У героя вбили близьку людину. І приходить до нього брат вбивці і каже: «Я тебе искренне соболезную, более того, я хочу, чтобы об этом знал весь мир!»

Ну, що ж — почитав нарешті і я сценарій видатного «руского фільма» про дітей Бахмута «ЖДУТ», який планують знімати 16-19 березня в Україні — про що стало відомо завдяки Ірині Цілик та іншим небайдужим людям. Сюжет не описуватиму, про нього вже трохи розказано, яж — ось, що маю сказати тим — хто не розуміє, що з кимось/чимось не так.

Тож, уявіть собі для тих хто в танку. У героя вбили близьку людину...

І приходить до нього брат вбивці і каже: «Я тєбє очєнь іскрєннє соболєзную. І осуждаю убійства! Болєє того, я хочу, чтоби об етом знал вєсь мір!!! Смотрі, как я ето віжу!!!».

Далі заводить в кімнату акторів, схожих на героя та/або жертву маніяка, виставляє світло, каже: «Камера! Мотор!! Екшн!!!»

А поки герой охуєв@є — він каже: «Стоп-снято-всємспасібо-всєсвободни», — їде в готель, потім кудись — де можна далі сміливо засуджувати своїх родичів-вбивць, і під вінішко монтувати своє художнє бачення історії злочину.

І потім, пафосно презентує це все високе мистецтво на якомусь фесті, хизуючись тим, що «ето снято всєго за трі дня — в условіях реальной войни», під захопливі відгуки і тости «за скорєйшеє восстановлєніє міра!». А в ідеалі — під завісу отримує «Оскар» і може, даже благодарить за поддєржку Україну та/або свою колишню жінку Єкатєріну з руского камедіклаба, в якої «українські корні» (а єслі даже і нє, то «ми же всє ми хотім жить в мірє і дружбє»), чи можливо, навіть дякує президенту, якого заради цього навіть кличуть виступити на церемонії.

Так якось мені бачиться сценарій короткометражки про хорошого руского парня Сашу Молочнікова, який у розпал війни розв'язаної його соплємєнніками вирішує і постановляє: «Хотім фільму!». Яка в рускіх чомусь завжди завершується якимось братанієм під музику Славіка із Океан Ельзи.

І навіть не документальну, а художню фільму. Вимисел. Гру, засновану на реальних подіях з серії «всє совпадєнія случайни».

Але в уяві «митця» — жертви війни ходять в «освящьонном утрєннім солнцем корідорє»... А ми бачимо це «сквозь мірниє вєткі дєрєвьєв». І у фіналі - на очах у глядача - сльози, бо їм відкривають «чудовіщний пейзаж унічтоженого города, дома, гдє радость только в одном окнє»  і «разрушенные районы Бахмута, а по дорогє єдєт воєнная машина».

P.S. Перепрошую за вирвані з контексту фрагменти оригінального сценарію, але мені здається,  Міністерство культури та інформаційної політики України та/або Офіс Президента України мав би якось припинити цей акт мистецького самовипорожнення — бодай з етичних міркувань. А якщо це — все ж з дозволу Керівниці Кабінету Керівника Офісу Пезидента Олени Ковальської, про що заявляв сам Саша Молочніков — то хотілося б, щонайменше почути мотивацію й аргументацію такої прихильності — до хороших рускіх парнєй і дєвчонок. Хоча б тому, що поки за кожен клаптик того попелища — на який «плохіє рускіє» перетворили Бахмут — йдуть рельно кровопролитні бої, «хароші рускі» зацікавлено галюцинують кадрами руїни, на якій бахмутські сироти — «так же іграют і на іх смєющіхся ліцах кадр заміраєт».

Оригінал публікації за посиланням.

Фото: «Радіо Свобода»