Павло Казарін: Найкращі книги про війну пишуть люди, які до війни ніколи не писали

Напередодні повномасштабного вторгнення ведучий Ранку у великому місті на ICTV Павло Казарін випустив свою дебютну книгу Дикий Захід Східної Європи. Це його авторська хронологія ключових подій, які вплинули на історію та ідентичність України, починаючи з 2014 року.

Восени видання визнали Книгою року ВВС. Есеїстика. Протягом усього 2022-го журналіст планував проводити презентації книги по всій країні. Натомість встиг представити її лише в Маріуполі, за кілька тижнів до великої  війни.

Попри це, вже продано понад 10 тис. примірників його книги і нині готуються нові наклади.  Нехай тільки зараз, але презентація відбулася і в Києві, на яку зібрався аншлаг поціновувачів його публіцистики.

уже понад рік не веде телеефіри, бо захищає країну в лавах Збройних сил. Поки він був у ротації, Факти ICTV поспілкувалися з ним у рідній телестудії й розпитали, як його змінила війна.

– На телеканалі й, зокрема, у рідній студії Ранку ви не були вже понад рік. Чи є відчуття ностальгії?

– Саме в цій студії ми прожили 8 років нашого телевізійного життя – можете уявити, наскільки воно для мене “заміновано” спогадами та емоціями. Дуже теплі спогади… Я, Юлія Зорій, Антон Равицький, а потім і Сергій Лиховида,  ми тут прожили дуже важливу для нас частину життя.

– Ваш крайній ефір був 24.02.2022, яким ви його пригадуєте?

– Я пам’ятаю, що прокинувся не від годинника, стало зрозуміло, що почалася війна. Я їхав на ефір – було дивне відчуття, не було зрозуміло, як його вести.

Все, що ми готували заздалегідь – втратило сенс, і той ефір – це був такий двогодинний стендап… Ніколи не забуду!

Тоді було дві основні тези: це оперативна інформація про те, де вони (росіяни – Ред.) просуваються, де відбуваються бої та що взагалі відбувається в країні, і по-друге, це історія про те, що зберігайте спокій і чистіть кулемет. Тому що усі були дуже налякані (і я також), але з цим страхом треба було впоратись. Ми намагалися інвестувати саме в цю тему.

– Як ви тоді долали цей страх, аби не транслювати його і без того наляканій публіці?

– Я їхав на ефір, пам’ятаю, було дуже не по собі, і щоб не тремтів голос (тому що ми не могли собі цього дозволити), ну, так щось ставиш на радіо і підспівуєш. Сподіваюсь, мені це вдалося, вдалось впоратись з власним хвилюванням, щоб нікого ним не заразити.

– Як ви вирішили піти до ТрО і як згодом потрапили на фронт?

– 25 лютого я пішов у військкомат, тоді всі військкомати відправляли людей саме до сил територіальної оборони. Коли закінчилась Київська операція, просто бригади територіальної оборони, які були сформовані на Заході, Півдні, в Центральній Україні, почали відправляти в зону бойового зіткнення, яка на той момент перемістилася на Схід.

Про Львівську, Івано-Франківську або Закарпатську тероборону жартують люди, які гадки не мають, де саме ці бригади зараз виконують свої обов’язки.

Наприклад, останній місяць ми були в Бахмуті з одним з батальйонів 125 бригади територіальної оборони, яка була сформована в місті Львів, а зараз вона воює безпосередньо на передку, на Лиманському напрямку, на Бахмутському напрямку і так далі.

За останній рік нам довелося проїхати майже всю лінію фронту: з півночі Харківської області до Миколаївської. Єдина, напевно, область, в якій я особисто ще не був під час війни – це Херсонська.

– Як військова служба допомогла відкрити у собі нові якості?

