14 жовтня 4 канал підготував спеціальний ефір на честь одразу чотирьох свят: Дня захисників і захисниць України, Покрови, Дня українського козацтва та Дня Української повстанської армії. Вдень тут показували два марші, історичні мініфільми та репортажі, а ввечері на глядачів чекав святковий концерт «Пісні війни».
Його вів Остап Дроздов — ведучий, знайомий глядачам із політичних токшоу. Як виявилось, він також дібрав пісні, які увійшли до концерту, а під час дійства читав вірші й навіть співав. А ще Остап Дроздов — один із засновників ініціативи Lviv Music Room, що представлена як «серія живих онлайн-концертів для підтримки позитивного настрою у цей непростий час». Саме ця ініціатива організувала концерт. Втім Дроздов наполягає, що це бенефіс «патріотичної музики», а не його власний.
Дивувати ведучий почав із самого початку концерту. Читаючи вірш неназваного автора, Дроздов заявив: «Це абсолютно унікальний концерт, ви не побачите такого в ефірі жодного центрального каналу». А далі натякав, що комусь — чиїх імен також не називав — «не подобаються такі пісні», або вони «не востребовані» кимось, і «є місця, де вони дратують, злять». Можна лише фантазувати, кому саме ці пісні не подобаються, але твердження, що центральні телеканали ніколи не такого не показують, хибне. Ще позаторік на Суспільному вийшов проєкт «Непереможні», де ті самі автори, але в професійнішому виконанні, співали ці ж пісні.
«Пісні війни» — це громадська ініціатива, що виникла 2016 року. Львівська журналістка Галина Гузьо запропонувала бійцям, які написали пісні під час війни з Росією, записати студійний диск із професійними музикантами. Диск був виданий, а потім перевиданий, зацікавив медіа, й автори пісень не раз виступали на радіо та телебаченні. Чимало з цих пісень увійшли в концерт Суспільного. У мережі є багато кліпів і відеозаписів виступів їхніх виконавців, і деякі з них використали в оформленні концерту 4-го каналу. Словом, унікальність концерту перебільшена.
А ще Остап Дроздов обіцяв концерт «без жодного пафосу», де звучатимуть голоси бійців. Так і було — іноді на невеличку сцену у студії виходили автори-аматори й самі або у відповідь на запитання ведучого розповідали, коли й за яких обставин написали ці пісні. Але були й професійні виконавці, які просто виконував чергову пісню; кожен виконавець, окрім Дроздова, заспівав дві. У цих випадках ніхто не пояснював, хто автор пісні, чи живий він, врешті-решт, де й коли вона була написана. На Суспільному ті ж самі люди мали нагоду говорити більше і зрозуміліше — їхні голоси в переносному сенсі звучали краще.
І в прямому теж; концерт на 4-му каналі був записаний із виступів наживо, й усі огріхи аматорського виконання було чути. Особливо це стосувалося Остапа Дроздова, який виконував пісню на власний вірш — умовне звернення до України «Ні, не шкодую». Перед початком виступу ведучий сказав, що вагався, чи співати на концерті, але все ж подолав сумніви. Остапа Дроздова можна похвалити за рішучість; з іншого боку, глядачі з музикальним слухом були би більше вдячні йому, якби він обмежився декламуванням віршів і конферансом.
До речі, про конферанс. Свої програми Остап Дроздов веде у фірмовому провокативному стилі, який уже накликав на 4 канал штрафи. Цей концерт не став винятком. Ведучий сказав, що такий концерт може сприйняти тільки справжня українська душа, лише «нормальні» українці.
Що таке норма в розумінні Остапа Дроздова, теж цікаво. Наприклад, якщо струни не звучать у грудях глядачів під час (доволі посереднього) виконання «Двох кольорів», то ці глядачі — не українці. Що робити, якщо любиш не «Два кольори», а «Журавлів» чи «Плине кача» (не згадуватимемо вже про «Червону руту»)? Певно, пакувати валізи й рухатись у бік вокзалу. Можливо, ті, хто не встиг прийняти «Два кольори» у свій генофонд, і є тими, кого Дроздов назвав «лаптєногими шлюхами», яким «протипоказано дивитися такий концерт». Він наполягав, щоб вони вимкнули геть телевізор або йшли дивитися своє «победобесіє».
