Росія знекровлює українську націю. Маємо це зупинити - сценаристка
Росія знекровлює українську націю. Маємо це зупинити - сценаристка

Росія знекровлює українську націю. Маємо це зупинити - сценаристка

У драмі "Мати апостолів" показуємо війну очима матері.Про це каже сценаристка Ратха Макеєнкова. Розповіла Gazeta.ua про роботу над проєктом і сенси у фільмі.Дія відбувається в липні 2014-го. У Краснодонському районі на Луганщині російські найманці збили ракетою український транспортний літак Ан-26 із гуманітарним вантажем. Мати командира екіпажу - етнографиня і співачка Софія Кулик із Вінниці - вирушає на окуповану територію шукати сина. Під час подорожі допомагає рятувати його побратимів, які евакуювалися з борту, за сюжетом.В основі сценарію – реальні історії льотчиків, які повернулися з війни на Донбасі.Стрічка режисера Зази Буадзе йде у прокаті з 3 грудня.‒ Софія Кулик – пацифістка, яка вірить у Бога, сповідує християнські цінності. Втрапляє в епіцентр подій. Перше враження – все всередині з жаху просто холоне. А потім починає оговтуватися і потрохи діяти. Тому що є мета, - говорить Ратха Макеєнкова.З чого почалася історія створення фільму?‒ Були документальні фільми про трагедію Ан-26. На їх основі вирішили зробити художній. Спочатку сценарій складався з 6 новел – про кожного із членів екіпажу, які врятувалися. Переписувався понад 10 разів, бо історія розвалювалася. Має триматися на головному героєві. А тут не можна було виділити нікого – усі герої важливі, а їхні особисті історії – захоплюють. Врешті-решт вирішили забрати майже весь екшен порятунку льотчиків і зосередитися на лінії матері. Яка спочатку просто мати, а потім стає божеством. Не тільки народжує життя, а й приймає смерті інших. Звісно, мені як жінці й матері сина також легше було прописати образ матері, яка шукає дитину.Софія Кулик – збірний образ. Але була й реальна мати загиблого командира. Сцена на полі біля залишків збитого літака взята з документальних кадрів. Усе інше – шлях, характер – було вигадано.У чому суть трансформації головної героїні протягом стрічки?‒ Коли жінка стає матір'ю, вона не вважає себе божеством. Просто жінкою. Але коли йдеться про захист життя – кожна може перетворитися на Богородицю, Живу, будь-яке божество. Для неї вже не існує чужих дітей. Усі – власні.Яке ставлення Софії до сепаратистів?‒ Я за освітою психолог, багато практикувала. Вважаю, що не буває чорного і білого. Усі люди сірі. І якщо людина така – є причина, чому. Наприклад, ми програли ідеологічну війну на Донбасі. Там російські канали крутять, і задурити голову можна будь-кому. Люди не знають, що насправді відбувається. Тому помиляються у своїх думках. Це призводить до того, що вірять тим, хто несе пропаганду. А не вірять нам, бо нас там немає.Місцева жителька Соня, мати бойовика, каже російському найманцю Малахіну: "Ви ж обіцяли захищати". На що той відповідає: "Мы защищаем только послушных". З цього вся ідеологія.Багато чого не увійшло у фільм. Думаю, буде у серіалі. Зокрема, більше діалогів на цю тему. Софія спочатку не сприймає східних людей. Вважає, що треба відгородити дротом і туди нікого не пускати. Що там усі самі вороги. Але коли потрапляє на Донбас, то розуміє, що там такі самі люди, тільки вони, як діти, обдурені. Їх просто задурили. Але бачимо Федора Мельника, який стає соратником героїні, допомагає рятувати українських льотчиків. Показує, що є і нормальні люди.Розкажіть про образ Федора.