23-27 червня 2021 відбудеться Х Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал". Спеціально для BURO. літературна критикиня Ганна Улюра вибрала головні весняно-літні книжкові художні новинки.
"Кінець світу відміняється. Попри невтішний стан із художньою прозою українською мовою у минулому році, уже за пів року 2021-го фікшн повернувся на старт", — впевнена Ганна.
Наталка Ворожбит, "Погані дороги" ("Видавництво Анетти Антоненко")
Кіно "Погані дороги", що стало режисерським дебютом драматургині Наталки Ворожбит і збирає заслужені похвали та нагороди, спочатку було літературним твором. П'єса "Погані дороги" складається з шести розділів (один із них — монолог) з елементами вербатіму. Всі розділи — про шлях, буквальний і метафоричний. Вся п'єса — про те, що несила дозволити собі слабкість... Знаєте, ніц формальний опис про книжку Ворожбит не скаже.
Найперше речення: "Коли їдеш на Донбас, просять заповнити анкету з особливими прикметами, щоб у разі чого упізнати тіло". В цьому реченні — вся книжка. Нагла смерть. Війна. Страх загинути і страх залишитися тимчасово невстановленим (тілом). І головне: люди з особливими прикметами, люди, що не подібні до інших. Екстремальні умови — екстремальна необхідність бути особливим, щоб як не вижити, то хоча б бути впізнаним посмертно. "Особливий" - і те, що тебе відзначає, і те, що тебе наражає.
Письменниця збирає матеріал про Донецький аеропорт і так знайомиться з "кіборгом". Залюблена, за ним рушає на схід. Дівчина-підліток із місцевих закохана в "укра", через що має проблеми з однолітками і бабусею. Директор школи помилково потрапляє під пильну увагу на блокпості, непорозуміння готове стати бідою. Жінка-медик і чоловік-військовий везуть тіло загиблого побратима, щоб передати його вдові. Полонена журналістка "на підвалі" у сепаратистів.
Пошматовані, ці історії де-факто пов'язані спільними героями і сюжетами: все розділене виявляється частинами чогось цілого, хочемо ми того чи ні. Так, це п'єса про війну, це очевидно, яка розриває країни, родини і людей на частини — буквально, знаєте. "Але погані дороги там-то ще до війни були", — так каже одна з героїнь Ворожбит.
Майґуль Аксельссон, "Квітнева відьма" ("Комора", переклад Софії Волковецької)
Марґарета, Крістіна, Бірґітта, Дезіре — науковиця, лікарка, алкоголічка, відьма. Так звалися найвідоміші сестри в Швеції — принцеси, старші сестри нинішнього короля. Ці четверо — так само сестри. І після виходу хітового роману Майґуль Аксельссон, після численних його перекладів, либонь, відоміші за сестер-принцес.
Дезіре знерухомлена і позбавлена мови, змалечку кочує притулками, нині живе в одному такому, ненавидячи кожен буцімто турботливий, а направду зверхній жест персоналу. Дезіре — значить "бажана", що вкрай іронічно: травмовану під час пологів дитину залишили відразу після народження в лікарні, зараз їй сорок п'ять. Хворе тіло не зупиняє її бентежний дух. Квітнева відьма має силу, за якою може вселятися в будь-що живе. Відьма вдень спить, а вночі мандрує чужими тілами і долями. (Це нам Рей Бредбері розказав, Аксельссон на нього посилається.) Дезіре у такий спосіб спостерігає за своїми сестрами, по черзі живе їхнім життям, переконана, що те життя вони у неї вкрали. Дівчат удочерила та сама людина, яка відмовилася від Дезіре.
Дівчата виросли в "часи захищеності", коли Швеція повільно, але стабільно виходила в трійку найбезпечніших країн для життя. Теж іронічно, бо жодна з них не була в безпеці. Кочували від прийомних родин до дитбудинків, від клінічно жорстоких біологічних батьків до клінічно жорстоких коханців, із соціальних закладів, де страшні речі стаються з дівчатами-підлітками вночі, до лікарень, де страшні речі стаються і вдень. Фізичне виживання покинутих дітей залежало від того, що їх хтось полюбить.
