Премія імені Георгія Гонгадзе запустила новий сезон відеолекторію «Журналістика незалежної України: Історія від першої особи». Своїми спогадами діляться журналісти, які змінювали медіасередовище України. Прямі трансляції лекцій — щовівторка о 18:00 на сторінках Премії Гонгадзе, PEN, Kyiv-Mohyla Business School, Асоціації випускників Києво-Могилянської бізнес-школи, «Української правди», «Детектора медіа», Lviv Media Forum і видавництва «Човен». «Детектор медіа» публікуватиме текстові версії лекцій.
Раніше «Детектор медіа» публікував тексти лекцій першої частини проєкту — Зураба Аласанії, Вахтанга Кіпіані, Віталія Портникова, Наталії Лигачової, Ольги Герасим’юк, Севгіль Мусаєвої, Павла Казаріна та Андрія Куликова.
Із другої частини — тексти лекції Мирослави Гонгадзе, Євгена Глібовицького, Юрія Макарова, Юлії Мостової, Валентини Клименко, Олекси Шалайського та Інни Кузнецової.
Сьогодні — лекція фотокореспондента Associated Press Єфрема Лукацького. Його розповідь побудована на коментуванні знакових фотографій, тому рекомендуємо подивитись відео.
Мене звати Єфрем Лукацький. Останні тридцять років я працюю фоторепортером та редактором в американському інформаційному агентстві Associated Press. Це найбільше у світі й одне з найдавніших агентств. Свого часу там працював навіть Гемінґвей.
Професія фоторепортера... Я думаю, років за десять вона зникне як професія. Залишаться, можливо, якісь поодинокі проєкти, але в тому розумінні, до якого ми звикли, її вже не буде.
Мені пощастило у моїй професії — я застав часи, коли журналістика і професія фотографа справді цінувались. Я працював із найкращими в світі журналістами, я об’їздив пів світу, я був на багатьох війнах. Я проявляв плівки в туалетах, потім друкував і передавав їх до редакції. Потім я працював за допомогою барабанного трансмітера, потім за допомогою апарату, що називається Leafax — це такий ящик, куди вставляли плівку. Потім я працював із найпершою цифровою камерою Kodak. Але мова не про це. Я спробую розповісти про свій творчий шлях за ці тридцять років.
До того, як я став фотографом, я працював в інституті Патона в лабораторії підводного зварювання та різання. Ми зробили унікальну роботу, і я отримав величезну на ті часи премію, на яку купив свій перший професійний фотоапарат. Я пішов на любительські гуртки, ходив вулицями і знімав. Зробив фотографію, на якій Леопольд Ященко грає на сопілці в поїзді метро.
У Будинку профспілок на Майдані проходила виставка фотоклубів, присвячена дев’ятнадцятій партконференції. І там виставили мою фотографію. Я пишався цим, ходив довкруг цієї виставки, мені хотілося поділитись, показати, щоби хтось подивився, сказав свою думку. Щодо фотографії були конфлікти: хтось казав, що це націоналісти, вимагали її зняти. Але справа не в цьому.
Я зустрів свого товариша з інституту, який гуляв із молодою дівчиною, ми познайомились. Я сказав: «Друзі, може зайдемо, я вам покажу виставку?» Дівчина виявилась іноземкою, яка вчилась у Гарварді й була на стажуванні в Київському університеті.
Зайшли, вона подивилась і каже: «Чудова фотографія, а в тебе ще є якісь? Може, ти мені покажеш?» І ми досить близько з нею познайомилися, почали часто бачитись. Звати цю дівчину Христина Фриланд, зараз вона віцепрем’єрка уряду Канади і, я думаю, буде прем’єр-міністеркою Канади в найближчі... ну, після Трюдо.
Вона запропонувала: «Я їду до Лондона і хотіла би показати ваші фото в англійській пресі», — «Так, звісно!» Я покликав друзів-фотографів, розклав фотографії, вона обрала, поїхала до Лондона, прийшла у приймальню газети The Independent. Каже, що її три години там тримали і ніхто не хотів із нею розмовляти, потім вона розклала фотографії на столі — збіглась уся редакція. І наступного дня в The Independent на всю шпальту вийшли фотографії й кілька речень, що я працюю в інституті й мої фотографії непопулярні в радянській Україні.
