Маємо пережити свої історичні травми, виписати їх і осмислити
Маємо пережити свої історичні травми, виписати їх і осмислити

Маємо пережити свої історичні травми, виписати їх і осмислити

Нобелівську премію з літератури отримав британський письменник танзанійського походження 72-річний Абдулразак Ґурна. "За безкомпромісне і співчутливе занурення в наслідки колоніалізму й долю біженців у прірві між культурами й континентами", – йдеться в офіційному визначенні комітету.Комітет налаштований консервативноПро цьогорічного переможця і тренди премії розмірковує літературознавиця 30-річна Богдана РоманцоваЦе була неочікувана нагорода. Ставили насамперед на перемогу письменниці, бо в Нобелівському комітеті йшлося про увагу до жіночого голосу в літературі. Серед фаворитів букмекерів була франкомовна авторка родом із Ґваделупи Маріз Конде, яка прекрасно підходить на цю роль.Африка давно чекала на свою Нобелівку. Після нігерійця Воле Шоїнки 1986‑го не було темношкірих лауреатів із цієї частини світу. Проте не знаю, чи правильно вважати Абдулразака Ґурну суто африканським літератором. Він усе ж кроскультурний автор. Народився на Занзібарі, але на­звати його танзанійським письменником не зовсім можна. До того ж не найпомітніший у своєму поколінні постколоніальної британської літератури. Іронічно, що в літературознавчих колах Абдулразак знаний насамперед як головний дослідник свого колеги Салмана Рушді.Як сказала головна редакторка англійського видавництва Bloomsbury Александра Прінґл, Ґурна – один із найвизначніших на сьогодні, але притому найменш помічених. Рецензій на його останній роман "Після життя" менш як два десятки – скромний показник для англомовного світу. На попередні тексти – ще менше.Рецензій на останній роман – менш як два десятки. На попередні – ще меншеПік уваги до Абдулразака був 1994 року, коли він потрапив до короткого списку претендентів на Букерівську премію з романом "Рай". Але й після цього не став популярний.Цьогорічна нагорода несподівана щодо конкретного лауреата, але логічна з погляду тенденцій. Нобелівський комітет налаштований консервативно. Для них важить етика. Після скандалу 2018 року (фотографа Жан-Клода Арно, чоловіка членкині Шведської академії Катаріни Фростенсон, звинуватили в сексуальних домаганнях і розголошенні імен лауреатів Нобелівської премії, пізніше засудили на два роки за зґвалтування. – Країна) їм хочеться бути обережними, убезпечити та підстрахувати себе на всіх рівнях. Таких нагороджень, як Боба Ділана, найближчим часом не варто очікувати.Нобелівка повертає собі роль підсвічувати талановитих і притому не найвідоміших авторів. Приз 2020‑го американській поетесі Луїз Ґлік підтвердив рух саме в цей бік. Нагороджуватимуть інтелектуалів. Ускладнену літературу, яка відповідає на важливі етичні запитання, розв'язує моральні дилеми. Йдеться про інтелектуальний роман, який не намагається сподобатися широким масам, але притому читабельний. З хорошим сюжетом і цікавими перипетіями. Можливо, наступного року зосередяться на гендерних проблемах або екокритиці, яка також виходить на перший план.Популярність основної літературної нагороди падатимеТенденція відзначати малознаних літераторів великою мірою повертає Нобелівку у стан не надто помітної, трохи забутої премії. Вручення її Бобу Ділану й Кадзуо Ішіґуро ставало гарячою темою – обговорювали та сперечалися. Якщо нагороджуватимуть таких авторів, як Ґурна, премія не викликатиме цікавості в більшості. Стане суто внутрішньою відзнакою літпроцесу. Популярність основної літературної нагороди у світі падатиме. Проте поведінку журі можна зрозуміти – стримані й не епатують публіки.