Полюбити із вдячності. З обов'язку. З потреби. Про різницю цих трьох любовей і про розуміння того, що жодна з них не дасть відчуття безпеки, написана ця химерна, неймовірної краси історія.
Анатолій Дімаров, "І будуть люди" ("Фоліо")
Роман Анатолія Дімарова вийшов ще в середині 60-х, але в сильно цензурованому вигляді. У 2000-х уже була спроба відновити "І будуть люди". Але от твір можна почитати в оригінальній редакції (ну і порівняти з минулорічним серіалом). Процитую блискуче інтерв'ю Дімарова: "Щоб зрозуміти мене як прозаїка, читачеві можна прочитати "Біль і гнів", "І будуть люди", сільські, міські і містечкові історії. Я перечитувати книжки вже не можу: все з них узяв. Свої книжки теж не перечитую. Я що — дурний?". Ми ще свого від книжок недурного Дімарова не взяли, тож згаяти можливість прочитати повну версію його magnum opus не можна.
Василь Ганжа — ідейний пролетар, голова сільради. Оксен Васюта — заможний селянин. Пара антагоністів, що у свою суперечку втягують два роди, котрі й без того мали одне на одного зуб. Мабуть, те, що Василь спокусив Оксенову мачуху і звів її з родини, надало ідеологічним непорозумінням "голодранців" із "куркулями" своєрідно гострого виміру. А хата Ганжі сама згоріла, Господь свідок! Від батька до сина в родинах передаються пара-трійка суто фізичних прикмет. У Оксена — міцні, вузлуваті, наче покручені плечі. У Василя — широкі долоні з короткими, наче обрубаними пальцями. Страшенно симпатично: не лише вікопомний спадок буквально втілений, а й те, що стосується він саме рук — тих, що дають, і тих, що забирають.
Панорамний роман із самого центра України (дія відбувається на Полтавщині), художній час якого припадає на ренесансні криваві 1920-30-ті. Роман названий рядком з поезії Шевченка, а жінка-протагоністка зветься Світличною. Ми кмітливі, нам не треба натяків, аби зрозуміти: Великий Український Роман.
Дон Делілло, "Художниця тіла" ("Темпора", переклад Ярослави Стріхи)
Лорен і Рей живуть в гармонійному шлюбі двох дорослих творчих людей. За вікном світлої кімнати для спокійних сніданків брязкає металевою годувальницею сойка... Кінорежисеру Рею Роблзу було шістдесят чотири, коли його тіло знайшли у квартирі першої дружини. Рей застрелився. Перформансистка Лорен Гартке, яка молодша від чоловіка на ціле життя (їй тридцять шість), залишається тужити, збирати спільні спогади і додумувати часи, коли Рей жив без неї, як тепер без нього живе вона. Лорен часто чує тихий звук із горища, наче ходить хтось. Їй просто дуже боляче.
Було б це просто, не був би це роман Дона Делілло.
В цьому світі остання репліка, з якою дружина звернулася до покійного нині чоловіка-суїцидника, може бути, звісно, банальне "І купи "Аякс" (миючий засіб). Але то буде ідеальна репліка: Аякс — найвідоміший із класичних самогубців. В цьому романі треба уважно слухати, тут все-все розкажуть, він тільки позірно скидається на абсурдну прозу. Навіть про те прояснять, що ж то за дивний чоловік із розладами мовлення живе на горищі у вдови. І найбільше питань залишиться хіба що до слова "живе".
Лорен — художниця, яка під час виступів трансформує своє тіло: вона міняє вік, расу, стать, вона змінює простір, котрий посідає її тіло. Через простір, через посутні зміни простору в романі описують все: найперше — час, потім мову, затим смерть. Оживити мертве насправді нескладно. Складно поступитися мертвому своїм місцем у просторі. Кумедно: всі ці ігри в смерть як в захоплення чужого простору відбуваються в орендованому літньому будинку.
