Хотілося б, щоб ми відчули самостійність – це стосується не тільки театру: режисер Дмитро Весельський
Хотілося б, щоб ми відчули самостійність – це стосується не тільки театру: режисер Дмитро Весельський

Хотілося б, щоб ми відчули самостійність – це стосується не тільки театру: режисер Дмитро Весельський

У свої 30 років він наймолодший художній керівник театру в українській столиці. Коли Дмитро Весельський очолив Малий драматичний театр у Києві, йому було лише 23.

За цей час Малий театр став таким собі мультикультурним простором – там відбуваються не лише вистави, а й різні мистецькі події. А ще у будівлі театру на Гончара, 33 є чудова тераса, на якій до повномасштабної війни грали вистави.

З відкриття театру у Києві у 2016 році (де-факто це був 28-й сезон Малого театру) він брав участь у багатьох театральних фестивалях, зокрема у Грі, а актори номінувалися та здобули Київську пектораль.

Зараз дивляться

Факти ICTV поспілкувалися з Дмитром Весельським про роботу театру у період великої війни та зміни, які відбулися. Також режисер розповів, яким бачить український театр після перемоги, та поділився думками, чи зможе Україна колись позбутися у культурному просторі російського шлейфу.

— Вже минув рік повномасштабної війни. Як він змінив Малий театр та особисто тебе?

— Насправді це питання, на яке складно відповісти. Щоб сказати, що я відчуваю якусь різницю, мабуть, такого немає. Інша річ, що тепер у мене є багато нового досвіду. Цей досвід певною мірою познайомив мене із самим собою. Я потрапляв в різні екстремальні ситуації упродовж року, реагував якось на них і тепер знаю, як я реагую на ті чи інші події. Тобто тепер я краще знаю себе.

Якісь речі особисті, як, наприклад, мій будинок, який давно будую і в який планував незабаром переїхати, слава Богу, вцілів, але був дуже близьким до того, щоб бути повністю зруйнованим. Прибудинкові будівлі довкола згоріли до тла, але у самому будинку були повибивані всі вікні, він був частково пошкоджений.

Дмитро Весельський

Для мене це був такий великий проєкт життя, до якого я ставився фундаментально та серйозно. Зараз я відновлюю те, що було зруйноване. Але ставлення до цього набагато простіше. Я зараз ставлюся з розумінням, що це може в будь-яку хвилину зникнути, і тепер для мене це не головне.

— А театр як змінився?

— Ми позбулися кількох назв в репертуарі – це зміни номер один. Кілька наших співробітників зараз в ЗСУ, кілька – не приїхали з-за кордону. Змінився репертуар та трішки колектив. Ті, хто за кордоном та в ЗСУ, залишаються частиною нашого колективу, просто зараз їх немає і вони не працюють в театрі. Тим не менше, ми працюємо.

репетиція Малий театр

Були моменти, коли було дуже складно працювати через відсутність якихось фахівців та емоційно-психологічний стан. Коли тільки починалися обстріли, постійно були змушені репетирувати в сховищі, відновлювати репертуар в умовах постійного вимкнення світла.

От зараз, попри якусь постійну напругу у повітрі, у нас кількість глядачів не зменшилася. Ми граємо свій обсяг, який грали до війни. Може, трішки менший, за рахунок того, що зменшилася кількість вистав, але це не суттєва різниця.

Ми продаємо аншлаги і вимушені були підняти вартість квитка – це також не вплинуло на кількість охочих відвідати театр. Це прекрасно, це надихає, мотивує та дає розуміння, що ми займаємося потрібними речами.

— Коли театр відновив свою роботу після повномасштабного вторгнення?

— Ми в Києві почали працювати з липня та були одним із перших театрів, які повернулися до роботи після перерви. Але до цього ми в червні зіграли прем’єру в німецькому Штутгарті. Прем’єра вистави мала відбутися 25 лютого 2022 року, але через початок повномасштабної війни скасувалася. Ми не розуміли, коли вона станеться. Тоді ми почали домовлятися з німецькими колегами. Нас запросили, дуже привітно поставилися.

Вже в червні стало зрозуміло, що ми можемо частково відновити діяльність у Києві. Але оскільки ця поїздка вже була запланована та домовлена, ми з’їздили в Німеччину, зіграли прем’єру вистави Зальот режисера Юрія Родіонова, драматурга Людмили Тимошенко.