Премія – інструмент, який виносить наперед певні імена. Ми любимо впізнавати, кого й так знаємо. Якщо цього ефекту немає, то зазвичай більшість кілька днів дивується й забуває. Люди з інтелектуальних кіл все одно стежать, а хтось може взяти почитати. А якщо автор недоступний зручними мовами, то й не візьме. Надалі Нобелівка стане ще менш обговорюваною й помітною. Зараз виконує великою мірою просвітницьку функцію. Посилює увагу до автора за кордоном, допомагає продавати права й виносить в умовний топ принаймні на рік. Видавці великих літератур цікавляться нобелівськими лауреатами й хочуть мати їх опублікованими у своїх країнах, бо це ознака адекватного літпроцесу. Так має бути. Як казав Бернард Шоу, це рятівне коло тим, хто вже й так дістався берега. Але у випадку Ґурни це якраз рятівне коло тому, кого не помічали. Може допомогти отримати славу й роялті. Тобто є практичний момент – підтримка автора.Інша річ, неспроможність перекладати геть усіх лауреатів. Тут доводиться обирати. Не думаю, що найближчим часом побачимо Ґурну українською. У нас так багато сьогодні неперекладеного та стільки білих плям, що нам іще працювати на це не один десяток років. Притому, що наш літпроцес не гумовий і навіть не великий. А ­квоту пост­колоніальної літератури забрали гучніші імена, як-от індієць Рушді. Видавці вирішують не дублювати близьких на рівні теми й письма авторів.Нинішнє нагородження вписується в порівняно нову ідею постколоніального погляду на світ. Не думаю, що це можна на­звати заграванням Заходу перед своїм імперським минулим. Скоріше, свідчить про те, що продовжують аналізувати колишні дії та наслідки. Коли імперії усвідомлюють свою раніше домінантну й дискримінантну позицію – це ознака здорового культурного процесу. Усі мають пережити свої історичні травми, виписати їх і осмислити. Ґурна стає зручним прикладом такого підходу. Бо представник колонізованої країни. До того ж постраждав від репресій через релігію й був змушений стати біженцем.Перша мова Ґурни – суахілі, проте пише англійською. Чи багато знаємо перекладів суахілі? Я ні. Перевагу завжди мають мови великих за територією, ресурсами та впливом культур. Тому що є переклади, вони доступні, мають ширше коло читачів, зрозуміліші. Тут є насамперед проблема асиметричності культурної дипломатії. Африка не може активно просувати своїх авторів. Особливо коли йдеться не про ПАР і Єгипет, а менші країни. Не можуть собі дозволити розкрутити письменників, які творять місцевими мовами, щоб потім ті отримали Нобелівку. Бо це завжди історія про переклади, помітність, затребуваність автора в академічному середовищі. Цього немає там, де йдеться про менші спільноти. Сподіваюся, з часом культурна дипломатія розвинеться так, що це не буде проблемою, бо української літератури також стосується безпосередньо.Добирає слова, пише стримано й витонченоУ своїх творах Ґурна описує досвід біженства й пошуку нової батьківщини. Для українського читача має бути близька його ідея втраченого дому й вимушеного переїзду в місця, де тобі не надто раді. Через війну на Донбасі ми зрозуміємо тексти письменника краще, ніж середній лондонець.У творах видно професійність Абдулразака як літератора, викладача й дослідника. Акуратно добирає слова, пише стримано й витончено. Без розхристаності, екзальтованих порівнянь і над'яскравих, шокувальних образів. Не грається в естетику жорстокості, як Давід Діоп. Не працює з колоритом так активно, як Арундаті Рой. Комфортно читати. Немає безкінечних речень, дивних подробиць, надміру незрозумілих реалій або фрагментарного постмодерністського письма. Ґурна в цьому плані традиціоналіст. Створює міцний англійський роман, як Кадзуо Ішіґуро та Ієн Мак'юен. Як художні твори книжки також відповідають вимогам Нобелівського комітету. В історії було багато авторів, які писали значно гірше й мали премію, хоча не такі достойні на формальному рівні.Не ідеалізує рідної землі, як часто зустрічається в нашій літературі. Усвідомлює, що Африка різна і сповнена проблем.

Джерело матеріала
loader
loader