‒ Насправді прототипом Федора була жінка з Пісків, яку я випадково зустріла в Києві, якраз коли писала сценарій. Раніше вона була бізнес-леді. Мала свою справу, приватний будинок, у якому тільки ремонт зробила. Усе це мусила покинути й поїхати звідти, коли зайшли російські війська. У столиці заробляє прибиральницею квартир. Багато тонкощів про події на Донбасі я дізналася саме від неї. Адже сама я не була в тих місцях і було важко це уявити.Розмовляли майже дві години. Зокрема, вона розповідала, як зривали з будинків БТРами решітки, крали гроші, техніку, ікони. Про те, що люди розділилися на до і після. Вона з таким болем говорила, що я ніби пережила це особисто. В уяві виникали картинки, як там усе відбувалося. Намагалася передати це у сценарії.Наприклад, я запитувала, що люди відчувають. А вона мені каже: "Береш телефон і розумієш, що на половину номерів більше ніколи не подзвониш". У мене в тексті це говорить Федір.Я багато зустрічала жінок, які пройшли через все пекло і тут піднімаються з колін. Це страшно, коли думаєш, що ось ти нажив добро і будеш до старості доживати тут. А все ламається і тебе викидає хвилею. Ні дому, ні грошей. Та ще й суцільне приниження, тому що тебе недолюблюють як переселенця.Федір - уособлення людей, які побоюються сюди повертатися, тому що знають про ставлення до них. І водночас вважає себе українцем.Також один із ключових персонажів – ватажок сепаратистів Койот.‒ Койот не просто так почав цим займатися. Він мент. Вирішив: якщо ти не можеш контролювати бардак – треба стати на чолі. Розумів, що або він, або його. І втекти не міг, тому що а ким він тут буде. Вважатимуть зрадником.Поруч із ним – помічник Коля, який сумнівається, скаржиться. Він – слабка людина, яка примкнула. Перебував у страху, й тому був слухняний. Але насправді не хотів цього всього. Коли Софія йому сказала: "Ти ж не такий, як вони", - то його розбудила.Наприкінці Коля хоче здати Койота українським військам та отримати за це амністію. Але відбувається бій між бойовиками та російськими найманцями. Ідея в тому, що це все одно загине - все, що там відбувається. Зло винищить саме себе.Саме у цій сцені Софія перетворюється на божество і приймає смерті. Мати стає надлюдиною і прощає всіх. Бачить, що смерть – це їхня спокута.Засуджувати легше за все цих бойовиків. Це люди, які злякалися і заблукали, обдурені російською пропагандою. Засуджувати – це зло проти зла виставляти. Ми маємо просто показати, направити туди свою ідеологічну машину. Пояснити їм: "Не бійтеся, вас обдурюють. Ви будете так само жити, як і самопроголошені республіки Осетія та Придністров'я. В совку і злиднях. Вам просто розказують про те, що вас чекає велике майбутнє, як нам 70 років розповідали в Радянському Союзі. Але совок там залишиться". Вони цього не розуміють.Чому зараз хтось за совок? Бо людині складно прийняти нове майбутнє. Це інертна натура, якій комфортно сидіти як м'ячику у своїй лунці. Все зрозуміло, нічого не міняється. А страшно, коли якісь обставини вибивають тебе, й летиш, не знаєш куди. Тому багато хто обирає лунку, болітце.Яку роль у картині відіграє тема віри, релігії?‒ Християнський підтекст – це якраз і є прощення. Прийняття людей такими, якими вони є. І якщо вівця заблукала - їй треба показати шлях. Сказати: "Дивись, ти не туди пішла". Це підказка про те, що нема добра і зла в чистому вигляді. Є тільки помилки, гріхи.Історія головної героїні та місцевих мешканців трагічна. У чому бачите надію наприкінці фільму?