Малькольм Лаурі, "Під вулканом" ("Фабула", переклад Аріни Кулінської)
Класичний англійський роман, не схожий ані на щось класичне, ані на щось англійське, а часом слабо нагадує і роман. Багаторівнева історія, розказана нібито в п'яному угарі (хоча "нібито" тут ні до чого), харизматичні покидьки красиво тужать за цілісністю світу — вжух, і один із найвпливовіших модерністських романів. Хизуватися самотужки зруйнованим мізерним життям на тлі світових трагедій — це про високий модернізм. Нарешті й українською.
1939 рік. Британія розриває дипломатичні відносини з Мексикою, європейці мають покинути Куернаваку (і два вулкани поблизу неї — звідси й назва). Природно, що зараз Жаку згадався приятель Джефрі, британський консул (поговорюють, британський шпигун і, мають рацію, британський п'яничка і рогоносець), котрий зник із міста просто у День мертвих, 2 листопада. Цьому дню і цьому чоловіку присвячений роман. Хіба що окрім першого розділу, в якому дізнаємося, що сталося це все рік тому, що у світі визріває велика війна, а мелодраматична байка про Джефрі давно опунцією поросла.
Розповідач роману гортає збірник єлизаветинських п'єс і весь час намагається його загубити, а не вдається — ворожить на Марло і уже по тому переходить до історії Джефрі, а саме йому ця книжка і належить. Все кричить, що Лаурі вправно грається в фаустівський сюжет. Тільки доктор Фауст тут — за версією Крістофера Марло, в якій він — некромант, проклятий у фіналі. З того Дня мертвих мало хто вийде живим, марячи про безсмертя. У романі 12 розділів — це 12 ударів годинника. Пробила північ, коли за душею Фауста мають прийти демони з пекла. Прийдуть.
Сара Гейвуд, "Кактус" ("Видавництво Старого Лева", переклад Олександра Михельсона)
С'юзен — сорок п'ять, вона держслужбовиця, з роботою, що іншу довела б до сказу нудною одноманітністю. Донедавна у неї був секс-партнер, емоційна складова у стосунках з ним стратегічно відсутня, а тепер здимів і він сам. С'юзен вагітна. І вона має чудову колекцію кактусів — єдині істоти, про які вона вміє піклуватися. Щойно молодший брат, з котрим давно втрачені навіть позірно приятельські стосунки, повідомив їй про смерть матері. Будинок, де виросла С'юзен, за заповітом відходить брату, і той тут же поселяє там свого давнього приятеля-мандрівника Роба. С'юзен виходить на тропу війни.
Звучить як початок міського любовного роману, і "Кактус" Сари Гейвуд міг би бути такою книжкою. Але історію цю нам розказує С'юзен, то й історія складається холодна, відчужена, не про любов, а про брак любові. Найуживаніша репліка С'юзен: "Я не з тих, хто..." Вона точно знає, ким не є, гадки не маючи, ким стане. Реконструювати її справжню історію доведеться самотужки з доста скупих повідомлень: що сталося, що змусило живу і відкриту від природи дівчину зробитися контролфріком. Натяк: колючки на кактусі — не для оборони, а для мінімізації втрат. А улюблена книжка героїні зветься "Жінка-євнух".
Момент, коли ти можеш простити матері всі помилки, яких вона припустилася? Тоді, коли народжується твоя донька. В цій світлій по суті історії тінь відкидає тільки це, либонь, повідомлення: порозуміння між жінками різних генерацій, найвірогідніше, наступає, коли одна жива, одна мертва, одна ненароджена... і день божий минає.