За тиждень прибіг мій начальник відділу і каже: «Тебе терміново викликають в перший відділ». Я приходжу до першого відділу. Це секретний відділ будь-якого інституту, прив’язаний до КДБ. Побачивши мене, начальник першого відділу вибігає і в кабінеті залишається людина в такому сірому костюмі, показує документи: «КДБ СРСР, Олександр Іванович». Чомусь усі кадебісти, з якими я зустрічався, були Олександри Івановичі, мабуть, це якийсь фатум. І він сказав мені: «Як же так ти дійшов до такого життя і твої фотографії вийшли за кордоном?» Я кажу: «Ну, мені ж пощастило, це ж така вдача». — «А ти знаєш, що ця дівчина, яка їх доставила, вона — агент, ворог нашої держави? Провозить сюди націоналістичну літературу. Ти маєш нам якомога більше повідомити, про що вона говорила». Вона вже була персоною нон ґрата, її сюди вже не пускали. Я сказав: «А можна я подумаю?» — сподіваючись, що воно якось розсмокчеться. Він сказав: «Так, звісно, подумай, нема питань». Я радісно вибіг звідти. І ось ти виходиш з вагона поїзда метро, а він стоїть прямо на пероні й питає тебе: «Ти вже подумав?» Ти виходиш із тролейбуса на зупинці, він стоїть на зупинці біля тих дверей, із яких ти виходиш, і питає: «Ти вже подумав?» Звісно, серце почало калатати, я розумів, що так довго не може тривати. Він казав: «Ти будеш нашим агентом». А я кажу: «Ні, я вирішив стати фоторепортером». Він мене плескав по плечу і казав: «Ти станеш тим, ким ми скажемо».
Закінчилося тим, що мене звільнили в терміновому порядку з інституту. Я намагався працювати, надсилати фотографії в журнал «Огонёк» Віталія Коротича; їм дуже подобались мої роботи, вони стали їх публікувати. І мені пощастило зробити зйомку в Києві — допоміг кореспондент Олег Єльцов, чудовий кримінальний журналіст. Кримінальна тема: арешт групи злочинців, які викрали людину. Тоді щойно організували відділ боротьби з організованою злочинністю, це одна з перших його операцій, і мені пощастило стати свідком і зняти цей момент.
Фоторепортер має тіні не кидати і в дзеркалі не відбиватись. А ще має навчитися ходити по снігу, не залишаючи слідів. Я тоді був початківцем, але вже підсвідомо це відчував. Мене привезли в машині «жигулі» і сказали: «Сиди отут на зупинці і все». Я сів на зупинці, дістав бутерброд, який у мене був із собою, почав їсти. І в цей момент переді мною проїжджає машина, починається стрілянина, когось крутять і арештовують. Ви бачите на фото біля дверей кульовий отвір.
Важливо в нашій професії потім зрозуміти, хто ці люди в тебе на фотографіях, вивчати їхню долю, дружити з ними. Я подружився з цим хлопцем зверху в світлій курточці, звуть його Ігор Гончаров. Доля в нього просто унікальна. Він став керівником банди перевертнів, тільки з доведених випадків — одинадцять вбивств.
І так я продовжував працювати з УБОЗом, їздив із ними на затримання, в мене були чудові стосунки з керівництвом, і я міг зробити досить, як на ті часи; та й зараз це унікальні фотографії.
Це все різні операції, різні затримання. Бандити, рекетири, здирники. Арешт найманого вбивці.
Поліція завжди била, б’є і буде бити. Ну, це життя. Від цього нікуди не дітись. Інша справа — зробити фото, як вона б’є, практично неможливо. Я вважаю великою вдачею, що зміг це зняти. Але знову ж таки, як я вже говорив на початку: тіней не кидати і в дзеркалі не відбиватись.
Злодій у законі на прізвисько Хохол. Виникає питання: чому татуювання «Ленін»? Ви знаєте, звідки виникла ця манера робити на серці татуювання Леніна? Є легенда, що якщо засудять до розстрілу, то не будуть стріляти в Леніна, бо не можна його розстрілювати. Але правильне інше значення. Ленін — «Вождь Октябрьской революции». Перші три букви — ВОР. Тобто злодій.
Я знімав багато приймальників-розподільників для дітей, безпритульних. Початок 90-х, колапс в економіці, колапс у всьому. Тоді мене помітили й запросили в Associated Press. Рекомендувала, до речі, Христя Фриланд. Потім приїхав шеф і я почав із ними співпрацювати.