вистава Зальот

У липні ми відновили свою роботу з двох вистав. Грали не в себе, бо тоді не було домовленості зі сховищем. Ми грали на гостьових майданчиках – у Молодому театрі, в артпросторі Inveria. Ми почали з однієї вистави, потім додали ще одну. Коли повернулася інша частина колективу, ми почали відновлювати весь репертуар. Зараз фактично все, що можна було, ми відновили.

— Наскільки змінився репертуар? Можливо, у старі вистави були внесені нові сенси?

— По-перше, ми прибрали з репертуару всі вистави, які були зроблені за творами російських авторів. І хоч у нас вони були такі “хороші росіяни”, але, звичайно ж, ми позбудемося будь-якої причетності до нашого репертуару будь-яких російських авторів. Ми прибрали Вирипаєва (вистава Валентинів день), Пелевіна (вистава Блуд) та Баженової виставу Мать його!

По-друге, вистави, звичайно, змінилися, хоча ми цим свідомо не займалися. Швидше, сприйняття вистав змінилося тими, хто над ними працює та дивиться. Цей колективний досвід, який ми отримали за рік, переінакшує сприйняття тих тем, які звучали до цього.

Єдині зміни, які зроблені свідомо нами, це у виставі Двоє. Але вона від початку задумувалася як та, яка постійно змінюється та трансформується. Це моя вистава. Вона документальна і складається з багатьох коротких епізодів, які засновані на справжніх ситуаціях із життя. Ми відразу домовилися з акторами, що будемо її поступово оновлювати та змінювати, чогось позбуватися та набувати нового.

Війна подібних речей багато нам підкинула. У цій виставі прямо з’явилися кілька таких епізодів військового часу. Але додам, що оскільки вона постійно змінюється, то вже деякі з цих епізодів, наприклад, з червня, зараз теж відійшли.

— Наразі готуються якісь нові вистави?

— Ексклюзивний анонс. Ще ми ніде це не анонсували і не публікували. Ми працюємо над виставою Жінка в Берліні (реж. Олена Щурська). Це вистава за відомою хронікою, це щоденникові записи Марти Гіллерс. Донедавна не було оголошено її авторство і подавалося як анонім.

Гіллерс — очевидиця подій, що відбувалися у Берліні з кінця квітня до початку травня 1945 року, коли радянська армія увійшла в Берлін. Вона журналістка й описала абсолютно моторошні та страшні речі, які дуже нагадують події, що відбувалися у Бучі та інших окупованих містах.

Ця вистава – не про війну, звичайно, але вона з нашої реальності.

— Не думаєш, що якщо всі поголівно почнуть ставити про війну, це може скотитися у шароварщину?

— Я не думаю, я бачу та оцінюю – дуже багато неякісного продукту. Завжди є багато неякісного продукту. Але зараз тема війни і всього, що навколо неї, турбує всіх, зокрема людей, які до цього робили неякісний продукт. Вони ж не можуть почати робити раптом якісний продукт на цю тему. Це не шароварщина – це просто такий неякісний продукт, якому не вистачає глибини думки чи серйозності підходу, а іноді це свідома маніпуляція та використання того фактору, що всіх турбує, заради успіху.

Читайте також:

Це люди, які роблять не заради того, щоб якимось чином відрефлексувати, допомогти проаналізувати тощо. Ціль — братися за цю тематику тільки заради того, щоб це стало популярним і “вистрелило”.

— Як ти вважаєш, щось російське зможе повернутися в український культурний простір? Воно все ще не вийшло, правда.

— Воно все є, і ці чарти музичні і YouTube цьому підтвердження. В моєму середовищі у всіх плюс-мінус однакове розуміння. Я не можу дивитися фільми з російським перекладом фізично. Це абсолютне несприйняття і відраза. І не через те, що російський контент монетизується росіянами, просто я не можу чути російську мову в магазині від продавчині або від клієнта. Це на такому рівні.

Але якщо говорити про Достоєвського, Антона Чехова чи Костянтина Станіславського – те, що зараз вийшло трішки, зникло, принаймні, у театральному середовищі. Чи зможе це повернутися? Зможе, однозначно, через років 200, за певного розвитку подій у майбутньому.

— Як можна достукатися до людей, які, попри ракети, не готові відмовитися від Пушкіна та російської музики, кіно?

— Ніяк. Як можна достукатися до людини голосніше, ніж звучать вибухи. Голосніше неможливо, ніж приліт ракети чи безпілотника. Голосніше ми не постукаємо. Якщо це вже не спрацювало, то більше слів не підібрати.

