«Ризикують своїм життям, щоб врятувати інше». Перший документальний фільм про систему порятунку бійців «Евакуація»
«Ризикують своїм життям, щоб врятувати інше». Перший документальний фільм про систему порятунку бійців «Евакуація»

«Ризикують своїм життям, щоб врятувати інше». Перший документальний фільм про систему порятунку бійців «Евакуація»

«Ризикують своїм життям, щоб врятувати інше». Перший документальний фільм про систему порятунку бійців «Евакуація»

Стрічку зняли коштом Держкіно. Прем'єра фільму за участі його творців та героїв відбулася 12 березня в Дніпрі.

Режисер Євген Тітаренко – у минулому боєць батальйону «Госпітальєри» ДУК «Правий сектор». Про евакуацію поранених військових з передової знає не з чуток.

2014-2015 року сам був залучений до першої ланки порятунку – надавав домедичну допомогу й транспортував побратимів з передової до лікарні.

«Ми працювали на найпершій ланці – домедична допомога: евакуація з бою, евакуація з позицій. Це було селище Піски. Звідти ми вивозили поранених до Красноармійська, нині Покровська, у цивільні лікарні, коли ще не було мобільного військового шпиталю. З війни до шпиталю – «золотий час», 50 хвилин – година. Ти привіз пораненого, якщо є час – з’їв хот-дог на заправці й поїхав назад. Це два різні світи: тут люди в кафе ходять, а там – війна. І ти перебуваєш у такому шоці – мабуть, це найскладніше», – розповів Радіо Свобода Євген Тітаренко.

За словами режисера, над фільмом про систему вивезення поранених із зони АТО-ООС працювали увесь 2020-ий рік. Знімали кількома групами – на різних ланках. Загалом зафільмували десятки евакуацій, до стрічки включили тільки невелику частину відзнятого.

Євген Тітаренко
Євген Тітаренко

Головна мета – показати, що за скупими цифрами врятованих життів криється робота великої кількості людей, каже Євген Тітаренко.

«Ми побачили, як все це відбувається, – на всіх ланках евакуації, у реальних ситуаціях. Не було ніяких пластикових сюжетів. Ми їхали й знімали. Самі зйомки тривали понад місяць, відзняли десятки різних евакуацій – «вертушкою», поїздом, автомобілем, «швидкою». Кожна ситуація унікальна. Більша частина знімальної групи – це були ветерани. Можливо, тому нам було простіше спілкуватися з медиками, з військовими», – додав режисер.

Медсестра Анна Корницька: «У мене 25 років реанімаційного стажу. Що мені може бути страшним після цього?»

Медсестра Анна Корницька з Києва, одна з героїнь фільму, в системі евакуації поранених бійців уже 7-ий рік. Спершу рятувала життя вояків у складі добровольчого формування, зараз працює за контрактом начмедом 23-го батальйону 56-ої бригади. Розповідає: з початком війни на Донбасі поранених військових доводилося доправляти до цивільних лікарень, у медиків не було досвіду роботи з травмами, завданими в бойових діях. Наразі Анна вивозить поранених із Пісків до 66-го мобільного шпиталю в Покровську й передає військовим лікарям.

«2014-2015 роках чіткої системи не було: з-під вогню витягували всі, хто міг, кого хоч чомусь навчили. Зараз вже є система, розподіл між групами: є групи, які не мають профільної освіти, їхнє завдання – накласти джгут, турнікет і дотягти до точки «Евак». На «Евак» вже приїздять такі машини, як у мене, і такі люди, як я, – ті, хто можуть довезти людину до шпиталю. У мене один з найдовших шляхів до шпиталю в Донецькій області – від 1 години до 1 години 20 хвилин. Особливо складно в місті: пропустять – не пропустять. На машину «швидкої» водії часто ніяк не реагують… У шпиталі пораненим уже займаються лікарі, а наше завдання – швидко повернутися, бо можуть бути нові евакуації. Ми в Пісках постійно. У мене 25 років реанімаційного стажу. Що мені може бути страшним після цього? Це – нормальна робота. Та сама реанімація, тільки побутові умови дещо гірші», – розказала Радіо Свобода Анна Корницька.

