Подружжя, яке відзначило 75 років весілля: Ми пережили дві війни в одному селі

Встановили рекорд

Цього року 93-річна Парасковія Андріївна та 96-річний Василь Андрійович Кириченки із Київської області відзначають 75-річчя сімейного життя. У народі таке весілля називають коронним – цей ювілей вінчає сімейне життя.

Нещодавно парі вручили сертифікат Національного регістру рекордів - як єдиному подружжю в країні, яке прожило стільки часу разом. До того ж, як вони запевняють, – без жодної сварки. Сертифікат висить на стіні на почесному місці.

Кохання між юною Парасковією та Василем спалахнуло наприкінці Другої світової. Їхні погляди зустрілися в землянці рідного села Кухарі (Київська область) – і пробігла та сама іскра. Сьогодні їх назвали б волонтерами: у землянку радистам 15-річна Парасковія носила випечений її матір'ю хліб, а Василь возив продукти з іншого краю села.

- Отак і познайомилися, - згадує у розмові з KP.UA Парасковія Кириченко. - Зізнався мені потім: "Одразу сподобалася, як тільки тебе побачив".

Пізніше, як і вся сільська молодь, бачилися на танцях у сільському клубі – там познайомились ближче. А через три роки, 1948-го, одружилися. Незабаром з'явилася єдина донька подружжя, а зараз вони вже дочекалися і трьох праправнуків.

Нехай молодь сама думає, як довго прожити

Журналістів до батьків на ювілей запросила донька. Після першого візиту помчало: приїхали представники Національного регістру рекордів, потяглася ціла низка репортерів, навіть іноземних.

- Ніхто не розраховував на таку популярність, це було несподіванкою не лише для тестя з тещею, а й для нас, - зазначає KP.UA зять подружжя Владислав. - У чому секрет довгого життя разом? Парасковія Андріївна завжди говорила, що головне – це взаємна повага та спілкування. І я з їхньою донькою живу вже 53 роки.

- Треба розуміти одне одного, - вставляє слово Парасковія Кириченко. - Життя прожити - не поле перейти. Молодь нехай сама думає, як їм прожити довго, бо сьогодні побралися - завтра розбіглися... Ми мирно жили, не сварилися ніколи.

Діти (доньці вже за 70) переїхали до батьків з Києва, коли ті потребували допомоги.

Обидві війни стирали село з лиця землі

Василь Андрійович уже вісім років не встає з коляски – його доглядає дружина. Хоча й сама має здоров'я не богатирське – але тримається. Обіди не готує – це на доньці, але по господарству клопочеться. Тримає десяток курочок, доглядає двох котів і собаку, є великий огород.

– А раніше у нас було 60 курей, дві корови, свиня з поросятами, два кабани на сало, – перераховує Парасковія Андріївна. – Роботи багато – треба дров привезти, нарубати, топити дві грубки. Хто б допоміг… Коли ця війна почалася, я чоловіка на візку, буває, підвезу ближче до грубки, а сама – на коліна і молюся!

Війна не пощадила село Кухарі за 30 км від Іванкова ні зараз, ні в середині XX століття – обидві пройшлися по ньому катком. Сьогодні це одне з найбільш постраждалих сіл – більшість будинків після повномасштабного вторгнення перетворилася на руїни. Кухарі стали полем бою, не було жодного дня без канонади та оглушливих вибухів. Будинки осіли купами цегли, а огороди всі в кратерах від попадання авіабомб.

Втікали від обстрілів із паралізованим дідом

З шести-семи сотень місцевих жителів минулої весни тут лишився десяток-другий. Виїхали і Парасковія Андріївна з донькою, зятем та паралізованим чоловіком.

– Ми виїхали 18 березня, жили у Львові, – згадує Парасковія Кириченко. - Прийшли наші солдати, сказали: "Якщо хочете рятуватися - їдьте, тут буде велика стрілянина". Провели нас до Малина, а звідти – до Житомира. Ці бандити, як я називаю окупантів, окопалися на колгоспних фермах за селом і звідти по хатах стріляли. Одна вулиця, де мій чоловік жив раніше, повністю зруйнована, на нашій нинішній у руїнах лежать три будинки. Хату моєї племінниці розвалили повністю, сама вона була поранена. Сусіда теж поранило, а коня вбило.

Ця картина війни та принесених нею руйнувань знайома 93-річній жінці з дитинства. Таке ж діялося на її очах під час Другої світової – тоді село також сильно постраждало. Їхній будинок спалили – перебралися жити до дядька, брата батька, до 15-метрової кімнатки на дванадцять чоловік. Батько Парасковії Андріївни був на фронті, а потім загинув у рідному селі.

- Його спалили 1943-го - за селом у сараях спалили 30 людей, - втирає сльозу Парасковія Андріївна. – Мені тоді 13 років було. Коли смерть – не знаєш… Треба жити.

Наразі люди, що залишилися минулої весни без даху над головою, живуть у модульному містечку, яке збудували в центрі села.

Все життя на важких роботах

Повернулась родина зі Львова додому 10 травня. Тоді й побачила рідні місця у руїнах.

- Я казала перед від'їздом: «Діти, ви рятуйтеся, а нам уже все одно», - зітхає Парасковія Кириченко. – Спустити діда до підвалу, щоб сховатись, не було жодної можливості. У нашій хаті чотири солдати жили. А ми пішли до сусідів. Зять бігав поле гасити, поки над нами літаки літали – інакше, каже, згоріли б разом із ним.

Дві хати, де народилася Парасковія Андріївна та її дочка, згоріли. У тій, що мешкають зараз, пошкодило дах – волонтери накрили шифером.

- Цю хату чоловік збудував своїми руками, він у мене роботящий, - усміхається наша співрозмовниця. – Усе життя пропрацював зварювальником у кузні, а я – на важких роботах. Ломом землю била, цеглу розвантажувала – на ношах носили її на третій поверх. Потім нам квартиру у Києві дали.

Може, така працьовитість і дозволила парі дожити до похилого віку і справити коронне весілля. Але все ж таки Парасковія Андріївна наполягає, що головне - розуміти одне одного і не сваритися, особливо через дрібниці.