‒ Світло наприкінці – про те, що сини повернуться. Усі матері холонуть від усвідомлення, що сини ростуть і їх відправляють туди. А оскільки війна є непоганим бізнесом – у "сірій зоні" це наркота, зброя, то вигідна деяким нашим політикам. Тому для мене ця стрічка – передусім привернення уваги до того, що гинуть наші діти. І що у ворога задача не знищити одразу, а затягнути цю війну. Тому що дівчата не отримують хлопців, генофонд падає, і нація вмирає. Скоро залишаться самі пенсіонери. Через економічну кризу більше ніж одну дитину зараз майже ніхто не народжує. А для відновлення генофонду – треба 4-5 дітей у сім'ї.Моє кіно про те, що нас знекровлюють, і ми маємо це зупинити. Повернути своїх синів до дівчат і дружин, щоб народжувалося нове покоління. Бо зараз триває знищення генофонду. Цвіт нації пішов на війну. Спочатку на Майдані, а потім у перші дні на Донбасі загинули найкращі.Росія по суті зробила кровопускання. Роками з рани кров тече, і це знищує організм – державу. Нам треба про це замислитися.Розмірковували, яка може бути подальша доля героїні після фіналу? ‒ Думаю, що її подальша доля просвітницька. Буде виступати проти війни. Всім розкаже, що на Донбасі заблукали. Їх треба вилікувати, повернути сюди, в Україну.Це об'єднуюча місія. Коли Софія та Соня ліплять разом пиріжки – це якраз історія про два світи, які треба об'єднати. Це напружена сцена, де слова зайві. Натяк, що жінки врятують Україну від війни. Україна - матріархальна держава і завжди нею була. Якщо згадаємо, що можемо врятувати країну. Об'єднаємося навколо ідеї щасливого майбутнього та відродження української нації. Тоді війна скінчиться, не буде ворожнечі.Готуватися треба ідеологічно. За нами, воїнами культурного фронту, відповідальність за те, щоб створити ідеологію нової, процвітаючої України. Показати людям, яка у нас унікальна країна. Об'єднати українців.Як працювалося із Зазою Буадзе?‒ Прекрасно. У нас було взаєморозуміння. Я відчувала, що хотів сказати режисер. Він пропонував: "А давай зробимо краще так". І у мене одразу народжувалася ідея. Потім він переставляв епізоди, жонглював сценами, а я вирівнювала це за діалогами та іншими знахідками. Тому що розуміла, що в нього вже є ці картинки в голові і це треба підтримувати.У фільмі зіграли Наталія Половинка, Богдан Бенюк, Олександр Пожарський, Сергій Дерев'янко, Світлана Осипенко, Станіслав Щокін, Ірина Тамім, Сергій Медін.Сценаристи – Ратха Макеєнкова та Заза Буадзе. Виробництвом фільму займалася кінокомпанія "Студія "Золоте Руно" за підтримки Міністерства культури України. Продюсер - Дмитро Овечкін.Зйомки проходили торік на Київщині та Житомирщині. Бюджет - 21 млн грн.Творці присвятили стрічку матерям, діти яких загинули, захищаючи Україну."Це непересічний український фільм, - каже Ігор Панасов, головний редактор інтернет-журналу Kаrabas LIVE. - В Україні сильна документалістика та артхаус, але замало гідного жанрового кіно. "Мати апостолів" - це потужний воєнний трилер, до сценарію якого в мене майже немає запитань. Тут справжній саспенс та тривожне очікування того, що далі. Це велика рідкість для наших стрічок. І ще дуже тонкі сенси заховані.Друге: тут неймовірна акторська роль видатної співачки та педагога Наталії Половинки. Хто хоча б раз чув її спів, ніколи цього не забуде. На екрані Наталія створила образ людини, яка спроможна вміщати в собі велич духу, рішучість та пам'ять століть. Я не пам'ятаю, коли востаннє бачив таку монументальну фігуру у нашому кіно.І не можу мовчати про вражаючий саундтрек від Романа Григоріва та Іллі Розумейко, яких ви знаєте по операх Влада Троїцького".

Джерело матеріала
loader
loader