Це вуличні сценки на Хрещатику. Все — моменти арешту. Ці фотографії обійшли весь світ, вони публікувались у провідних виданнях, починаючи від журналів Time та Newsweek і закінчуючи Herald Tribune, New York Times, The Washington Post.
Для мене в зйомці дуже важливі очі й руки, вони найкраще характеризують людину. Перед вами Онопрієнко. Ви, мабуть, не знаєте, хто це. Маніяк-убивця, що вбив 52 людини, зокрема немовлят. Близько 40 людей за три місяці. Для того, щоби зробити це фото, я кілька годин провів із ним у камері, слухаючи його маячню про голоси, що він — рука Бога і так далі. Я хотів зняти саме цей момент, але документальна фотографія відрізняється від іншої тим, що ми не можемо поставити людину і змусити: «Роби так, стань так, зніми штани». Ні, ми чекаємо на момент, ми можемо підвести його розмовою і так далі. Я підводив розмовою до того моменту, поки він не підняв руки і не сказав: «Цими руками я вбив 52 людини».
Майдан Незалежності, Головпоштамт, обвалився піддашок. Геніальний фізик Стівен Гокінг говорив, що все в житті вже передбачено. Інша справа — як дізнатися про свою карму? Для мене головною загадкою було: що привело одинадцять людей стати під піддашком, який їх накрив? Там була пара молодят із Росії, які приїхали у свій медовий місяць до Києва. Це був день повітряно-десантних військ, п’яні десантники гуляли навколо, плавали у фонтанах, але, коли він обвалився, вони всі миттєво зібрались і кинулись руками викопувати. Розкопували в надії, що там є порожнини і в них можуть бути люди. Але, на жаль, живих там не знайшли. Ось у центрі ви бачите одну з перших жертв. Керував розбиранням полковник Шапошник, чудова людина. Його карма... невдовзі він був застрелений на полюванні.
Війна. Війна для фоторепортера — це один із найкращих способів заробити собі ім’я. Ти можеш поїхати на війну, зробити класні репортажі, і про тебе дізнається весь світ, до тебе будуть звертатись. А можна отримати кулю в найпершій зйомці й загинути. Як Сергій Ніколаєв, фотограф газети «Сегодня», який поїхав на нашу українську війну і в перший же день у Пісках загинув.
Це перша чеченська війна. Місто Грозний було оточене російською армією, потрапити туди журналісти не могли. Associated Press відправили мене до Інгушетії знімати біженців. Я приїхав. У готелі я побачив бородатого чоловіка, який вів бесіду з дівчиною з ресепшену. І я почув, що він із Грозного. І я кажу: «Як ви з Грозного?! Місто ж оточене, туди ніхто потрапити не може!» А він каже: «Та ось зараз куплю продукти і поїду, я дорогу знаю». Я кажу: «А з вами можна?». Він каже: «Так, звісно». У нього автомобіль «нива» і ми паралельною дорогою поїхали. Там були міни, ми їх об’їжджали. Він привіз мене на центральну площу до палацу Дудаєва в Грозному, висадив: «Ну, все, далі ти сам... Я тебе привіз». Уже був вечір, я зрозумів, що вдачу треба стимулювати. Я одразу підійшов до дверей, сидять охоронці, чеченці такі з автоматами. Я кажу: «Я ось журналіст з України, хотів би взяти інтерв’ю в Дудаєва». Вони: «Так, дорогий, українці — наші брати, заходь!» Документи ніхто не перевіряє. Піднімаюсь на другий поверх, заходжу до приймальні. Сидять красиві, кремезні такі чеченці з автоматами, з яскравими очима. Я кажу: «Я журналіст з України, хочу інтерв’ю з Дудаєвим». — «А, дорогий, заходь, почекай, він зараз зайнятий». Я думаю: коли ж документи перевірять? І ось вони почали мене перевіряти. Документи ніхто не просив. Це принижує гідність — просити документи. Один із них запитав: «Звідки ти, брат?». Я кажу: «Я з Києва». — «Ай, я в цьому Києві тренувався, у вас таке чудове місто, у вас там є така Києво-Печерська Лавра, вона в Дарниці знаходиться». Я кажу: «Ні, вона знаходиться не в Дарниці, дорогий. Я, — кажу, — твого тренера знаю — Савлохов». Називаю ім’я його тренера, тому що всіх із Кавказу тренував Савлохов, це всі знають. І тут... це, знаєте, як родича зустрів. Він до мене кинувся, сказав: «Все, дорогий», і так далі. В нього складне ім’я, сказав: «Зви мене Алік».
