Понад тисячу кілометрів за два дні подолав 84-річний Валентин Платов із запорізького селища Степове своїм автомобілем, аби трьох онуків, сина та невістку, а ще собачку вивезти до безпечного Івано-Франківська. Відомим на увесь світ дідусь став, коли у центрі для переселенців у Запоріжжі він заколисував свою піврічну внучку Белу.
– Одну війну пережив, голодування пережив, я все пережив, і це переживу, – каже Валентин Платов. – Діти, вони такі діти – одні мовчать, поки навчаться говорити, то і старість прийде. Інші з дитинства кричать, – говорить і дивиться на маленьку Ізабелу. Вдома піврічне дитя називають Бела. Вона схожа на дідуся як дві краплі води.
Саме Белу дідусь Валентин заколисував у центрі для переселенців у Запоріжжі. Зворушливе відео старого чоловіка із немовлям на руках облетіло увесь світ. Дідусь такою популярністю не переймається.
– Васильєвський район, село Степове. Ну так, по-українськи Степове. Там народилися, там виросли і там нас ледь не повбивало, – попри страшні спогади, при згадці про рідне село чоловік усміхається.
Воно за 50 км від Запоріжжя. Але повертатися великій родині нікуди.
Жінка померла, в домі дідусь Валентин залишився сам. Зовсім поруч жив син Юрій з невісткою Машою та трьома дітьми: окрім піврічної Бели, є ще Ксеня, їй чотири роки, та дворічний Артур.
Дідусь та молоді Платови жили поруч – на відстані семи хвилин.
– Наш дім знаходиться на самій трасі. Ще й на повороті. Будуть перекидати війська і будуть стріляти. Я одразу говорив жінці про те, що нам з дітьми треба переїжджати, – долучається до розмови 43-річний син Юрій. Про рідний дім він ще досі розповідає у теперішньому часі.
Найбільше обох чоловіків вразила смерть сусідки.
– Це жахливо. Миттєва смерть у неї була. Ногу одірвало, голову побило. Людини нема, зрешетило повністю. І хату так само зрешетило. В нас хата на дві сім’ї була, – розповідає чоловік.
Після руйнування їхнього дому малечу перевезли до дідуся, бо в нього був підвал. Але наступного дня їхнє нове житло також зруйнували снаряди.
– Посікли його, як решето зробили. Вікна побили. Сволок перерізало осколком навпіл. І в грубу осколок заліз. Стояв поруч трактор у нас. Та так пошпигувало його, одні дірки зосталися. В металі, – дідусь шкодує за зруйнованим домом і трактором, бо усе життя працював на полі.
Російські військові в Степове не заходили, боялися, щоб місцеві на телефон не знімали їхню техніку. Ховалися у ярах та балках і звідти розстрілювали село.
– Захочеш жити – виживеш. Три дні повністю в підвалі просиділи, бо стріляли нещадно. І ще Бела захворіла. А потім вирішили, що міна прилетить не прилетить, а від болячок у холодному підвалі більші проблеми, – каже чоловік і додає, що саме тоді багатодітна сім’я наважилась на втечу.
Боялися страшно, бо рашисти людей з села випускали лише пішки. Машини розстрілювали, селян грабували і тримали в облозі. Дім зрешетив черговий снаряд. Маленька Бела сильно занедужала. І родина вирішила – треба втікати.
– Ми так поспішали. Так нас проводжали солдати. Що брати? Хапали що трапилось, щоб тільки дітям було перевдягнутися і все, – пригадує дідусь Валентин. – А що в машину кинеш? Маленька машинка. Нічого. Схопили дітей, самі сіли і поперли.
Зі Степового до Запоріжжя тікали двома сім’ями. Аби рашисти авто не розстріляли, рятувалися об’їзними дорогами. Машина зламалася, їх тягнули.
Окрім дітей вивозили ще собачку та кішку з двома кошенятами. Кішечку в центрі для переселенців у Запоріжжі попросила біженка з Маріуполя. Дівчина втратила батьків і дуже хотіла про когось турбуватися.
Авто волонтери відремонтували. І 84-річний дідусь дві доби їхав за кермом, щоб вивезти всіх у безпечне місце.
У Франківську два тижні родина жила у церковному притулку, спали на підлозі. Кілька днів потому переїхали у квартиру. Однокімнатна, але затишна. Власний дім безкоштовно запропонував військовий, який нині на передовій.
– Там місяць ішла війна. Скільки там підбитих БТРів. Я сам на дорозі викидав “лимонки”, бо хтось буде йти, або і ще щось, щоб не було їх. Це все позбирається? Снаряди, які полишалися, вони ж теж не всі вибухають. І ще розтяжки на кожному городі, – на запитання, чи повертатимуться додому, відповідає син Юрій.
Нерозірвані снаряди, заміновані дороги, розтяжки на городах – усе це залишилося в рідному Степовому. Старенький батько та син розуміють, у рідне село більше не повернуться. Шукатимуть дім на Прикарпатті. Їм допомагають небайдужі. Вже назбирали понад 200 тис. грн. Щоб купити будинок – грошей поки що замало. Але ця війна доводить, люди гуртуються, віддають останнє, і дива трапляються.