Фельдшерку села Луб'янка на Київщині під час окупації рятувала поранених і хворих, її називають "янголом-охоронцем".
Тетяна Камаєва через окупантів зосталася без сина та будинку. Але за 50 років, місцеві кажуть, що нікому не відмовила в допомозі ні вдень, ані вночі, тож тепер вони рятують її, йдеться в ТСН.
«Я щодня плачу. Просто я стараюсь, якщо сльози - зразу вийти, щоб ніхто не бачив. Мені ще гірше, як жаліють», - каже жінка.
Їй 70 років, а пів століття з них вона працює фельдшером у селі Луб'янка. Під час окупації села вона робила робила свою роботу. Щоб ставити крапельниці, збивати тиск, знеболювати ходила сільськими стежками, які знає лише вона, щоб не потрапляти на очі окупантам.
Одного разу, коли фельдшерка повернулася, додому, хвіртка була відкрита настіж. Виявилось, що це врятувало одразу дві родини, вони забігли через відкриту хвіртку, вибили вікно і залізли через нього в хату пані Тетяни, щоб сховатися від обстрілів окупантів. Ці дві родини намагалися прорватися через блокпости росіян, але їх авто розстріляли. Водій загинув на очах своєї дружини і дітей. Його поховали у садку пані Тетяни. Решту людей з машини вона врятувала - це були троє дітей і троє дорослих, двоє з яких поранені. «Я так перев’язувала їх, так би зашив, але я не знаю чи там є осколок», - пригадує жінка.
Особливо складне поранення було у пані Оксани - розірване передпліччя. Фельдшерка зупинила кровотечу, робила перев'язки і колола антибіотики. 7 днів пані Тетяна виходжувала дорослих і годувала дітей, поки не вдалося їх вивезти з села. «Пані Тетяночка - наш ангел-охоронець, якби не вона, нас би тут не було живими», - кажуть врятовані.
Сама Тетяна Іванівна під час окупації втратила сина. Василь пішов в сусіднє село і вже не повернувся. Вона чекала його 20 днів. Як він загинув вона досі не знає. Змогла перепоховати, вже як росіяни відійшли. А в останній день перед відступом, у її двір прилетіли уламки артилерійських снарядів і пошкодили дім.
Про історію пані Тетяни дізналися волонтери фонду "Ми вдома" і були приголомшені. Команда взялася за роботу, розібрали те, що вже не можна було врятувати, змурували нову стіну, перекрили дах. На все витратили 80 тисяч гривень, 30-ть з яких зібрали селяни. Решту жертвували люди з різних куточків України. Але щоб пані Тетяна могла жити в цьому дому ще потрібно виконати чимало робіт. «Плануємо зайнятися вікнами і зробити житлові умови більш-менш. Тисяч сто піде», - кажуть волонтери.
Ці гроші для відновлення будинку ще треба зібрати. Поки Тетяна Іванівна поневіряється чужими хатами. І щодня мріє повернутися у свій дім, де до війни було затишно і був живий її Василь. «Є приказка, що чужа хата, гірше ката, і оце вона в мене в голові», – каже жінка.
Волонтери обіцяють, що зроблять все можливе, аби до зими Тетяна Іванівна повернеться у свій дім. А вона натомість обіцяє робити, те що у неї виходить найкраще - рятувати людей. Вона не припиняє це робити 50 років. І каже поки зможе ходити, їздити велосипедом - вона буде їхати до тих, хто хворіє і кому потрібна допомога. За це її в селі Луб'янка називають янголом-охоронцем.
Читайте також:
Ринок праці в Україні: які професії нині користуються попитом та скільки платять
Полтавський університет в своїй лабораторії облаштував сироварню, щоб годувати сотні переселенців
"Мамо, ми хочемо жити": мешканці обстріляного села на Одещині розповіли про пережитий жах від прильотів ракет