П’ятнадцять років тому український уряд розпорядився обов’язково дублювати українською мовою іноземні фільми, які показують у кінотеатрах. Тоді Радміла Сегол працювала в кінодистрибуторській компанії B&H Film Distribution, яка першою впроваджувала український дубляж. Згодом вона сама взялася за переклад і редагування перекладів фільмів та серіалів. Найвідоміша і, напевно, найскладніша її робота — «Доктор Хаус», серіал, у якому важливо було адаптувати реалії американської медицини для широкої аудиторії так, щоб було й точно, і зрозуміло.
Телесеріалами Радміла цікавилася з дитинства — ще у школі писала рецензії для «Теленедели», а в університеті працювала над кандидатською роботою про «Баффі — винищувачку вампірів». Як редакторка й перекладачка вона працювала з «Межею» (Fringe), «Хором» (Glee), «Людиною-невидимкою» (The Invisible Man), «Нормальними людьми» (Normal People) тощо. Зараз вона більше працює із просвітницьким контентом — онлайн-курсами, TED-лекціями, науково-популярними відео. А також викладає на кафедрі видавничої справи та редагування Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» та допомагає гуманітаріям зрозуміти технарів. Радміла Сегол розповіла про роботу редактора перекладів, конфлікти між редакторами й перекладачами, якість українських кіноперекладів і про свій освітній проєкт.
Редактор перекладу — це людина, яка повністю відповідає за весь процес. Головне, про що слід подбати, — це відповідність перекладу до оригіналу за всіма показниками: фактологічними, мовностилістичними, за логікою побудови, за настроєм. Редактор перекладу — це контролер, посередник між перекладачем і людьми, які сприйматимуть плід його праці.
Якщо редактор і перекладач хороші, то працюють у симбіозі, часто — як одна команда. Редактор розуміє, що може не перевіряти якісь моменти, бо перекладач сам усе перевірив, зробив зноску абощо. Бувають, звісно, й інші перекладачі — роблять роботу недбало, залишають редактору доредаговувати. Зі свого боку перекладач довіряє редактору й не ставить під сумнів його рішення.
Суперечки між перекладачами й редакторами точаться постійно. Часто посилаються на відомих науковців, навіть телефонують експертам, щоб довести свою точку зору. Є навіть спеціалізовані фейсбук-групи, куди редактори й перекладачі виносять на обговорення ситуації, щодо яких не можуть домовитися між собою. Нещодавно була серйозна суперечка про слово «покликання», яким зараз замінюють звичне слово «посилання». Перекладач написав «посилання», редактор наполягав, що у словнику — «покликання». Вони винесли це на громадське обговорення, але полеміка триває — кожен залишився при своїй думці.
Окрім редагування я керую проєктом перекладу (наприклад, онлайн-курсу) — встановлюю терміни, стежу за тим, щоб цих термінів дотримувалися, нагадую, надаю роз’яснення. Перекладач отримує від мене вихідний текст або відео із субтитрами. Каже, скільки йому потрібно часу на цю роботу, а я кажу, скільки в нас реально є на неї часу. Домовляємося, чи перекладач здаватиме роботу частинами, чи одразу.
Перекладачі часто зривають дедлайни — це поширена проблема. Тому я завжди додаю до дедлайну два-три дні, щоб мати час. Деякі перекладачі знають, що я роблю такий запас, і починають цим користуватися — доводиться запроваджувати штрафні санкції.
Якщо в нас великий проєкт, для нього я складаю глосарій — перелік термінів, конструкцій, власних назв, які ми адаптуємо до української мови, — й даю доступ перекладачу. Це потрібно для усталеності термінології, бо різні перекладачі перекладають по-своєму. У процесі роботи перекладачі доповнюють глосарій — це частина їхньої роботи. Я ж маю свій великий файл, із яким працюю понад двадцять років, — записую для себе, що як переклала.
Також я даю зразок оформлення, яким хочу бачити готовий текст — це важливо, особливо для озвучування або дублювання, де мають бути таймкоди і виділення.
