25 квітня на телеканалі ICTV2 вийде новий воєнний мінісеріал Табун. Напередодні прем’єри виконавець головної ролі Мітя Рибалевський в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV розповів про свого героя, сімейне життя і пророцтво Богдана Ступки.
– Раніше в інтервʼю ви зізнавалися, що дуже прискіпливі до вибору ролей. Граєте переважно в театрі й зрідка погоджуєтеся тільки на особливі ролі на телебаченні й у кіно.
– Так, і от я її отримав (усміхається).
– Чим проєкт виявився для вас особливим, що погодилися знятися у серіалі?
– Тут кайфовий матеріал. Прочитав сценарій і одразу зрозумів: це буде розрив. Памʼятаю, на майданчику на іншому проєкті не міг відірватися від сценарію, сидів запоєм читав Табун. Я ж одразу закохуюсь у матеріали, в персонажа, якщо то моє.
– Герой одразу вам сподобався? Розкажіть про нього детальніше.
– По-перше, як ви сказали, це дійсно герой. Іван Діденко – розвідник, українець, наш рідненький. Взагалі є реальна історія, що сам Черчилль хотів провернути операцію з пошуку антидота отруйного газу. Виявляється, на території України розробляється нацистами газ під назвою Табун, який може знищити населення Європи.
Наші сценаристи взяли за основу цю історію. Але додумали, що місію виконуватиме український диверсант, який якось потрапив до британської розвідки. Це ж кіно – можна вигадати що завгодно (сміється). От і придумали, що Діденко ще за часів Петлюри воював за прекрасну незалежну Україну. Був поранений, і його вивезли за кордон, у Польщу. Щоб виїхати звідти, у нього не було ні грошей, ні документів. Згодом там йому знайомий пропонує роботу, яка виводить його на британську розвідку. Тільки через майже 20 років Іван опиняється в Україні за наказом Черчилля.
– То ваш герой рятує всю Східну Європу від загибелі?
– Так, рятує і втручається у розробку смертоносного газу.
– Чому саме вашого героя обирають для такої місії?
– Бо ми українці. І нам під силу врятувати увесь світ (усміхається). А якщо без жартів, так воно і є. Мій герой знає німецьку, звісно, англійську – розвідник, який розбирається майже у всьому. Як і сучасні розвідники це вміють. Розвідник – це взагалі найскладніша парафія саме серед військових професій.
Якщо порівнювати, наприклад, з артистичним цехом, то це як клоун, який на манежі. Клоун навіть найскладніша професія серед акторів. Він має вміти все: від жонглювання, акробата до філософа. Так і розвідник. Він володіє всіма видами зброї, вміє керувати усіма видами транспорту: від велосипеда до літака. Він – універсальний солдат.
Хоча наразі в умовах сьогодення всі наші хлопці та дівчата, що захищають нас, є універсальними воїнами. Актори, бармени, айтішники, фотографи, артисти балету, музиканти, кухарі й так далі – 24 лютого стали до захисту держави.
– Як грати цього універсального солдата? До всього ще й говорити німецькою. Доводилося розмовляти іноземною?
– Так, і дуже багато. Я вивчав німецьку в школі з 5-го класу. У серіалі я буду говорити німецькою і англійською. Щоб запамʼятовувати великі тексти іноземною, писав собі транскрипцію. Тому що, наприклад, в екшн-сценах думати про щось іноземною мовою, коли все відбувається зі стрільбою, гонитвами, пробіжками, важко. Це крута школа була для мене. Досвід в акторську скарбничку впав мені дуже моцно (сміється).
– На зйомках ви мали з собою листки з прописаним текстом. Це саме фрази іноземною мовою?
– Ні, це я на кожен знімальний день виписував собі фрази… це така стара акторська школа. Як у театрі, береш зошит – з одного боку пишеш роль із репліками твоїх партнерів, а інший бік залишаєш порожнім і там виписуєш всі дії персонажа, про що він думає, як він живе. До роботи над хорошим, якісним кіно треба також підходити якісно.
– Серіал зібрав багатьох знакових акторів. От, наприклад, Андрій Ісаєнко також грав уже в історичних фільмах. Тут у вас був обмін досвідом?
– Ми вже давно одне одного знали. Спільний досвід – це не з проєкту в проєкт, це на все життя. Поважаючий свою справу актор ніколи не зупиняється. Він завжди вчиться. Ти вчишся у своїх партнерів, в одне одного. Це завдання актора по життю – вчитися, ніколи не зупинятися, і тоді до чогось ми й прийдемо.
– До війни ви грали у кількох театрах і мали високу зайнятість. Як вдавалося все встигати, адже окрім усього ви ще й багатодітний батько.