Мене прийняв Дудаєв, я його пофотографував, поговорив із ним про допомогу українських добровольців. Він тоді сказав, що зараз їм це не потрібно. Ще прийшов перевірити мене в приймальні — вони там тихенько викликали — весь у жовто-блакитних стрічечках, із величезним кулеметом, із перебитим носом, Сашко Білий. Той самий Сашко Білий, про якого потім багато було. А я його фотографував ще в Придністров’ї, коли була війна і він був в УНСО. Він мене не пам’ятав, але я йому нагадав і він сказав: «Все, можна пускати».
Я вийшов потім від Дудаєва, підходжу, в приймальні стоїть телефон, кажу: «Можна я подзвоню до свого офісу в Москву?». Вони: «Так, звісно». Я беру телефон, дзвоню в офіс, в моєї американської редакторки стається істерика, вона каже: «Вважай, що тебе звільнено». Я кажу: «Чому?» — «Тебе відправили знімати біженців, а ти потрапив до міста, де йде війна. В тебе нема ні страховки, нічого нема. От ти приїздиш і тебе звільнено. А зараз — як хочеш вибирайся». Ну, я переночував в Грозному, зранку пішов на автовокзал, там стоять таксисти, я кажу: «Мені треба в Інгушетію». — «Так все ж перекрито». Я кажу: «Та я дорогу знаю». Вони кажуть: «А скільки даєш?». Я тоді сказав 50 доларів, це гігантські гроші для тих часів. Звісно, мене вивезли.
Я оселився на кордоні Інгушетії та Чечні, їздив до Грозного і знімав людей, які ходять вулицями в очікуванні штурму. Під час однієї з таких поїздок я стояв у центрі міста, прилетіла російська авіація й почала кидати бомби. Навколо мене людей розриває, як кавуни. Я стою на колінах, намагаюсь це зняти. Хтось намагається втекти. Це перші жертви бомбардування.
Історія в тому, що саме ця поїздка в мене була своєрідна. Я сидів в нашому місці, де живуть журналісти в Інгушетії. І прийшов до нас чеченець і каже: «Ви знаєте, мені потрібно з’їздити до Грозного, забрати особисті речі. Я один боюсь. Хтось хоче зі мною поїхати? Ми туди поїдемо, а потім назад». Я сказав: «Давай». І я з ним поїхав. Він мене висадив тоді на центральній площі. В дорозі він постійно говорив-говорив, розповідав свої образи: «Чому, ми ж жили в одній країні?». Знаєте, на війні люди дуже багато говорять, вони переживають, у них це все виплескується, ти їх слухаєш. Потім він поїхав за своїми речами, ми домовились на певний час, коли зустрітись. І коли я знімав жертв — я побачив його машину і його вже… з його особистими речами, ось на фотографії. Я до сих пір не можу зрозуміти, чому я не запитав, як його звуть.
І на цій війні я зрозумів, що наша професія, власне кажучи, нічого зробити не може. Так, ми повідомляємо про це всьому світу, але допомогти людині... Ситуація така: йдеш центральною вулицею міста Грозного, вулицею Леніна. На вулиці лежать мертві люди, їх об’їдають покинуті домашні тварини, собаки, кішки, — їдять трупи. А мені для фотографії потрібен хтось живий. Я шукаю і побачив, як у дев’ятиповерховому будинку щось у вікні майнуло. Я пішов у двір, побачив цю людину: він шкільний вчитель у минулому. І він каже: «Ось у підвалі люди». І я починаю спускатись у під’їзд до підвалу. Темний підвал, вологе повітря. У мене нема ліхтарика і я починаю говорити: «Є тут хтось? Є тут хтось?». І тут запалюються якісь промені й повний підвал забитий, більший, ніж ця кімната, забитий людьми. В основному це старі люди, жінки й діти. І всі вони росіяни. Чеченці своїх вивезли в аули, лишились тільки росіяни. Грошей ні в кого не було, виїхати ніхто не міг, і ось всі вони кричали: «Врятуйте, допоможіть!». Це найбільший ефект для мізків, тому що все, що я міг зробити, — їх сфотографувати. Я не міг їх врятувати.
