"Усе закінчилося печально. Ведмідь чоловіка з'їв"

Польські Карпати нагадують режимний об'єктНа початку 2020-го я вигадав собі іграшку – пройти всі Карпати чотирма країнами – та й бавився нею. Навіть не знав, що такий маршрут уже є. Вперше його подолали поляки у 1980-х. Відтоді пройшли не більш як два десятки експедицій.До майбутньої мандрівки долучився Артур Сачковський, коротко – Арчі. Ми не раз були в горах, зокрема десятиденних походах. На підготовку в нас пішло понад пів року. Переживав, чи пустять через кордони, бо на той час мав лише одну дозу вакцини. Боявся за здоров'я. Не знав, як організм витримає. Удома мучився з ногами, хребтом, через спазми в шиї паморочилося в голові. Після десятиденного походу Лікійською стежкою (пішохідний маршрут протяжністю 540 км на півдні Туреччини. – Країна) стопи боліли, а що ж буде за 100 днів?Зробив публічну заяву, що збираюся пройти всі Карпати. Переживав, аби після цього не вийшло, що за тиждень чи два "бобік здох".Боявся звірів, зокрема ведмедів. Досліджував це питання, слухав лекції зоологів. Є документальний фільм "Людина-гризлі" про американця, який 12 років поспіль щоліта їздив у найдикіші місця Аляски й жив поряд із ведмедями. Там закінчилося все печально. Ведмідь чоловіка з'їв. Та я думав, якщо тварини його так довго терпіли, то не все так страшно. У поході ведмедя бачив раз і то далеко, він пасся.У Карпатах живуть вісім тисяч ведмедів, із них 6700 – в Румунії. Місцеві часто з ними зустрічаються, тварини сходять у села, на лижні траси, трапляються на дорогах. Але насправді небезпечніші за великих ведмедів можуть бути малі кліщі. Я купив спеціальну штуку, щоб їх витягувати.Розумів, що треба тренуватися, але довго бігати було нудно. Не витримував більш як два-три тижні. Кілька разів починав і кидав. Рятувався велосипедними поїздками й походами в гори.За три тижні перестав наїдатися21 червня ми з Арчі вийшли з міста Оршова на півдні Румунії. Запланували спинятися в цивілізації раз на 10 днів. Щоб відпочити, помитися, випрати одяг, зарядити техніку. Заздалегідь визначили населені пункти для таких зупинок й залишили там пакунки з їжею, газом і картами. Вони суттєво полегшували життя. Забрав їжу на 10 днів – і вйо. Ми не залежали від магазинів. Переходи на 250–300 кілометрів спочатку були цілком автономні.Та харчування пішло не за планом. Мали сушену, сублімовану їжу, грамотно прораховане меню. У нас були м'ясо, горіхи, каші, солодощі, сухофрукти. Таке завжди добре працювало в тижневих чи десятиденних походах. Але якщо щодня долати великі відстані, то згорає більше калорій, ніж людина з'їдає. За три тижні я перестав наїдатися.Довелося швидко робити висновки. Я почав частіше перетинати села, ніж раз на 10 днів. Докуповував сир, м'ясо, хліб, печиво, обов'язково брав йогурт, кефір і фрукти. За кожної нагоди їв у ресторанах, колибах, кафе. Після повернення додому майже не схуд.В аптечку поклав препарати від болячок, вітаміни. Але було й те, що брав про всяк випадок. Сильне знеболювальне, протидіарейний засіб, антисептик, протимікробний засіб на випадок кишкових інфекцій, антигістамінний, парацетамол і валідол. Кожного препарату узяв по кілька таблеток. На порізані блістери наклеїв скотч. Це важливо. В дорозі аптечка помнеться, таблетки з блістерів повилітають, якщо їх не зафіксувати.Собаки – головне, що треба знати про трекінг у Румунії. Ще перед стартом я читав і зрозумів: хоча ці гори кишать ведмедями, туристи на них не скаржаться, а про собак згадує кожен, хто ходив Аркою. Тут і досі процвітає вівчарство. Більше, ніж в Україні. А з кожною отарою ходить зграя здоровенних собак-пастухів.Собаки – головне, що треба знати про трекінг у РумуніїПси засікають здалеку. Ще їх і не видно, а вже добре чути, як зірвалися і з гавкотом женуться всім виводком. Спочатку ми зупинялися, але ця тактика неправильна, бо собаки оточують колом. Краще просто йти, вдавати, що їх не помічаєш. Іноді дупою чуєш їхні пащі майже впритул. Зціплюєш зуби, доки гавкіт поступово віддалятиметься, а потім і зовсім стихне.Шоу з собаками повторювалося майже щодня. В Україні теж вівчарів не бракує. Але в них псів менше, вони не такі великі й неагресивні.З Арчі вирішили, що йдемо кожен зі своїм наметом і своєю кухнею. По-перше, щоб мати особистий простір. По-друге, якби щось сталося з одним, інший лишився би незалежним. І якби одне одного дістали, то спокійно розбіглися б, щоб побути на самоті.В якийсь момент зрозуміли, що йти далі краще окремо. Це відчуття потроху накопичувалося. Поступово розуміли, що по-різному уявляємо цю експедицію. Арчі йшов швидко, а для мене це перетворювало похід на спортивний забіг. Хотілося, щоб це була медитація.