"Окупанти заскочили в школу, був бій. Їхні трупи по вулицях валялися" - історія харків'янина, який зміг урятуватися із сином

Спецтема: Війна Росії проти УкраїниХарків окупанти намагаються узяти із перших днів широкомасштабної війни. Щодня обстрілюють місто з артилерії, літаків та реактивних систем залпового вогню.Тисячі харків'ян вимушено покинули місто та евакуювалися у більш безпечні регіони. Чимало із них тимчасово переїхали до Полтави, яка вважається тиловим містом.Серед вимушених переселенців опинився 60-річний Ігор. Харків'янин покидав першу столицю із 11-річним сином.Він згодився розповісти Gazeta.ua про те, що пережив у рідному місті та як вибирався із Харкова. Однак у цілях безпеки чоловік попросив не вказувати його прізвище.Із Ігорем зустрічаємося поруч із медзакладом, де харків'янин лікує онкологію. Дізнався про рак нещодавно, зізнається. Окрім того має діабет.- У мене виявили проблеми з щитовидкою. На 24 лютого записався здати аналізи. А о п'ятій ранку мені вже почали на вайбер дзвонити, - згадує Ігор день, коли почалася широкомасштабна агресія Росії. Говорить російською. – Я спершу не брав. Але дзвінки потім повторилися. Набирав товариш із Куп'янська, колишній офіцер прикордонних військ. Спитав, чи не стріляють у нас? Я йому відповідаю: "Вась ти п'яний? Ну яке стріляють!". А потім вийшов на балкон і почув вибухи. Почали летіти ракети. Розбудив сина. В голові не вкладалося, що отак просто почнуть бомбити мирне місто!Ігор мешкає у семиповерховій "сталінці" на вул. Гагаріна. Будинок має власне бомбосховище, яке знаходилося у приватній власності. Після початку війни мешканці дому наполягли, щоб власник почав пускати туди людей.- На другий день Харків почали бомбити міцно. И "прильоти" були вже не тільки по аеропортам, а й по житловим кварталам. Люди злякалися, діти! Салтівку (житловий масив міста, який терористи із перших днів почали обстрілювати найбільше. – Gazeta.ua) дуже сильно накривали. Звідти три родини приїхали до нас у бомбосховище. Народ там почав швидко обживатися. Я взяв мисливський килимок і постелив дитині на шматок гіпсокартону. Приніс ковдри.Через дорогу один старий будинок рознесло до фундаментуНа четвертий чи п'ятий день у будинку пропало телебачення. Зникло опалення, але газ і електрика ще були, згадує чоловік.- Дітвори багато було. Швидко перезнайомилися між собою. У сховищі спали, коли місто бомбили. На нашому районі було вже наче і тихо. Аж раптом "приліт" - на перетині Гагаріна і Плехановської. Від мого дому метрів 25. У сусідів розбило вікна. Неподалік стоїть колишня будівля міської ради. По ній і жахнули. Трішки не влучили - через дорогу один старий будинок рознесло до фундаменту.З харчами почалися проблеми буквально з перших днів: у супермаркети припинили постачати продукти, свіжих молочних продуктів не завозили. Люди почали робити запаси, в останні дні лютого стояли по декілька годин у черзі, що обвивалася навколо найближчого супермаркету, продовжує харків'янин. З м'ясними продуктами в них із сином проблем не було через гарні запаси вдома.- Я мисливець і морозилка вдома забита дичиною. Було два ящики домашньої тушківки із косулі та дикого кабана. Недалеко був магазин, великий супермаркет. Люди там почали закуповувати продукти великими тачками. Ми спершу купили небагато, але потім я теж зрозумів, що треба "затарюватися". Купив малому сухі сніданки, але без молока. Його вже не було.- Як проходив ваш день у Харкові після початку війни? – питаю.- Ми не знали, де будемо спати – в бомбосховищі чи вдома. Але знаходили час із Артемом для тренувань. Робили зарядку. Спали у спортивних костюмах, щоб у будь-яку хвилину можна були спуститися в сховище, - відповідає Ігор. – Бувало, вирішували спати в квартирі і починається – один літак, другий, третій! Зараз вже люди на це не так реагують. Звикли.не знали, де будемо спати – в бомбосховищі чи вдомаЯкщо ночували в сховищі, то чекали хоча би найменшого затишшя, щоб піднятися до квартири, швидко помитися. Дуже швидко готували їжу і їли поспіхом - хоча би раз на день намагалися їсти гаряче.Окрім повітряних атак і артилерійських обстрілів, була небезпека потрапити під перестрілку.