Отримавши текст від перекладача, беруся за роботу. Якщо в процесі мені щось не зрозуміло, я перепитую, чому перекладач пішов саме цим шляхом. Певно ж, гуглив, із кимось радився. Іноді разом із готовим текстом перекладач дає мені перелік сумнівних місць і суперечностей, і ми їх обговорюємо. Поредагувавши, повертаюся до перекладача, даю йому свій фідбек: яких слів не варто використовувати, до яких конструкцій ставитись обережніше, на що звернути увагу. Готовий текст іде на озвучування, субтитрування, дубляж чи до друку.
Процес запису я також контролюю. За нормальних часів робила це у студії — якщо мені щось не подобалося, зупиняла запис і говорила, що змінити і як. Зараз, під час епідемії, процес ускладнився: мені надсилають записану доріжку, я даю коментарі і хлопці переписують. Хоча насправді це обов’язок режисера дубляжу. Якщо начитано не дуже, а режисер це дозволив, то проблема в режисурі.
Коли 2006 року прокатні фільми почали дублювати українською, я опікувалась усіма текстовими матеріалами, які випускала компанія B&H Film Distribution, — пресрелізами, анонсами, телевізійними та радійними ролками, сайтами. Процес перекладу й дублювання фільмів мене дуже цікавив — я завжди долучалася до обговорень, переглядала переклади, допомагала пресаташе розповідати, як ми це робимо, і про нашого перекладача, акторів дублювання, режисерів. Перекладач перших стрічок Олекса Негребецький — серйозний і відомий перекладач, автор українського перекладу «Альфа». Його перекладам довіряли, йце відіграло свою роль у популяризації українського дубляжу.
На 2006 рік за весь час незалежності в кінотеатрах не було жодного фільму, дубльованого українською. Тому був великий страх, що люди не захочуть дивитися україномовне кіно й віддаватимуть перевагу піратським російським версіям. Слава Богу, зараз ми бачимо, що для людей український дубляж — нормально, ні в кого з цим не виникає ніяких проблем. До того ж наші переклади фільмів здебільшого якісні та класні — кращі за російські. Це була велика перемога, що ми змогли для наших глядачів зробити власномовний продукт.
Чи адаптувати реалії до українського контексту, залежить від ситуації, продукту, цільової аудиторії. Якщо працюємо на широку аудиторію й точно знаємо, що без адаптації жарт не зрозуміють, то, звісно, адаптуємо. Якщо розуміємо, що адаптація сильно спотворить текст — залишаємо оригінальний варіант. Якщо беремо жарти, краще все-таки погратися. Я за локалізацію промовистих власних назв, коли це можливо й виглядає природно. Я завжди наводжу приклад «Теорії великого вибуху» в перекладі російської студії «Кураж Бамбей», який багато що спотворив. Третина жартів у процесі локалізації втрачена. Якщо ж дивитися інші переклади цього серіалу, навіть російські, можна зрозуміти, про що йдеться.
Серіал «Доктор Хаус» ми перекладали із хлопцями з UA Team. Вони всі були технарями, а не філологами: класно знали англійську, але особливостей стилістики української мови їм бракувало. Моя робота була звести все це докупи, зробити єдиний текст, вивірити медичну термінологію, зробити літературну правку. І все це треба було робити швидко. На кожну серію було дві-три години, бо український переклад виходив раніше за російський і завдяки цьому поширювався краще. Але хлопці працювали дуже злагоджено, самі шукали медичну термінологію. Іноді доводилося залучати медичного експерта, бо нам бракувало розуміння деяких моментів. Радилися щодо специфічних термінів і просили сказати, як український лікар пояснив би це на прийомі своєму пацієнту — аби це було і коректно з погляду медицини, і зрозуміло людям.
Гонорар редактора зазвичай десь удвічі менший за перекладацький. Але так усюди — написати коштує дорожче, ніж відредагувати. Багато редакторів водночас щось перекладають у тому самому проєкті, а деякі прагнуть потрапити у штат, бо так заробляють більше, ніж коли працюють із окремими проєктами. Заробіток також залежить від мови: переклад з англійської коштує більше, ніж із російської, на англійську — ще більше. Є попит на мови, якими порівняно мало хто володіє в Україні, наприклад, скандинавські або азійські.