– Намагався поєднувати вистави у рідному театрі Франка і були виїзди у Франківськ в іншому театрі. Ще була і є вистава у театрі Золоті ворота Слава Героям, на Лівому березі була вистава Ілюзії, і плюс були зйомки в кіно.
Як багатодітному батькові вжитися в такому режимі й усім приділити час і увагу? Треба намагатися, старатися. Та діти вже звикли до того, що батьки актори. Моя дружина Анастасія Чумаченко теж акторка. Крута до нестями. Мій тил, моя атака, моя ніжність, кохання і надійне плече.
– Хто водить їх у школу, садочок?
– Ми. Марго, Марк, Марта – у школу. А Макар у садочок. Вони дуже кайфові, наші дітки. Кожен зі своїм характером і талантами. І головне, що вони усвідомлюють, громадянами якої країни вони є. І знають, хто є ворог.
– Цікаво, як зазвичай проходить ваш акторський день, поєднаний з усіма сімейними клопотами?
– Завжди хочеться поспати, але це рідко вдається. Мій день часто починається з приготувань для всієї сімʼї. Я дуже люблю готувати, тому мене можна одразу побачити біля плити. Настя мене сварить за те, що я на тиждень вперед намагаюся наготувати: і перше, і друге, і п’яте. Потім, наготувавши, подивлюсь якийсь новий рецепт і ще щось приготую. А дружина ще й солоденького чогось випече. Ми зараз із сім’єю нарешті заводимо звичку прибирання. Раніше все було на мені або на Насті.
– О котрій починається ваш день?
– Залежить від того, які плани на день і який це день. Наразі вистави в театрі починаються раніше, тому треба по-іншому розподіляти час. Плюс до всього, не забуваймо про повітряні тривоги. Вони теж вносять корективи в життя кожного українця.
– Одразу готуєте сніданки?
– Іноді довше спимо, коли старша дочка дозволить. Вона зранку теж встає і може взяти на себе клопоти зі збору менших. Діти, як старі баби і діди – зранку їх підриває, хоч вихідний у них. Та коли їм треба в школу-садочок, їх не добудитися (сміється).
– Що готуєте?
– Від панкейків і далі… Ми завжди закуповуємо багато молока (у нас два холодильники – один на балконі, інший на кухні). Коли такий прайд, його треба прогодувати. М’яса, наприклад, закуповується на два холодильники одразу, щоб лежало вже заморожене. У нас не кухня, а всі цехи, як у ресторації або їдальні, по суті (сміється).
– Скільки часу йде на приготування для всієї сім’ї? Коли ще й з розрахунком, як ви кажете, щоб на тиждень вистачило.
– Години дві чи три. Та я це роблю з натхненням. Врубаю собі музичку і готую. Ще паралельно тексти вчив, до початку повномасштабного вторгнення, а зараз моніторю новини. Тримаю руку на пульсі, так би мовити. Дружина й діти у цей час займаються своїми справами і постійно підходять щось перехопити з плити. Терпіти цього не можу (сміється).
– То дружина відповідає за солоденьке, а ви готуєте основне?
– Ні, вона теж готує прекрасно, смачно. Це не ми розподілили між собою ці ролі, так склалося. Так було і в сім’ї моєї дружини – тесть дуже любить готувати. А через те, що мені це подобається також, цим займаюсь і я у нашій сім’ї. До всього, в кожного українця відбулася особиста рефлексія на війну. У Насті просто зникло натхнення систематичного готування. І це нормально, це реакція. Проте вона активна у допомозі переселенцям. Я пишаюсь.
– Дітей балуєте подарунками?
– Раніше дуже! Після кожної поїздки у Франківськ або гастролей нашого театру завжди повертався з повною валізою подарунків. Мій костюм на Слава Героям займав пів валізи, а все інше – іграшки для малих. Можна сказати, що діти вже живуть напів у своїх кімнатах, все інше – іграшки. Ми половину вже пороздавали по садочках, дитячих притулках. Намагаємось допомагати іншим діткам.
– А дружині?
– Настуні теж привозив. Але не іграшки (сміється). Для неї найкращий подарунок – щоб ми були поруч. Щоб наша сім’я була разом і кіт Джордан.
– Зараз ви мешкаєте у квартирі?
– Так, звісно.
– Не хочете власний будинок?
– Це плани на колись. Для цього треба мати міцний фінансовий фундамент. А, взагалі, по-перше, на часі наша перемога в цій війні. Перемога України над цим тотальним злом, нелюдами.
– Бо професія не дає змоги?
