Колишніх одеситів не буває, або чому емігрант до Ізраїлю приїхав на фронт

Готовий на все заради захисту рідного міста

24 березня 2022 року я перетнув кордон України, щоб вступити до лав ЗСУ та взяти активну участь у звільненні України. Я корінний одесит, а колишніх одеситів, як відомо, не буває.

З 1990-го року я громадянин Ізраїлю. Коли дізнався про широкомасштабне вторгнення російських військ, – рішення їхати в Україну визріло миттєво. Я не міг собі уявити, щоб навпроти моєї 68-ї школи в Одесі стояв якийсь ворожий танк. Ну, це зі сфери фантастики. Для мене це було б однаково – що танк, що літаюча тарілка. От і все. Заради того, щоби цього не сталося, – я був готовим на все. Я і зараз заради цього готовий на все.

Я прийшов до військкомату на Одещині, однак спершу там не знали, що зі мною робити. Громадянин Ізраїлю, який бажає вступити на службу на добровільних засадах... Та я свого домігся – мене відправили в Інтернаціональний легіон. У середині липня я підписав контракт.

Рідні і друзі поставилися з розумінням. Тому що я ніколи не приховував, що дуже люблю Одесу. Я часто приїжджав в Україну відпочивати. Стабільно двічі на рік я бував в Одесі. Моє рішення не обговорювали. Всі прекрасно розуміли, що сперечатися немає сенсу.

Легіонерів не цікавлять гроші

У серпні ми потрапили в Харківську область. Поступово наші завдання, місії, рейди ставали все більш серйозними, ми просувалися вперед. Легіон воює на самій передовій. Думаю, це ні для кого не таємниця. Бійці у контингенті – дуже "заряджені". Саме "заряджені" воювати, "заряджені" на перемогу. Збірна зі всіх країн світу: США, Франція, Велика Британія, Італія, колишні країни пострадянського простору. Практично всі бійці легіону дуже вмотивовані на перемогу.

Атмосферу в Легіоні можна описати одним, але дуже мальовничим прикладом. Коли зранку ми збираємось і виходимо у двір попити кави або викурити по сигареті, канадець говорить німцю: "Дай, будь ласка, мені прикурити", – той йому дає прикурити, а перший відповідає українською: "Дуже дякую". Потім виходить ще хтось, з іншого кінця світу, і теж українською: "Доброго ранку". Я це спостерігав не один раз.

Бійці Легіону "заряджені на перемогу" / Фото Володимира Патоли

Командир у нас був також дуже хороший. Був випадок, коли нам довелося ночувати у лісі, а ніч була дуже холодною. Наш командир – громадянин Латвії – пішов 7 кілометрів до села під обстрілами, щоб принести нам ковдри. Ось це і є справжній бойовий командир.

За час моєї служби в Легіоні було дуже багато яскравих моментів. На самі бої з часом уже не так звертаєш увагу. Перший раз, другий – адреналін. Потім уже якось не так. Ніколи не забуду, як ми поверталися з завдання через місто. Стоять діти. Махають прапорцями і кажуть: "Слава Україні!". Це до глибини душі. Я прожив усе життя на війні, адже в Ізраїлі вона не припиняється ніколи. Однак бачити таких патріотичних дітей – це дуже сильно.

Евакуація поранених – найважче на війні

На фронті я стрілець-водій. За кермом почуваюся прекрасно. Мене абсолютно не бентежать і не лякають обстріли, летючі палаючі уламки, нерівності на дорозі. Це все таке. Стріляти я навчився давно, адже служив в ізраїльській армії. М'язова пам'ять одразу відновилася. Тому з автоматом, з кулеметом і з водінням автомобіля я освоївся практично моментально.

Мені доводилося евакуйовувати поранених. Одна справа ризикувати своїм життям, а зовсім інша – коли відчуваєш відповідальність за життя іншої людини. Я вивозив пораненого сапера, який наступив на міну і йому відірвало частину ступні. Це так важко морально, що після цього я сказав, що за швидку більше не сяду. Воєнний медик – це найвищий ступінь доблесті.

Для Геннадія евакуація ранених є найважчою / Фото Володимира Патоли

Після протезування – одразу на війну

Пам'ятаю день свого поранення. Я підірвався на міні, коли виконував завдання з захоплення ворожих траншей. Я повз на руках і кричав: "Лікар, лікар!". Усіма мовами світу. Було боляче. Лікар мене почути не міг – він уже був далеко попереду, в траншеях. І як би я його не кликав – велася активна перестрілка. Мені в спину прилетів ще якийсь осколок, потім – в живіт.

Я довго повз на руках, кров заливала обличчя. Я не міг розібратися, скільки очей є, скільки немає. І от, коли я виповз з цієї посадки в поле, в соняшники, почув українську мову. Це були хлопці з іншої бригади. Вони мене і винесли. Після того я отямився в Харкові в госпіталі.

Пам'ятаю ще тільки хлопця, який розірвав мені сорочку. Мені здавалося, що я пірнаю в холодну воду і засинаю. Було сильно холодно, але він поклав мені руку на серце. Ця гаряча рука й витягнула мене звідти. Напевне, він мені врятував життя у цей момент.

Тепер я чекаю на протезування. Починаю реабілітацію, стаю на протези і повертаюся назад у частину. Штурмовик з мене, звичайно, тепер буде не дуже, тим більше – кулеметник, але щось будемо робити. Будемо іти далі, вперед, наступати. Це не обговорюється.

Поки ми не переможемо – ми не зупинимось. Ми будемо іти вперед, до перемоги.

З воїном розмовляв: Володимир Патола.