Так вийшло, що під час цієї поїздки кожного дня, хоч куди б я пішов, я потрапляв у ситуації, коли когось убивали, і це ставало топновиною у світі. Тому питання мого звільнення було зняте.
Мене запросили інгуші на весілля і я подумав: «Чому б мені не піти і не познімати щось хороше, не можу я постійно кров». Я їду, починається весілля, і тут заїжджає у село вантажівка, повна тіл убитих мешканців цього села. У мусульман традиція ховати загиблих у той же день, і весілля переходить у похорон: ми їдемо на цвинтар, вони риють могили, і в цей момент прилітає бойовий вертоліт і починає стріляти. Ми стрибаємо в ці ями й ховаємося там.
Я був на багатьох війнах. Це в нас історія про Афганістан. Дуже багато можу розказувати, обожнюю цю країну. Це плем’я хазарейців. В Афганістані все поділено на племінні групи. Узбеки, таджики, пуштуни, хазарейці. Хазарейці — це ті, що прийшли з Чингісханом. Їхні жінки навіть не закривають обличчя, живуть у горах, до себе нікого не підпускають. Загалом закрите плем’я. Вони дізналися, що в місті, де ми жили, — Мазарі-Шариф, — є західні журналісти, і прийшли до нас по допомогу: вони почали вмирати від голоду. Їли вони траву впереміш із глиною, пекли і їли це.
І, як в анекдоті, український, американський і французький журналісти під їхньою охороною кілька днів кіньми діставались у гори. Вони нас привели до себе, щоб показати, як вони вмирають з голоду, і це зняти. Проблема в тому, що племінний вождь і мулла сказав усім жителям: «Ці люди прийшли вам допомогти». І всі місцеві жителі почали нести до нас дітей при смерті, важкохворих, а все, що ми могли зробити, — тільки зняти. Я віддав свій медичний пакет, але це все. Я не міг їх нагодувати, це велика біда. Але, слава Богу, в мене з собою був супутниковий передавач розміром із лептоп. Я знімав цю історію й передав її в редакцію. Наступного дня вона облетіла всі світові газети. У цей же день проходила пресконференція прем’єр-міністра Британії Тоні Блера, й журналісти підняли газети і запитали, чому ці люди не отримують гуманітарну допомогу. А гуманітарка всередину країни, особливо на закриті території, практично не надходила. Вона мала пройти через території, які тримають якісь племена, а вони зупиняли гуманітарку і забирали її. Ну, не розстрілювати ж їх, не воювати з ними, розумієте? Тому була проведена ледь не воєнна операція з доставки гуманітарних вантажів. І я знімав, як вони несуть мішки з борошном. Це був єдиний випадок, коли я зрозумів, що можу зробити щось хороше для людей своєю роботою.
Біженці. Війна — це постійно біженці. Зараз там знову війна. Там, де я був, знову захоплено все. Люди живуть у норах. Риють нори і там намагаються сховатись.
Сектор Газа. Це шейх Ахмед Ясин, духовний лідер ХАМАС, розшукуваний всіма розвідками світу. Я зміг його зняти в Газі, й буквально за кілька місяців ізраїльтяни примудрились-таки за допомогою керованої ракети його підірвати. Одна з останніх його фотографій.
Це пояс шахіда з вибухівкою, ви знаєте: батарейка, дріт, замикається — і купи м’яса. Особливість яка — того, хто себе підірвав, дуже легко визначити, тому що після вибуху його голова завжди лежить ціла збоку. Вона відривається й лежить.
Війна в Іраку. Я мав щастя разом із четвертою американською дивізією брати участь у пошуках Саддама Хусейна, і більше того — в захопленні Саддама Хусейна. Дуже багато можна розповідати про ці операції і про нічні рейди. Ти перебуваєш у так званій програмі Embedded journalism, тобто разом із солдатами, ти разом із ними спиш в одній кімнаті, їси з ними. Більше того, ти навіть маєш шанс за бажання увірватись в якийсь дім першим, до того, як там почнеться перестрілка.