– У війську найбільший скіл, який знадобиться будь-кому – це вміння тягнути.  Переступати через втому, через бюрократію, через емоційне вигорання. Адже в багатьох і було, і є відчуття, що ось піду зараз до військкомату, потраплю до війська, здійсню якийсь подвиг і героєм повернуся додому, а потім ти розумієш, що все складається не так.

І тоді просто треба саме цю службу тягнути, саме це є роботою, яка іноді дуже виснажлива, не завжди приємна, але її просто треба робити, кожен день, з тижня у тиждень.

– Цей досвід прийшов у ваше життя через війну. Тим не менш, чому він став корисним для вас?

– Мені справді було б дуже важко пояснити собі, якби я не пішов в армію після початку повномасштабного вторгнення. Ні, я, напевно б, зміг вигадати якісь пояснення, чому я не там, але не певен, що я б сам в ці пояснення вірив.

– Чи встигли скучити за основною професією через рік поза нею і чи бачите себе у ній після війни?

– Це дуже круто, що в моїх колег є можливість працювати. Коли я зайшов в цю будівлю, в якій прожив майже 8 років, було відчуття: добре, що є кому залишатись в журналістиці. Тому що журналістика теж є дуже важливою, особливо в умовах війни, і якщо хтось тримає цей напрям – від цього виграють усі.

Що саме я буду робити після війни, залежить від кількох додаткових питань. Перше – коли саме ця війна завершиться, як саме завершиться і чи буду я живий та комплектний. Якщо я буду живим і комплектним – це буде одна відповідь, якщо живим, але не дуже комплектним – ну, тоді це буде інша відповідь.

– Чому для вас було важливо, щоб перша (і єдина) презентація Дикого Заходу Східної Європи відбулася у Маріуполі? Як пізніше виявилося, це було дуже символічно.

– Ця книга побачила світ напередодні війни, в неї була лише одна презентація в лютому 2022 року в Маріуполі. Приблизно за три тижні до повномасштабного вторгнення. Я не забобонна людина, не вірю в символізм, але я радий, що в мене була нагода побувати в цьому місті перед війною і перед окупацією.

У цій книзі є багато згадок про ті міста, які зараз безпосередньо на лінії зіткнення або тимчасово окуповані. І там є навіть окрема глава, присвячена моєму Криму.

– Як подорожні записки сформувалися в авторську хронологію подій?

– Дуже вигідно бути публіцистом, ти завжди впродовж свого професійного життя щось пишеш, а потім ці нотатки можуть ставати такими сходинками до написання якоїсь книги. Так само відбулося і в цій книзі. Я завжди кажу, що вона писалась впродовж останніх семи років. Семи років, які передували повномасштабному вторгненню.

І мені пощастило, що я встиг її випустити до війни, тому що якщо вона б не пішла в типографію до 24 лютого, то вона б вже не пішла в типографію ніколи.

– Ця документальна історія спонукає читача чи все ж ставить перед фактом?

– Ви знаєте, кажуть, що всі книги поділяються на сповідь і проповідь. Ось в цій книзі вистачає і першого, і другого.

– Коли пишете, як уявляєте свого читача?

– Зазвичай я пишу у форматі “листа розумному другові”, такому, який, можливо, не занурений у події, але він тобі довіряє і ти йому довіряєш, і він просто просить, поясни мені свою думку про те, що відбувається навколо. І ти саме так із повагою пишеш свій погляд на події, які відбуваються навколо, тій людині, якій довіряєш.

– До повномасштабного вторгнення ви запевняли, що у книги не буде продовження, адже вона народжена, власне, війною та окупацією. Чи змінили свою думку за цей рік?

– Я не знаю, чи буде продовження. Я не знаю, що буде зі мною впродовж цього року навіть.

Але я знаю точно, що найкращі книги про війну пишуть люди, які до війни ніколи не писали. Тому що насправді найкращі книги про війну – це не про задоволення їх писати, а про необхідність їх писати.

Люди просто виплескують на папір весь цей біль, який носять з собою. Саме так народжуються нові Гемінгвеї або Ремарки.