Галина Крук, "Хто завгодно, тільки не я" ("Віват")
За яких умов жінці випадає відвідати готель у рідному місті? Коли на ранок знаходиться в кишені пачка невикористаних презервативів - це обіцянка чи втрата? Чи мають еротичні фантазії про мінет за кермом неодмінно закінчуватися смертю водія і чому не можна дозволити собі хепі-енд бодай у фантазіях? Стоп! А може, це і був хепі-енд?! Що, коли насправді більше шансів дізнатися, що відчуває вода, в яку ти занурюєшся, а вона входить у тебе, аніж чоловік, в якому ти тонеш, а він входить у тебе?.. От у води, знаєш, і шукай відповідей на такі риторичні питання.
Невеличкий за обсягом збірник ліричних замальовок Галини Крук - обманка: на позір наче еротично-поетична проза, а де-факто за описами сексуальних переживань ховається спроба знайти саме тіло, що на ці переживання здатне. "Хто завгодно..." - меланхолійна в тому сенсі, що це реєстр відчуттів, які нині недоступні, от суто на фізичному рівні недоступні (подробиці розпитайте у лікарняної палати на шість ліжок та карантину). Здається, що ніколи-ніколи не буде уже оргазмів на літньому пляжі, коли минає насичена двотижнева відпустка на морі. Тому пара коханців звуться подібно, Марта і Марко, бо кожен їхній секс — мастурбація, самозадоволення, самозачаття. Ті спогади про давнє кохання буквально і наново формують сьогоднішнє тіло, здатне насолоджуватися. "Якщо не брати до уваги тіла", та хто до нас з книжки говорить, не знає, ким є. Тіло в цьому світі є знання. Тіло, яке знає про свої (минущі) насолоди.
Дуже легко уявити, як на кожну з цих безкінечних трьох крапок книжки припадає черговий спазм мультиоргазму (так, це жіноча книжка), запросто уявити: тут і хлопи розказують, як кінчають, і жіночки, і сама книжка про це повідомить з усією відвертістю і без брутальності... повірте... на... сло...в...о...
Артем Чапай, "Вивітрювання" ("Книги - ХХІ")
Нарешті всі померли. Ну як всі, майже всі, на жаль. Землю спіткав черговий апокаліпсис, на цей раз через глобальне засмічення, вижило небагато люду — ті, які були або високо в горах, або на невеликих островах і ближче до узбережжя. Це сталося майже рік тому. На решті території й досі небезпечно, невидима зараза продовжує діяти. Люди вивітрюються, ерозують, розчиняються — спочатку настає мить спустошення, потім ейфорії, потім нестерпного бажання зникнути, затим зникаєш. Уцілілі скупчуються на островах, то тут, то там формуються спільноти по типу "Володаря мух". Комусь, може, пощастило виживати на Манхеттені чи на Гаваях, а от герої "Вивітрювання" будуть жити на Русанівці. Ну як жити — майже, на жаль.
Екологічна антиутопія Чапая написана чітко за лекалами жанру, аж так точно до формули, що часом (часто) здається пародією на відповідні кліше. Подружжя горян-карпатців буде зватися Василем і Марічкою, жеківський активіст — дядею Сірожою, силовик - Петровичем... І це ж тільки імена. В романах-антиутопіях найстрашніше, коли герої опиняються у світі шаблонів, коли навіть екстрема - кліше, щось, що було і залишилося. Нічого тут уже не дивує і не мотивує. Кінець світу все триває, і триває, і триває.
В одній сцені Василь викидає в річку, біля якої сам і живе, сміття та повідомляє, що вода забере. В "Вивітрюванні" вода навколо: падає з неба і тече поблизу. Здається, саме вода є причиною того, що хтось тут вижив. І тепер вони по тій воді пускають трупи тих, кого убили через жадібність й амбіції. Вода все забере — це стосується сміття насамперед. Може, оце людське сміття не дарма опинилося поблизу води, чекає, щоб його винесли з планети. Щоб таки нарешті всі померли. Людству за версією Чапая важко бажати довгого і щасливого існування.
