополітичними інтересами інших. З одного боку, підсумок війни – великий успіх для Туреччини, головного союзника Азербайджану, який надає Баку серйозну військову підтримку. Туреччина, очевидно, посилила свій вплив у Закавказзі та у тюркському світі, показавши себе рішучим союзником, який претендує на регіональне лідерство. Одночасно Анкара продемонструвала приклад успішного розморожування старого конфлікту, що може мати далекосяжні наслідки для багатої такими конфліктами колишньої території СРСР.

— У Сирії Росія влізла в турецьке близьке зарубіжжя, тепер Туреччина відповідає тим самим у російському. Нова якість турецької присутності на Кавказі – це серйозно та надовго, – зазначає Андерс Аслунд, старший науковий співробітник Atlantic Council.

Але і Росія в боргу не залишилася. Москва як постачала озброєння Азербайджану, так і, ймовірно, повинна була надавати підтримку своєму військовому союзнику Вірменії. Щоправда, жодної підтримки вірмени не дочекалися. Проте коли Кремлю стало вигідно, він в останню мить врятував Єреван від катастрофи, збільшивши залежність Вірменії від себе.

Фото: Dreamstime

Ба більше, росіяни нарощують свій військовий контингент у Вірменії, де у них і так є військова база, на 1 960 збройних миротворців. Так тепер ці ж російські миротворці стають, фактично, життєво необхідними для вірмен. А от у разі повної втрати Карабаху, потреба у російських гарантіях безпеки різко знижувалася б.

— Відправивши ці спецпідрозділи як миротворців в Нагірний Карабах, Путін зробив крихітну Вірменію ще більш залежною від Росії. Тепер Вірменія ще менше схожа на незалежну націю і все більше нагадує російський протекторат, – підкреслює Аслунд.

Політичні ігри

Причому цим досягнення Росії не обмежуються.

— Головний невдаха у цій ситуації – Вірменія, яка ще довгі роки буде відчувати наслідки поразки. Вірменська громада була абсолютно не готова до такого раптового краху, і опозиційні партії вже щосили протестують проти укладеної угоди, – нагадує Томас де Ваал.

У Вірменії дійсно інтенсивно відбуваються масові протести, що переростають у заворушення та бійки. Опозиція вимагає відставки Пашиняна, він нікуди йти не збирається і каже, що всім, хто протестує проти умов перемир’я, потрібно було їхати воювати до Карабаху.

Очолює протести проросійська опозиція, і зміна Пашиняна ідеально вписується у стратегію Кремля. Лідер, який прийшов до влади унаслідок Оксамитової революції 2018 року, апріорі не міг імпонувати Москві. РФ вважала за краще б мати у Єревані більш слухняну владу.

Фото: Dreamstime

Але насторожує і міжнародний контекст дій РФ. Історично мирне врегулювання в Нагірному Карабаху проходило під керівництвом США, Франції та Росії. Зараз же Путін все вирішив сам, абсолютно без участі Заходу.

— Характер азербайджано-вірменського конфлікту відображає мінливу міжнародну обстановку. США, схоже, відійшли від світових справ, у ЄС немає військової могутності, а Захід загалом відсторонився від Туреччини. Це дало можливість авторитарним правителям, таким як Путін та Ердоган, перехопити геополітичну ініціативу, – вважає Аслунд.

Нічого хорошого такі розклади не обіцяють й Україні.

— Для України пасивність Заходу під час карабаської війни зловісна. Як наслідок, Росія змогла розширити свою військову присутність в межах колишньої Радянської імперії, не зустрівши серйозного опору з боку Заходу. Це збільшує ризик появи російських миротворців на Сході України, – попереджає науковий співробітник Atlantic Council.

Тому конфлікт в Нагірному Карабаху та його наслідки значно ближчі до нас, ніж інколи здається.