Це процес стратегічний та довготривалий. Має бути якась стратегія та розуміння, в який бік рухатися у роботі з дітьми, з підлітками щодо виховання. А дорослі люди, які сформовані і мають позицію лояльності, з ними ми вже нічого не зробимо і треба їх сприймати частиною нас. Треба знати, що серед нас є люди з іншими поглядами. Шануймо різноманіття.

Звичайно, якщо ця лояльність виливається у злочин, в державну зраду чи співробітництво з ворогом, то це має на рівні закону жорстко каратися. А якщо дядя живе, так думає і досі не переконався у зворотному, то з цим ми вже нічого не зробимо.

Читайте також:

Ми не можемо зробити концтабір та ізолювати цих людей. Найкраще, що можуть зробити люди з думкою, яку я, мабуть, назвав би адекватною — це не обманювати себе, а розуміти, що за межами цієї бульбашки людей з адекватною позицією, є інші бульбашки з іншою позицією. На них не треба закривати очі і розуміти, що це наш соціум. Так історично склалося, що вони є. Звичайно, треба з ними комунікувати, продовжувати робити своє.

— Яким ти бачиш український театр після перемоги?

— Поїздка в Штутгарт Малого театру, як би це не звучало жахливо, наслідок цієї війни. Я не впевнений, що ми могли так само просто потрапити в Штутгарт і показати виставу німецькій публіці без таких обставин.

Відкритість, увага європейського суспільства до України, нашої культури та театру – це такий собі новий чинник, яким ми, український театр, користуємося вже і ще будемо користуватися, я думаю, і після перемоги якийсь час.

Ми потрапляємо у таке спільне з Європою мистецьке і культурне середовище. А це за собою тягне якийсь обмін досвідом, естетикою, темами. Зараз багато українських театральних діячів, режисерів живуть та працюють у Європі, дивляться європейський театр та роблять європейський театр для європейців.

репетиція Малий театр

Коли вони повернуться, або зараз повертаються, вони вже мають цей досвід. Візуально, естетично ми не можемо не запозичити якісь речі. Європейський театр, коли бачитиме український, теж може щось взяти. Спілкування з Європою – це те, що є вже, і те, що буде, мені здається, далі.

Мені хотілося б, щоб ми відчули самостійність та самобутність, але це стосується не тільки театру, а й культури та взагалі самосприйняття. Я сподіваюся, що це відбудеться. Тобто втрата відчуття меншовартості, якоїсь провінційності щодо російської “великої культури” або до європейської великої культури.

— Український театр залежний?

— Все в цьому світі взаємопов’язане і по суті взаємозалежне. Те, що я казав, яким би хотів бачити український театр після війни – самодостатнім та без комплексу меншовартості. Оце можна, як синонім до цього сказати ще – я б хотів бачити його незалежним.

Тобто якимось продовженням нашої театральної традиції, повернення до якихось коренів, театру корифеїв чи театру Курбаса. Щоб ми стали на той фундамент і продовжували якусь свою гілочку в розвитку театрального світового мистецтва.

Але хотілося б, щоб український театр був українським, а не просто театр як жертва чи продукт глобалізації. Саме український, як у моєму уявленні є польський або німецький театр, де я розумію, що це таке. Це трішки різні театри. Так само хотілося, щоб отаке розуміння було про український театр.

— Глядачам, які ще не знайомі з Малим театром, з якої вистави в репертуарі ти б порадив почати?

— Я б порадив глядачам відкрити сайт – вистав у нас, на жаль, не так багато, як би мені цього хотілося. Кілька хвилин можна ознайомитися з усіма анотаціями та зрозуміти, що вас інтригує найбільше. Подивитися фотографії, відео, відгуки інших глядачів та обрати для себе виставу, яка вам сподобається.

У репертуарі Малого театру є дуже різні вистави, які можуть одній і тій самій людині не сподобатися. Точніше, одній людині одна вистава може дуже сподобатися, а інша – навпаки. Тут немає універсальної поради.

Вистава Холодна мята

Є вистави, які більш-менш сприймаються усіма непогано. Наприклад, наш хіт кількох сезонів, відколи я працюю у Малому театрі, вистава Холодна м’ята. Вона подобається як дорослим, так і юним глядачам. Вистава для широкої аудиторії. Приміром, вистава Андроїд – це, мабуть, абсолютно інша вистава, ніж вистава Двоє, й аудиторія цих вистав різна. Радити і ту, й ту виставу всім я не можу. А вистава Маклена Граса – це ще зовсім інша історія.

Фото: Анастасія Мантач, Олексій Товпига та з особистого архіву Дмитра Весельського

Джерело матеріала
loader