Микола Шанта, "Паннонське чудовисько" ("Апріорі", переклад Андрія Любки)
Вуковарська різанина, 1991 рік: після взяття Вуковару сербські війська вчинили масове убивство, майже три сотні хорватів убиті, пацієнти місцевого шпиталю... Еміл порає виноградник, обкопувати виноград для нього — переживати зв'язок зі своїм батьком і думати, що успадкує його син, наразі юний, щоб щось знати про вино і про родинний спадок. З північного сходу чути вибухи — бомблять Вуковар.
Джурджевський рейд, 1942 рік: угорські війська за підтримки місцевих мадярів влаштували етнічну чистку, загинуло більше двохсот людей... Діда Еміла убили, матусі тоді було сім; спогад про батькові обійми переслідував її до смерті, їй марився ґудзик татового пальта, що муляє щоку. За пальтом, закинутим на збереження в комору місцевої школи (воєнні трофеї, так би мовити), діда Еміла опізнали як одну з жертв рейду.
Між цими двома подіями, одна з яких — власний спогад, а друга - родинна спадщина, коливатиметься монолог на два голоси, що з нього складається "Паннонське чудовисько" Миколи Шанти. Русини Воєводина (до яких належить і автор, і герої) — одна з національних меншин, котрі потрапили в м'ясорубку Югославських війн. Серед обширу хорватських, боснійських, сербських воєнних проз слід почути русинський голос. Проте книжка Шанти писалася сербською — як свого штибу реванш, зокрема, та невдалий: серби роману не помітили.
У 40-х війну програли четники й усташі, в 90-х — партизани. Простий висновок: програли чисто всі. Шанта і його пам'ятливі герої припускають: помста - це спосіб пам'ятати про жертву. Так? Дрижаки беруть, коли зрозумієш, що в романі помста — спосіб ката пам'ятати про жертву.
Тамара Горіха Зерня, "Принцип втручання" ("Білка")
Станіслава овдовіла. Вовчик пішов у чотирнадцятому на фронт, загинув через одинадцять днів, а ще за пару днів його родина попросила офіційно неодружену Станіславу виїхати з чужої хати і познайомила з вагітною від Вовки жінкою. Підібрала бідаку Магда, виходила, дурку хорошу знайшла, потім житло. Станіслава повернулася до роботи, вона — математичка. А Магда тим часом має клопіт: онука Маша мала б реставрувати панно у замку, а натомість виходить заміж за сина власників, та якось занадто швидко і потай від родини. Магда скеровує Станіславу на весілля під прикриттям повара з фірми, що в ній працюють демобілізовані з АТО... Є ідеї, скільки некромантів може бути в кейтеринговій службі? Мінімум два!
Весілля відбувається в проклятому з часів Голодомору замку. І по всьому роману біда пережита буде конкурувати з уявною чортівнею; і це ще та вправа — розібратися, що реально відбувається, а що мариться ошелешеній горем Стасі. Героїня як промінь ліхтарика: починає існувати те, що вона бачить, і не існує того, чого не хоче бачити. А поки що, здається, треба знайти ту певну кількість праведників, на яких тримається світ чи бодай утримається гниле містечко. Стася двох знаходить: брати-близнюки загинули в АТО. Тільки проблема: світ тримається на таємних праведниках. Не треба шукати того, хто не прагне бути знайденим. Не втручайся! Навіть якщо "наречену-без-чоловіка" і звати Марією, а її "недомужа", що не розплодився, Адамом.
Один тиждень у замку з характерниками, привидами, відьмами, вовкулаками. Один тиждень у детективі за принципом "мишоловка", де підозрюються всі. Один тиждень у флешбеках людей із ПТСР. Стася каже, що все у світі пояснює теорема Баєса, а значить всі три версії "Принципу втручання" таки ймовірні, слід тільки протриматися до неділі.
Більше про фестиваль читайте тут.
Читайте також: The Art of Ukrainian Sixties: Вийшла книга про підпільний рух та мистецтво українських шістдесятників.