Стало відомо, що в Тикриті з’явився начальник охорони Саддама. Саддам постійно був у Тикриті, це його рідне місто. Було проведено велику спецоперацію з арешту цього начальника охорони, увірвались в один із будинків і схопили його. Ну, як увірвались. Спершу увірвалися в якийсь будинок, всіх заарештували, вдягли наручники, все перевернули — немає його. Знову ж таки, дуже важлива в журналістиці психологія, і для військових вона теж важлива. Командир підрозділу, полковник Стівен Рассел підходить до господаря будинку, дістає пачку грошей... іракських грошей. Повірте, п’ять доларів — це вже пачка. Протягує господарю і каже: «Вибачте, ми у вас тут накоїли біди, все перевернули, ми помилились». Власник будинку починає плакати, він думав, що його розстріляють. І говорить: «Так, ви справді помилились, цей чувак знаходиться ось у тому будинку». І вся техніка розвернулась, увірвались у той будинок, взяли цього генерала. Потім у журналі Time вийшла ця фотографія і спогади цього солдата, який казав: «Я дуже хотів застрелити цю людину, але фотограф, який вийшов із темряви, завадив мені». Звісно, я не знаю, як там йому пальці затискали чи ні, та наступного дня стало відомо, де Саддам. Не так, щоб конкретно до метра, але що він на такій-то фермі. Це величезна операція, божевільна кількість техніки. На землі лежала ганчірка, її відкинули й побачили такий шматок цементу з дротом, звідти виліз безхатько, який не був схожий на Саддама, але виявився Саддамом.
Це одна з найбільших моїх вдач: коли до парламенту внесли прапор і оголосили про незалежність. Так вийшло, — я не розумію чому, — але цю зйомку зробив я один. Ніхто більше цього не зняв. Ця фотографія вийшла в журналі Time і, власне, ніде особливо не вийшла в Україні.
Дуже люблю знімати політиків. Їх дуже легко знімати. Головне, дуже легко зрозуміти, що це за люди. Це передача президентських повноважень від одного до іншого. Коли ти заходиш до кабінету чи туди, де живе цей політик, то завжди дивишся на обстановку: що в нього на столі, які фотографії. Якщо там є сімейні фотографії, а особливо, як у Ющенка, фотографії батьків — для цієї людини держава не байдужа. Якщо нічого немає, то це не дуже хороша людина.
Леонід Данилович Кучма. Чомусь усі думали, що вибори виграє Кравчук, і преса з Кучмою ніколи не їздила. І я відчував, що він виграє, і поїхав із ним в одну з найскладніших його передвиборчих кампаній Західною Україною. Ми їздили невеликими містами, де його всюди зустрічали... заходиш у клуб, забитий людьми, у всіх плакати «Московський провокатор», «Геть», «Ганьба». Він виходив на сцену і всі починали кричати, щоб він не міг говорити. Я познімав одного разу цей натовп, мені вже нудно, і тут виходить якась бабуся з букетиком квітів і підходить до Кучми. Я, не думаючи, знімаю це, і тут весь зал вибухає: «Це провокація!» і кидається на мене, щоб розбити мої камери, хапає мене за одяг. В цей час його охоронець хапає мене за ноги і я зависаю в горизонтальному положенні, як звідси до цієї стінки, п’ять метрів.
Я вивів такий закон — закон першої фрази. Від вашої першої фрази буде залежати все: вдача, ваше життя, що завгодно. Тому головне — знайти цю фразу. Моя перша фраза: «Я американський журналіст!». На Західній Україні американські журналісти — шановані люди. Мені: «Документи!» — і вже не так б’ють, уже починається діалог. Я дістаю посвідчення Associated Press, мені кажуть, що КДБ може все що завгодно підробити, але вже все, момент втрачено, почався діалог. Після чого Леонід Данилович відчув до мене приязнь, хороші дружні почуття. Ми потім співали пісні, його улюблена пісня — «Два кольори».
Цзян Цземінь, генеральний секретар компартії Китаю. Коли китайські лідери приїздять до якоїсь країни, вони дуже люблять поплавати на кораблі вздовж берегів. У Києві Цзянь Цземінь разом із Кучмою вирішили на невеликому кораблику, річковому трамвайчику, пропливти вздовж берега. Там преси не було, був я один. Маленька каюта. В каюті Цзян Цземінь, Кучма, його помічник, Табачник і я. Я почав фотографувати, трохи забарився. А Цзян Цземінь говорить російською, він працював свого часу в Дніпродзержинську. Він повертається до Кучми і каже: «А при ньому можна говорити?». Кучма каже: «Можна». І я зрозумів, що я тепер не вийду з каюти. Я три години слухав їхню чудову розмову. Цзян Цземінь — великий шанувальник Конфуція, він постійно говорив конфуціанськими алегоріями. В принципі, він підводив до того, що віддавати ядерне озброєння не потрібно. Але, на жаль...