– Професія дає змогу. Але ж ми з вами говорили, що не погоджуюсь на все. Можливо, якби я погоджувався на всі ці серіали, які знімалися у нас, то, може, я б собі дозволив давно вже машину. І не одну. І квартири ще, щоб забезпечити кожну дитину житлом на майбутнє.
– До війни ви були задоволені гонорарами, які отримували?
– Так. Звісно, вірю, що далі буде більше, але згодом. Зараз треба тримати не тільки сім’ю, а й допомагати нашим захисникам. Вважаю, так має бути. Хто чим може. Копійкою, ділом…
– Тобто репутація багато важить?
– Так, із роками ти сам її собі заробляєш. Свою репутацію хочу заробити на якісному кіно і театрі.
– Скільки часу вам ще потрібно, щоб мати рівень той, про який мрієте?
– Не знаю. Іде, як іде. Все, що не робиться – все на краще.
– Ви оптиміст?
– Скоріше – реаліст.
– Зараз вже можете сказати, які у вас були відправні точки, які допомогли вам, зробили ваше ім’я? Що було вагоме у вашій кар’єрі?
– Багато різних моментів, люди, режисери кіно і театру. Але якщо казати про потужний поштовх, то це Стас Жирков. Він запросив мене в свою роботу, яка була продукцією Івано-Франківського театру і його Золотих воріт. Свого часу в мене була так звана “акторська депресія”. Це був 2015 рік. Мені здавалося, що я пливу, як мушля, яка прилипла до баржі, отримую свою зарплатню, якісь ролі є в театрі, і все на тому. І потім один дзвінок все змінив.
Памʼятаю, в дощову погоду Стас зателефонував мені: “Впізнаєш? Знаєш хто я?”. Та звісно, що знаю. Каже: “У мене є для тебе пропозиція”.
2016 року в січні ми випустили виставу Слава Героям у Золотих воротах. І, як написала одна з критиків, Ірина Чужинова: “Варто було тільки Рибалевському з Ксенією Башою перейти 800 метрів від свого театру до іншого нагору, як все почалося і закрутилося”.
Потім зробили цю виставу в Івано-Франківську з іншими акторами. Це дало змогу через рік отримати пропозицію від Ростислава Держипільського зіграти в його Гамлеті Полонія. Ця пропозиція, це теж мій поштовх… Далі ролі у виставах Дмитра Богомазова Коріолан, Украдене щастя. Плідна праця з Іваном Уривським Лимерівна, Трамвай Бажання. З щемом у серці згадую Гімн демократичної молоді Юри Одинокого та Сергія Жадана. Лінаса Зайкаускаса з його Кавказьким крейдяним колом.
Мені Сильвестрович ще якось пророкував це. Казав, що в мене все почнеться в 32. Чомусь тоді так сказав. А мені ж хотілося всього, влізти в кожну виставу. Коли я прийшов у театр, мені було 26-27 років. Тільки тоді нарешті став офіційно актором, а до того два роки після випуску з театрального чекав прослуховування. Працював на знімальних майданчиках, у нічних клубах.
– Чому не одразу пішли працювати в театр?
– Бо там не було місць. І тоді Ступка мені сказав, що твоє прийде: “Ти прийшов, тобі дається, у тебе є головні ролі”. А я казав, що хочу все: і в театрі, і в кіно хочеться все. Але так не буває.
Коли вже Сильвестрович помер, я пам’ятаю, прийшов до нього на могилу і йому сказав: “Діду, так і сталося, дякую”. Все закрутилося в 32. Пішло-пішло. Мабуть, головний поштовх і взагалі рушійна точка – це коли після того “вистражданого” прослуховування в театр, у далекому 2007 у своєму кабінеті Богдан Сильвестрович сказав:
“Дивись, Дмитрику. Шість за і шість проти. Але ще є один голос, мій. Як ти думаєш, куди я його поставлю? (пауза) Не підведи мене (з усмішкою). Іди. У тебе о другій репетиція”.
Думаю, не підвів…
– Ви щаслива людина?
– Я щасливий. Щасливий бути батьком, актором, громадянином своєї незламної держави. Але ж кажу, головне зараз усі сили кинути на перемогу, а потім на відбудову нашої красуні. Будинки ми відбудуємо, а от людей вже не повернемо. Згадаємо всіх, хто віддав своє життя, всіх, хто був замордований, вбитий, зґвалтований цими нелюдами з боліт, кожну дитину вбиту, зґвалтовану.
Всіх згадаємо… І не пробачимо. Принаймні, я та моя сім’я. Таке не треба пробачати. Крапка. А після буде і кіно, і ролі, і спокій.