Чернігів вистояв, але 70% міста зазнало пошкоджень і руйнувань
Чернігів вистояв, але 70% міста зазнало пошкоджень і руйнувань

Чернігів вистояв, але 70% міста зазнало пошкоджень і руйнувань

Наталія – представниця Національної поліції. Вона у Чернігові держслужбовець, обіймає посаду завідувача сектору комунікації. У Чернівцях вдалося поспілкуватися з нею, коли вона разом з чоловіком евакуйовували своїх родичів.

- Пані Наталіє, як сприйняли повномасштабне вторгнення рф в Україну 24 лютого, це було очікувано для вас, чи ні?

- Взагалі, очікували на ймовірні агресивні дії з боку ворога. Ми не очікували, що все відбудеться саме так. Зо два тижні до того всі практично жили на роботі. Працювали у посиленому режимі від світанку і до пізньої ночі. Близько 4 ранку 24 лютого мені зателефонували колеги, повідомили про повномасштабне вторгнення в Україну і те, що маємо терміново зібратися. Я взяла тривожну валізу і чоловік відвіз мене на роботу. З колегами одразу почали вирішувати робочі моменти, продумувати організаційні питання. Загалом, усі події закарбувалися в пам’яті, як один безкінечний день. Здається, ми не спали кілька діб поспіль…

- Коли вирішили вивезти родичів з Чернігова, щоб убезпечити їх від російських ракет?

- Виїхали з Чернігова, коли в під’їзд сусіднього будинку влучила бомба. Все відбувалося практично у нас на очах, оці бомбардування літаками. Огортало невимовне відчуття жаху, тому що бомбили в 3-4 ночі, коли тільки-но по-справжньому розслабляєшся і випадає нагода поспати. Оце лиш задрімаєш у коридорі (підвал багатоповерхівки у батьків не пристосований для укриття), і знову розпочинаються вибухи. Це дуже страшно, холодіють руки, ти боїшся й думаєш: ця бомба впаде на твій будинок, чи на сусідній?

 «Людей, які стояли у черзі за хлібом, - обстріляли»

- Виходить, рашистські війська нападали підло вночі на абсолютно мирні об’єкти?

- Так, на цілком мирні об’єкти. Спершу ми з чоловіком залишалися у нашому приватному будинку, що на околиці міста. Але згодом розпочалися настільки сильні бої, що змушені були перебратися на інший кінець міста, до батьків. Але і там було непереливки: сирени гули постійно і щось регулярно вибухало. Навіть був випадок, що людей, які стояли у черзі за хлібом, - обстріляли. Лише там на місці загинуло 14 людей. Але ще скільки є скалічених людей, поламаних доль, морально травмованих містян. Це величезні цифри.

- Як наважуєтеся повертатися назад, коли там і досі небезпечно?

- Повертаюся, бо розумію, що зараз всім необхідно продовжувати активно працювати на своїх місцях. Звичайно, з тривогою спостерігаю за перебігом війни. Але водночас я вірю в наші Збройні сили і те, що нові атаки успішно будуть відбивати. Також розумію і те, що втрати теж будуть...

 «Завжди маємо бути у повній бойовій готовності, щоб перемогти ворога на всіх фронтах»

- Які висновки для себе зробили на майбутнє: як жити далі з таким сусідом?

- Я думаю, що спокійного життя у нас вже не буде. Принаймні, поки росія існуватиме у такому вигляді, як зараз. Вона просто не дасть українцям спокою. У будь-якому разі ми завжди маємо бути у повній бойовій готовності і прагнути зробити все, щоб перемогти ворога на всіх фронтах. І лише якщо повністю зникне ця загроза, ми зможемо спокійно видихнути.

- Чи є такі думки, що кожному українцю і українці треба бути воїнами, вчитися захищатися ще з пелюшок?

- Так, і чоловікам, і жінкам. Це яскраво показує досвід тих країн, які змушені жити з агресивними сусідами. Наприклад, в Ізраїлі служать у війську всі жінки. Ця країна набагато менша, але успішна, вона розвивається, йде вперед, хоча також постійно відчуває військові загрози.

До слова, у нас ще є додаткова загроза, адже Чернігівщина межує з Білоруссю. Цю територію використовують як плацдарм і ворожі війська намагалися просунутися подвійним ударом: на Чернігівщину, а з Чернігова на Київ і далі. Але Чернігів встояв, там зараз 70% будинків міста знищено.

- Чимало чернігівців стали безхатьками?..

- Це справді так. Наша поліція розвозить гуманітарну допомогу тим людям, які змушені постійно перебувати в укриттях, підвалах та бомбосховищах, бо їхні будинки зруйновані. Тобто чернігівці переховувалися під час обстрілів в укриттях, а коли вийшли, то побачили, що їхні будинки зруйновані і їм нікуди повернутися…

- Які загалом настрої в тих чернігівців, які виїхали з країни?

- Всі хочуть повернутися додому. Кажуть, як тільки зможемо, ми будемо повертатися, будемо відбудовувати кожну будівлю.