Тетяна Губа: «Найскладніше – це відчуття того, що під час евакуації людина може померти»

Серед героїв документального фільму – Тетяна Губа з Дніпропетровщини. Зараз вона обіймає посаду радниці голови облради. Восьмий рік поспіль жінка займається організаційними питаннями евакуації поранених з Донбасу до медичних закладів Дніпра. Її «парафія» – координація й налагодження взаємодії між військовими і цивільними, які беруть участь в евакуації.

Поранених бійців вона кличе по-материнському лагідно – «сонечками», але в організаційних питаннях, де потрібні блискавичні й відповідальні рішення, часом діє жорстко, зізнається сама пані Тетяна.

«Як працюю я? Я на постійному зв’язку з ООС. Оперативно отримую інформацію про поранених. Приблизно знаю характер поранення. Одразу ж телефоную, приміром, в наш опіковий: чи є місця в реанімації, хто з лікарів є, стикую їх з лікарями з мобільного шпиталю, вони обговорюють, вже знають, за який час бійця доправлять. Ми так домовились спочатку і так це є зараз: усі опікові поранення, всі поранення очей – обов’язково йдуть у Дніпро. Ну а тут вже на мені – спілкування з бійцями, допомога з оформленням медичної документації тощо», – розповіла Тетяна Губа.

Тетяна Губа
Тетяна Губа

Жінка каже: 7 днів на тиждень 24 години на добу – вона на зв’язку. За ці роки вже виробилась певна інтуїція на те, коли її допомога буде вкрай необхідна.

«Бувало дуже часто так: я сплю, поверхневий сон, і відчуваю, що дзвонить телефон. Розплющую очі: не дзвонить. Я дивлюсь на нього, аж потім він починає дзвонити. Особливо часто так бувало, коли мова йшла про поранених дітей. Найскладніше – це відчуття того, що під час евакуації, в якій ти береш участь, людина може померти. І треба доправити її якомога скоріше», – сказала, відповідаючи на запитання Радіо Свобода, Тетяна Губа.

Тетяна Губа з великою повагою говорить про всіх, хто залучений до порятунку бійців на різних ланках. Військових медиків вона називає «янголами на землі», а екіпажі повітряної санавіації – «неземним коханням».

«Уявіть: іде обстріл важкий. По рації інформація – скільки поранених, скільки загиблих. Вони їдуть, несуться. У них завдання – витягнути хлопця, надати першу допомогу й передати далі. Серед них багато дівчат. І це цілий ланцюжок. Далі – транспортування до шпиталів. Доправляємо наземним чи повітряним транспортом. Завжди кажу, що «вертольотчики» – це моє неземне кохання. Є такі місця, де вони мають летіти в абсолютній темряві, унизу – ні вогника. Ризикують своїми життями заради того, щоб врятувати інше життя», – сказала Тетяна Губа.

Фільм для тих, кому виповнилося 16 років

Продюсерка Наталія Хазан – також невипадкова учасниця створення фільму. З початком війни на Донбасі вона брала активну участь у волонтерському русі з допомоги армії, зокрема доправляла медикаменти в аеропорт Дніпра, де приймали поранених.

Розповісти про цю систему засобами кінодокументалістики було її ідеєю.

«Я бачила, як це відбувається, зсередини – як волонтерка. І я знаю, що про всю цю систему не знає практично ніхто. Якісь поодинокі сюжети виходять на ТБ, але глядач не може уявити масштаб системи, яка діє як годинниковий механізм.

Як сталося поранення і як в лічені години людина доправлена до Дніпра або Харкова? Система не склалася враз. Хтось ці механізми започаткував, відлагодив. Ми хотіли це показати. Ми показуємо саму систему, саме вона і є нашим героєм. Ми живемо в певний історичний період, неспокійний, на відміну від інших країн, у нас іде війна – і маємо все це фільмувати», – зазначила Наталія Хазан.

Стрічку створено Міжнародним продюсерським центром «Фор-Пост» за підтримки Держкіно. Кошторис – 3,3 млн грн. Стрічка адресована всім, кому виповнилося 16 років, – не тільки волонтерам чи військовим, кажуть творці.

«Евакуація» вже йде в кінотеатрах великих міст України. А 14 березня її планують урочисто презентувати в Києві.

Теги за темою
війна Донбас Кіно українське кіно Інше кіновиробництво
Джерело матеріала
Згадувані персони
loader
loader