- Ще у нас зі сторони Липців і Циркунов (приміські села Харкова. – Gazeta.ua) проривалася розвідувальна російська група. Їх почали ганяти по місту. Сидиш вдома, а під вікнами автоматні і кулеметні черги, - пригадує Ігор. – Їх (окупантів. – Gazeta.ua) догнало місцеве добровольче формування. Одна із вантажівок встигла прорватися на центральну площу. Її спалили прямо на вході до торговельного центру. Взвод окупантів устиг заскочити в 134-ту школу. Був бій. Їхні трупи потім валялися по вулицях. "Тигри" були спалені.Руїни та завали після обстрілів розбирають рятувальники та міські комунальні служби. Сапери обстежують території для виявлення та знешкодження боєприпасів. Комунальники намагаються якомога швидше прибирати з доріг друзки скла та уламки металу, що унеможливлюють пересування містом на авто: гострими краями ріжуть колеса легковиків.Тікати з місти Ігор вирішив після того, як в будинку пропала спочатку гаряча, а потім і холодна вода.Найстрашніше було усвідомлювати, що поки стоїмо в пробці – нашу колону можуть розбити- Одного дня ми з сином пішли набрати води до колонки у приватному секторі. З нами ще вийшов тато один з 20-літровою баклажкою. І тут почалася повітряна тривога та обстріл. Ракети лягали в сквері за приватним сектором. Ми з Тьомою і цим чоловіком перебіжками тікали. В той день щезла гаряча вода. Я зрозумів, що треба тікати. Домовився приїхати в Краснокутський район, де були знайомі. Але виїхати було тяжко, бо машини стояли усюди. Побачив розбомблене танкове училище і Кадетський корпус. Найстрашніше було усвідомлювати, що поки стоїмо в пробці – нашу колону можуть розбити.Дорогою з міста бачив сотні покинутих автомобілів біля залізничного вокзалу. Люди їх кидали, аби потягами вибратися з міста, згадує чоловік. – Диверсанти у когось вкрали BMW Х6, а їх розстріляли. Так трупи лежали прямо у машині в самому центрі міста, – продовжує харків'янин. – У новий торговий центр на Пушкінській потрапили снаряди, розбомбили дах. А на вулиці снаряд влучив у позашляховик, розворотило мотор. Жінку з водійського місця викинуло, тіло лежало на дорозі.Виїхали з рідного міста в село у у Краснокутському районі. Жили на околиці села, за будинком починалися поля, було добре видно якщо би хтось рухався в їх бік. Та Ігорю терміново було необхідно продовжити лікування. Порадили їхати в Полтаву.Якби все це було зроблено на Харківщині, то танки б в область взагалі не пройшли- Не боїтеся, що окупанти можуть дійти сюди, враховуючи відносну недалеку відстань від Харкова? - питаю.- Коли їхав сюди, то побачив дуже добрі укріпрайони, блокпости, мінування. Тому я абсолютно спокійний. Ніякого бліцкригу тут не буде. Якби все це було зроблено на Харківщині, то танки б в область взагалі не пройшли, - веде далі переселенець. – До цих пір не розумію, чому це не було зроблено. Мені показували супутникові знімки зі скупченням ворожої техніки. Було ясно – стоїть загроза. Треба було мінувати мости, перекривати направлення для танків. Не було б тоді захоплення Балаклії, Ізюму. І з Чернігівської сторони теж би так легко не пройшли. Бо ракетні удари – це одне. Але місто не може вважатися зайнятим поки там не з'явиться піхота ворога. У радянській армії Ігор служив з росіянами. Вони давно "закінчилися" для него, говорит харків'янин.- Закінчував два навчальних заклади. У нас були постійні зустрічі випускників. Останній раз росіяни були на них в 2014 році. Двоє вже тоді були в "Единой России". Я питав: "Чого ви їм ж*пу лижете?". Вони всі прекрасно розуміли, що ніякого фашизму в Україні немає. Потім вони перестали з Білгорода дзвонити. На них почали тиснути.іноді кажу дитині: "Сьогодні ми спілкуємося виключно українською"Мрію повернутися в Харків, каже Ігор.- Харків'яни – дуже чистоплотні люди. С бомбосховища виходять курити – жодного недопалку ніде не бачив. Все у банку кидають, а потім виносять на смітник. Мародерів люди ганяють, іноді дубасять і до дерева примотують, - розповідає чоловік про земляків.- Ви розмовляєте російською. Не думали перейти на українську? – питаю наостанок.- Мені однаково. Я так само розмовляю українською. Проблема в тому, шо я розумію кожне слово, але не думаю українською; говорю nie bardzo dobrze, ale rozumiem wszystko po polsku (не дуже добре але все розумію по-польськи. - Gazeta.ua), бо моя бабця шляхетна пані Потоцька,- відказує. – Харків – Слобожанщина. Тут розмовляють по-російськи. Хоча іноді кажу дитині: "Сьогодні ми спілкуємося виключно українською".