Мали різні погляди на безпеку. Скажімо, якщо голий хребет і збирається гроза, мені ясно, що пхатися не варто, треба перечекати. Арчі ж схилявся, що треба йти. Я хотів боятися, він – ні. За чотири тижні походу ми розійшлися.Зрозумів, що досі жодного разу не ходив соло. Зі страху першого ж дня подолав шалену для мене відстань – майже 40 кілометрів. Та скоро заспокоївся, бо зрозумів, що соло – це щастя. Те, як ми досі йшли, я сприймав як бездумну біганину. Не мав часу дивитися в паперові карти, думати теж не було коли.Експедиція почала наповнюватися для мене змістом. Споглядав скелі, льодовики, дощ, град, лисів, оленів і одного ведмедя. Бачив, як румунські жінки вишні обривають, як чоловіки сіно косять, дітей і дідів із цигарками.Іти соло було кайфово. Отримав те, чого бажав. Коли захотів – зупинився. Мав час перетравлювати побачене. Насолоджувався.Коли сам собі пан, то сам собі й тиранЯк ішов дикими "ведмежими" місцями, спершу використовував свисток – коли тварина чує, що хтось іде, уникає зустрічі. А пізніше замість цього почав говорити сам із собою. В поході вкотре переслухав аудіокнижки "Володар перснів" і "Гоббіт" Джона Толкіна.Спершу я нотував постійно. Потім у щоденник на телефон писав, зрештою просто надиктовував. Щовечора щось розповідав: що було і що думав. Збираюся це використати для книжки.Важко, коли вітер збиває з ніг. Мокро, холодно, пальці німіють, страшно дме, а ти тим камінням пробираєшся. Але найважче, коли підвертаєш ногу. У мене таке ставалося тричі. Після другого разу щодня почав робити розминку.Я виріс коло лісу. Звик почуватися там як удома. А в Польщі здавалося, що потрапив на режимний об'єкт. Червоні таблички Teren prywatny – скрізь. У лісі все промарковано. Стежки – №1, №2, №3, №4 – вбивають. Як і таблички Zakaz! Це створює відчуття, що ні свободи, ні природи.Боляче дивитися, як бездумно й безкарно вирубують ліси. Вивозять туди сміття. Мішками! Фірою! Довгі роки в моєму селі це була нормальна практика. Просто висипати сміття в окопи часів Другої світової.У Польщі трапився такий собі Куба. Бачу, чувак теше кілочок. Кажу: "У мене є зайвий, візьми". Виявилося, що він не загубив своїх, а просто не взяв жодного, щоб не нести. Щовечора витесував увесь комплект.Ближче до кінця експедиції купив целюлозну кухонну серветку. Для мене це відкриття року. Вона нічого не важить, а вологу вбирає значно краще за будь-який рушник із мікрофібри. За кілька хвилин намет витирається майже насухо, можна пакувати.Спершу я думав, що провести три місяці в горах – це про свободу. Вдома, працюючи майже щодня, я прокидався о сьомій, дев'ятій чи десятій ранку. В поході ж – о пів на шосту, а ближче до осені – о шостій. Старався проходити щодня не менш як 25 кілометрів, часом – і 35.Після трьох місяців у горах спокійно дивишся на всі ці неймовірні краєвиди. Звикаєш. Звертав більше увагу на те, як жовте листя падає, як змінюються кольори лісу, ландшафти.У горах не варто поводитися, наче не встигаєш на потяг. Краще перепланувати маршрут, але зробити його таким, щоб він приносив щастя.Кількаденні походи в гори – то миттєва втеча. А коли понад тиждень – ти живеш там. Уся житлова площа – це 2 квадратні метри, кухня – пальник і баняк, одяг можна запакувати в гермомішок. Але живеш, як удома: накручуєш будильник, бо рано вставати, прокидаєшся, снідаєш, п'єш каву. Все те саме, тільки не пишеш чи редагуєш статтю, а йдеш свої 35 кілометрів. Коли сам собі пан, то сам собі й тиран.Простіше жити, коли є три футболки і двоє штанівУ цьому житті багато дискомфорту. Хоч і миєшся, почуваєшся немитим. І ноги мокрі від дощів, але щось кайфове та приємне є в цьому щоденному шляху.Бракувало близьких людей. Коли ти далеко в горах, ці речі відчуваються сильніше. Набагато краще розумієш, як любиш рідних і які вони важливі.Коли зійшов униз, хотілося набутися з дружиною, поїхати до батьків, відпочити. Там у горах у мене була глобальна ціль. Але в цьому хаосі губишся. І дотепер зайти в дисципліновану рутину важко.Удома відкрив шафу – скільки всього. Захотілося викинути цей непотріб. Набагато простіше жити, коли є три футболки і двоє штанів.Життя може бути романтичне та сповнене пригод, а може бути рутинне. Людина, можливо, недалеко виїздила у світ, не зробила чудесних проєктів, не залила себе в інстаграм. Але вона живе, як хоче. Вона щаслива. Оце вміння жити так, мабуть, і є найскладнішим.Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".