Віктор Ющенко. Чудова людина, я його дуже люблю, дуже поважаю, але, коли він починає говорити, навіть коти засинають. Коли його отруїли, я зробив дві фотографії. І між ними різниця буквально півтора місяця. Коли мене запитують, що трапилось, чи отруїли його, я всім показую фотографії й кажу, що для мене взагалі такого питання не існує. Його отруїли, в цьому немає сумнівів. Тим більше, що я особисто знаю людину, яка принесла йому тарілку з пловом, в якому була ця отрута. Я знаю, як він ненавидів усе, що пов’язано, як він говорив, із націоналістами. Це тоді вийшла моя фотографія на обкладинці журналу Newsweek.
Янукович і Ахметов. Віктор Федорович — цікава людина. У нас була з ним чудова історія. Коли він ще був прем’єр-міністром і вже збирався балотуватися в президенти, я разом із сербським колегою пішли брати в нього інтерв’ю в Кабінеті Міністрів. У приймальні нас зустрічала Ганна Герман, сказала: «Ви знаєте, він такий скромний, його улюблена їжа — це картопля пюре з кефіром». І якраз тоді йшлося про те, що він сидів. І я подумав: «Боже мій, що вона говорить, це ж улюблена їжа в тюрмі».
Ми зайшли до його кабінету, він почав відповідати нам на всі ці питання, йому нудно, все автоматично. Все, час закінчується, ми встаємо, йдемо до дверей, я повертаюсь: «Віктор Федорович, сьогодні ж футбол, “Шахтар” грає, — я не пам’ятаю, з якоюсь іспанською командою. — Як думаєте, зуміємо?». В його очах з’явився вогонь, він підійшов до мене, обійняв, і почав говорити, як вони вклались у «Шахтар», як це важливо, як він розвиває «Шахтар». Після цього ми зайшли в ліфт і мій сербський колега сказав: «Я не знаю, яким він буде президентом, але президент футбольного клубу з нього був би чудовий».
Акція «Україна без Кучми». У чому проблема репортера? Коли ти знімаєш такі заходи, то твої фотографії автоматично стають документами в суді, і ти повинен це розуміти, що оця фотографія — це прямий доказ вини цієї людини.
Адміністрація Президента тоді. Ну, «Беркут» ніхто тоді не любив особливо.
Наші політики, парламент — це щось неймовірне. Це коли було питання продовження оренди бази Чорноморського флоту в Севастополі. Звідки в людей така поведінка, для мене завжди було загадкою, але знімати це все дуже легко: сидиш на балконі, а перед тобою, як в амфітеатрі, відбуваються баталії. Олесь Доній, між іншим. Ось, бачите, кулаком замахується, знаєте, хто це? Це Юрій Соломатін, який став потім міністром оборони. Громадянин Росії, одним із завдань якого було знищити й без того убогу українську армію.
Це в нас Революція гідності. На війні першими завжди гинуть найкращі. Це дуже тонкий прошарок людей, це та сіль, із якої і створюється нація. Якщо війна триває довго, то ці люди зникають, і тоді нація теж перестає існувати. Це люди-ідеалісти, які не будуть стріляти в спину, які думають, що словом можна зупинити, що не можна вбивати старих і дітей. Ось один із них — Юра Бутусов. Коли був цей штурм Банкової, він вирішив стати, щоб мітингувальники не кидали каміння в поліцейських. Тим більше, що це були не поліцейські, а Національна гвардія, це солдати строкової служби. Ось він стояв там, доки йому не пробили голову. Ось він у центрі. І він потрапив у реанімацію в нейрохірургію. Гідна людина, я вважаю.
Відома фотографія, вона багато де вийшла. Розбили пам’ятник Леніну. Це на Грушевського. Я не знаю, бойовий це пістолет чи ні.
Так, поліція, звісно, стріляла і любила стріляти по журналістах. Майте на увазі: гумовими кулями. Вони любили стріляти або в голову, або в пах. Хто як, кому як подобалось. Якщо подивитись, то в центрі кадру видно навіть гільзу, що летить після пострілу.