- Плануєте навчитися бодай тримати в руках зброю?

- Так, однозначно. Я буду щось думати в цьому ключі, щоб відчувати себе захищенішою й за необхідності - дати відсіч. Тому що ми бачимо, як ворожі війська заходили в мирні Бучу, Гостомель… А чи заходили б вони так, знаючи, що в кожного громадянина, в кожній оселі є зброя і навіть жінка може захистити себе, свою дитину, свій дім.

- Мусимо бути сильними, адже бачимо, що у ворога немає жодних правил ведення війни?

- Абсолютно. Вони поводяться як цілковиті дикуни і орда, яка винищує все живе. А те, що не може винищити, то має якось пошкодити. Ось дивлюся документальні фотографії, а на них - російські війська видряпали на машині «россия». Тобто вони вже розстріляли авто, але на капоті ще залишився якийсь там вільний клаптик і треба обов’язково його загадити.

 «Виловили молодих хлопців, розстріляли їх і просто покинули на дорозі»

- Що можете розповісти про кричущі факти вторгнення на Чернігівщину?

- Ворожі війська страчували молодих чоловіків у тих населених пунктах, куди вони заходили. Тобто в перший же день виловили молодих хлопців, розстріляли їх і просто покинули на дорозі, щоб люди бачили і боялися. Лише через деякий час дозволили мешканцям захоронити тіла в братських могилах. Зараз ці братські могили поліцейські розкопують, щоб ідентифікувати, провести експертизи. Там чітко видно, що ті хлопці померли від вогнепальних поранень, а це було просто мирне молоде населення віком 20-40 років.

- Якою має бути наша філософія життя, щоби ми могли побороти це все, мати шанс на мирне майбутнє?

- Гадаю, філософія нашого життя уже сформувалася в ході цієї війни. У кожного відбулося повне переосмислення свого життя. Всі зрозуміли, що важливо, а що - не важливо. У пріоритеті - єдність, яка зараз є в нашого народу, взаємопідтримка, допомога і готовність захищати своє навіть ціною руйнувань, втрати життів, але стояти до останнього. Я думаю, що це запорука того, як ми будуватимемо наступні роки свого життя.

- Що особисто для вас стало другорядним?

- Якісь матеріальні речі та одяг ніколи не були в мене на першому місці, але з початком війни я це ще більше усвідомила. Зараз для мене найголовніше – це сім’я та люди, які поруч. 

«Кожен має бути максимально корисним в тому, що він вміє робити»

- Які плани на мир, куди точно спрямовуватимете свою життєву силу?

- Не чекатиму миру, а вже працюватиму, допомагатиму відбудовувати втрачене. Гадаю, кожен має бути максимально корисним в тому, що він вміє робити. Я буду з максимально більшими силами працювати в своїй сфері, так само, як і моя сім’я. А мир. Будемо сподіватися, що він скоро настане. І будемо святкувати перемогу.

- Чим зазвичай займаєтеся на дозвіллі?

- Я вишиваю картини, коли є вільна хвилинка. Або нитками, або бісером. Але більше читаю, люблю художню літературу.

- Що саме зараз на часі, що порадили б людям почитати, чи освіжити в пам’яті?

- Мені дуже актуальний зараз видається Довженко. Він наш земляк. І те, що він пише про Другу світову війну – «Україна у вогні», «Зачарована Десна», – все абсолютно збігається. Довженко пише про війну, бо він сам це пережив. І те, як він описує поведінку гітлерівців-фашистів – це ідентично з тим, як російські війська себе поводять. І як він пише про бомбардування Києва, Чернігова, мовляв, хай Київ зруйнується, але він буде наш, ми його потім відбудуємо, а зараз – не віддамо. Тобто історія повторюється.

- Як ставитися до теперішніх намірів змінити слова українського Гімну?

- Поки не на часі змінювати Гімн. Тому що вирішувати це якійсь групі людей за всю країну - некоректно. А залучати абсолютно всіх до вирішення цього питання теж не на часі.

- Чи можна сказати, що там якраз є відповіді на питання повномасштабного вторгнення, що, фактично, це наш рецепт свободи?

- Україна усю свою історію бореться за свою свободу та незалежність. Вона настільки вистраждана. Я не знаю, яка ще країна світу стільки часу просто доводить своє право бути незалежною, вільною і це непереборне явище. Неможливо з силової сторони завоювати українців. Можна силою відтяпати якийсь шматочок території, але скорити наших людей неможливо.

- Чи бачите зараз закордонну підтримку?

- Бачу підтримку з боку ЗМІ, які хочуть отримати інформацію, які запитують-розпитують про ситуацію в Чернігові та області, які приїжджають та готують репортажі. Це дуже цінно, що вони висвітлюють всі ці події.

- Які побажання будуть читачам газети «Погляд»?

- Бажаю всім миру, цінувати те, що маєте. Підтримувати одне одного і цінувати людей, які стоять на сторожі безпеки.

Ольга ШУПЕНЯ

Теги за темою
Україна Новини України
Джерело матеріала
loader
loader