Редактори перекладів часто залишаються за кадром — не тільки в нас, за кордоном теж. Перекладач теж, якщо це не якась супервідома людина. Мабуть, було би класно, якби більше уваги приділялося перекладачам, режисерам, звукорежисерам: вони роблять шалену роботу, і вона, напевно, найскладніша. Що ж, наші імена називають під час титрів. Марвелівські титри, мабуть, дивляться всі — ось там завжди кажуть, хто перекладач, а хто редактор. Було б добре, якби ще й писали, але зазвичай не пишуть.
Як глядачка я обираю субтитри, коли є вибір між дубляжем і оригінальною версією із субтитрами. Бо хочу чути, як це було в оригіналі, хочу чути емоцію. Нещодавно в мене був цікавий досвід: я дивилась арабський серіал в англійському дубляжі. Ані українського, ані російського немає, а арабської я не розумію. Подивилась одну серію, а потім перемкнулася на оригінал, бо в англомовному дубляжі емоції в акторів — нуль. На екрані людина кричить, у неї істерика, а актор дубляжу просто говорить. Тому зазвичай обираю оригінал — багато стримінгових сервісів пропонують субтитри на вибір, і там є мови, які я розумію.
Серіали із субтитрами допомагають вивчити мову, але починати треба не з них. В опануванні будь-якої нової мови потрібно закласти фундамент — стартовий словниковий запас. Якщо немає грошей, є багато безкоштовних онлайн-курсів, які допомагають закласти цей фундамент. Тоді вже можна нарощувати базу, долучаючи аудіокнижки, подкасти й серіали із субтитрами мовою оригіналу. Водночас слід виписувати незнайомі слова, намагатися зрозуміти, як люди говорять. Бо інакше, формально вивчивши мову, ви потрапите в мовне середовище й нічого не зрозумієте взагалі. В мене була в житті така ситуація. Я була впевнена, що добре знаю англійську. Але коли вперше мусила сприймати швидку, живу англійську, то розуміла відсотків двадцять. Це повністю змінило моє ставлення до вивчення мов, і тепер я кажу: щоб вивчити мову, потрібно знати й бачити її наживо, бажано бути в мовному середовищі.
Мій освітній проєкт ITArts задуманий, аби поєднувати айтішників і гуманітаріїв. Я викладаю у КПІ імені Ігоря Сікорського й уже не вважаю себе чистим гуманітарієм — що більше спілкуєшся з технарями, то менше ти схожа на гуманітарія. Хоч я й досі не знаю ні фізики, ні математики. Я почала помічати, що мої колеги-гуманітарії, особливо старшого віку, не розуміють базових технічних речей про інтернет: як завести електронну пошту, як заплатити онлайн за комунальні послуги, як шукати в інтернеті, як замовити ліки. Я зібрала команду викладачів — від докторів наук до недавніх випускників або навіть студентів, — кожен із яких є фахівцем у певній сфері ІТ. Хтось розповідає про «залізо», хтось про хмарні технології, хтось про соціальні мережі. Вони погодилися розповісти гуманітаріям, як жити у світі інтернету: що всередині комп’ютера, як шукати в мережі, як створити простий сайт, як убезпечитися від кіберзагроз. КПІ імені Ігоря Сікорського допоміг із приміщенням; деякі лекції ми проводили в комп’ютерному класі. Учнів розбили на два потоки: молодший (студенти й випускники) і старший, які вчилися паралельно. Найстаршій людині, яка в нас училася, було 75. Літні люди, до речі, навчаються старанніше — вони знають, чого хочуть, цінують свій час і доводять усе до кінця.
Зустрічалися ми раз на тиждень, а паралельно на онлайн-платформі проводили тести й робили домашні завдання. У цьому проєкті безкоштовно навчалося понад двісті людей. Він зараз у трохи замороженому стані через епідемію, але безкоштовний онлайн-курс на основі проєкту доступний на Prometheus.
Штучний інтелект не замінить перекладача й редактора перекладу ще, принаймні, років десять. Не буде такого рівня розвитку нейронних мереж. А ще десять років тому я би сказала, що цього не буде ніколи. Зараз NLP (Natural Language Processing) дуже серйозно працює в цьому напрямку, але є нюанси, пов’язані з модальністю, стилістикою, сприйняттям тексту. Щойно нейронна мережа навчиться передавати стилістику й аналізувати емоцію в тексті, ось тоді ми залишимося без роботи.