Сипати прокльони на голови «лаптєногих» Остап Дроздов почав після виконання пісні «Сепаратюга». В ній автор, він же ліричний герой — ветеран російсько-української війни Богдан Ковальчин, — передавав «сепаратюгам» «щирий український привіт» у вигляді кулі. Ковальчин засумнівався, чи пропустять в ефір пісню з такою назвою й текстом, а Дроздов заспокоїв: «Та тю, це ж наша як раз спеціалізація — товкти їм по голові так, щоб в них аж мізки вилітали. Ви це робили безпосередньо, а ми ось так».
Більшість пісень, виконаних під час концерту, — типовий фронтовий фольклор, який зазвичай грають ветерани під гітару. Але з урахуванням контексту: колись був Афганістан і душмани, нині Донбас, «дикі орки» й «озвіріле московське сміття». Були також, звісно, вічні пісні про кохану й матір, які чекають, вірять, моляться. І плачуть також. Усе це трохи розбавили пісні Оксани Білозір, Софії Федини й Павла Табакова, й разом нагадувало дешеву версію «Пісні року-83». Позаду виконавців вирували якісь космічні пейзажі із зірками й туманностями; іноді здавалося, що умц-умц-умц в аранжуваннях зіграли на «іоніці». Найперший учасник концерту, Назар Савко, навіть робив рухи руками і кричав «вліво-вправо-рученята підіймай», а також «хто не скаче, той москаль», наче виступає перед натовпом у великому сільському клубі. Це було досить дивно, адже жодної аудиторії, крім Дроздова, який з’являвся в паузах, аби представити глядачам нову композицію чи виконавця, у студії не було. І навіть поза межами поля зору камер людей було небагато: після кожного виступу Дроздов вимагав оплесків, але було чути, що аплодують п’ятеро-шестеро людей. Дроздов навіть якось підтримав виконавця словами: «Повірте, у нас звучать дуже гучні оплески». Можливо, хтось і повірив. Як і повірив у те, що виконання пісні «Лента за лентою» в диско-версії — це «модерний підхід», потрібний, аби створити «життєрадісний та життєствердний зарядний концерт». Не можна виключити, що комусь хочеться жити після такого.
Завершився концерт виступом усіх бійців, які виконували власні пісні, з колишнім учасником безлічі вокальних шоу Павлом Табаковим. Він написав першу пісню для проєкту «Пісні війни» разом із ветеранами; її ж вони в кінці й заспівали. Але це була несправжня кода. Оскільки, як і вимагає жанр «Пісні-83», в кінці концерту з воєнними піснями мають вийти діти й хором заспівати про мир. Вони й заспівали — знов із Павлом Табаковим, адже це учні його дитячої музичної студії. Цей стандартний фінал разом із розмовами про «победобєсіє» та «нашу війну, не ту, що дєдивоювали», які дивним чином виникали в різних епізодах концерту, а також із красивим червоним маком, причепленим до комірця ще однієї учасниці концерту — Ірини Долі — повинен був підказати глядачу головне про цей концерт.
Він був записаний та викладений 7 травня на ютуб-каналі Остапа Дроздова як альтернативний концерт до Дня перемоги та примирення. А п’ять місяців потому його знову показали, вирізали з нього згадку про «етер Lviv Music Room» та 8 травня, додали в нього згадку про «етер 4-го каналу» — й вуаля! — новий концерт до Дня одразу чотирьох свят готовий. Унікальний, ніколи не бачений в етері жодного телеканалу; і з цим важко посперечатися, адже ютуб-канал Остапа Дроздова — не телеканал.