Кличко. Він намагався зупинити черговий штурм, щоб мітингувальники не почали передчасно, й один із мітингувальників із порошкового вогнегасника спрямував струмінь на Кличка. Він тоді зірвався й кинувся на кривдника. Він не любить цю фотографію. А я її люблю.
Революція гідності — це унікальна подія, історична для нашої країни. До речі, загинуло багато, як з однієї сторони, так і з іншої. Багато загинуло військовослужбовців, поліцейських. Я встиг почути останні слова цього хлопця, які лишились у моїй голові. Він говорив, що дуже не хоче помирати.
Коли почались події в Донецькому регіоні, я там опинився одразу після захоплення Донецької обладміністрації. Навколо був колючий дріт, вони намагались наслідувати те, що було в Києві, але це було комічне наслідування. Це, до речі, момент голосування, коли вони оголошують про створення ДНР в адміністрації. В центрі ви бачите нинішнього голову ДНР. Парадокс у тому, що місцева влада бездіяла, вона тільки вмовляла столицю не застосовувати силу. Я став свідком, як ці сепаратисти захоплювали Донецьку прокуратуру. Приїхали спецпризначенці, оточили, стали кричати: «Виходьте!». А ті кажуть: «Ми не вийдемо». Тоді один спецпризначенець, офіцер, кричить: «Ми ж домовились». — «А, ну, раз домовились...» Вони виходять, спецпризначенці розступаються, і вони під крики: «Слава нашому ОМОНу» йдуть центральною площею Донецька. Я став свідком останнього проукраїнського мітингу в центрі Донецька. Зібралися студенти, молоді люди, викладачі, вони прикрасили себе стрічками. Під охороною кінної міліції від стадіону вони колоною пішли по вулиці. І раптом вискакує натовп озвірілих із палицями, з кілками, і починають у прямому сенсі слова вбивати цих людей. Я бачив убитих, їх клали на ганчірки й забирали. Ніхто не мав це зняти, кілька людей стежили, щоб ніхто не зняв, як забирають убитого. Більше того, вони дуже агресивно кидались на всіх, хто знімав. Знімати було дуже важко. Ось вони, ходили з лопатами, ловили потім, вишукували у дворах, хто зумів сховатись, щоб їх добити. І влада при цьому бездіяла. Для мене це був просто шок.
Це захоплення Горлівського відділу поліції, яким тоді, до речі, керував Крищенко, який досі був головою київської поліції, але подав заяву на звільнення. Знову ж таки, прийшли ці гопники, почали камінням закидати все. Один заліз на дах і скинув український прапор, почав ставити російський. Вискочив Крищенко. Цей став тікати, впав вниз головою. Коротше, вони почали ламати ґрати, підпалювати, вимагали видати їм зброю, яка у відділку поліції. І таки увірвались. Це Крищенко побитий. Йому надавали допомогу в кареті швидкої, і місцеві жителі, особливо жінки, намагались його там добити, але цей чоловік буквально закривав його своїми грудьми. Вони хотіли його витягти й заколоти прутками. Він буквально врятував Крищенку життя, захищаючи. Я водію кажу: «Чувак, там зараз тобі скло поб’ють, ти розумієш, треба їхати». А вони спеціально стояли, ніби чекали, й тільки аргумент, що можуть машину подряпати, подіяв: поїхали.
Краматорськ, українська армія. Звідки взагалі взялась техніка у сепарів? Українська армія йшла на підмогу до аеропорту в Краматорську. Вони зупинилися перед шлагбаумом через залізницю, дві години чекали, коли його піднімуть, нарешті в’їхали в місто. Їх оточили місцеві жителі й сказали: «Ми вас далі не пустимо». І ось вони там стали торгуватись. Командир явно був, скажімо чесно, зацікавлений. Словом, поставили умову, що вони знімуть бойки з автоматів. Вони зняли бойки з автоматів і тут з’явилися озброєні люди. І забрали в них усю техніку. Це вже сепари на забраній техніці у Слов’янську. Це не зовсім сепари, там серед них були кадрові російські військові, це дуже добре було помітно. А це Моторола, до речі, той самий Моторола. Як завжди, ганяють журналістів — це улюблена справа.
Я недарма показую цю фотографію останньою. Я думаю, що найближчим часом на нас чекають цікаві події, і для фотографів і журналістів буде багато роботи.