Якщо рак не зміг здолати, то вже ніщо не зможе: реабілітація онкохворих дітей включає мотивацію для боротьби

При Національному інституті раку в червні відкривається новий реабілітаційний центр. Його реконструкцію здійснює . Відтепер щоденно реабілітацію зможуть проходити 60 пацієнтів.

Те, що такий центр при Національному інституті раку мусить бути сучасним і обов’язково орієнтованим і на дітей, ні в кого не викликає сумніву.

Адже діти люблять і вміють мріяти. Про танець з татом на випускному вечері. Про високі підбори, щоб, як на подіумі. Про сучасний смартфон. Про те, щоб сісти за кермо. Або вільно пересуватися на роликах чи велосипеді, всім тілом відчуваючи свою незалежність.

Війна додала страждань хворим діткам і змусила реабілітологів поглянути на їхнє повернення до повноцінного життя по-новому. З більшою відповідальністю, з урахуванням сьогоднішніх драматичних, а то і трагічних реалій.

Неабияк мотивують історії онкохворих дітей, які вже успішно пройшли фізичну реабілітацію після операцій та повернулися до повноцінного життя.

Ці маленькі пацієнти мали велике бажання подолати свій тернистих шлях хвороби і дійти до фінішу переможцем.

Єва. Крихітка на мільйон

Реабілітація 15-річної киянки Єви — приклад того, наскільки ефективною є формула «справжня мета + впертість».  Навіть коли лікарі констатували: «На жаль, кінцівка навряд чи повністю відновиться», дівчина не здавалась.

І що ви думаєте, результати реабілітації не тільки спростували песимістичні прогнози, а й перевершили сподівання тих, хто вірив у найкраще.

Минулого року Єві поставили діагноз — рабдоміосаркома м’яких тканей верхньої лівої кінцівки. По факту — РМС трицепсу лівої руки. Ризик, що після видалення ураженої частини, рука вже ніколи не зможе нормально функціонувати, був високий. Трицепс відповідає саме за розгинання.

Але треба знати характер Єви, яка до того ще й довгий час займалася дзюдо.

Їй сказали, що рука не підніметься, погано відводитиметься в бік та ніколи повністю не розігнеться. Та невже? — прийняли виклик разом з Євою реабілітологи благодійного фонду «Запорука» Тетяна Маковська та Володимир Сироїшко. І почали працювати.

Спочатку над розгинанням руки у лікті. На це пішло 6 занять. Потім — над рухами, допоки рука не почала потроху відводитися в бік та підніматися. Потім додали вправи з навантаженням. Паралельно укріплювали м’язи спини та ніг.

Наступний рівень — коли Єва зможе підняти руку та втримати її.

Сумніву, що дівчина впорається, немає. Адже вона дуже хоче повернутися до повноцінного життя та до спорту, без якого себе не уявляє. Саме тому продовжує терпляче і наполегливо займатися на всіх тренажерах, з м’ячами, гантелями, резинками та валиками, старанно виконувати усі домашні завдання.

У свої 15 Єва добре усвідомлює, що від цих зусиль залежить її майбутнє.

Сергій. Іспит на терплячість

Після операції Сергій, якому на нозі встановили онкоендопротез, зовсім не міг ходити. Весь час лежав на боку, зігнувши коліно. Розігнути його хлопець не міг. Простояти навіть на здоровій нозі вдавалося тільки хвилину.

Першочергова мета, яку поставили перед пацієнтом реабілітологи — розігнути коліно та навчитися ходити на милицях.

Перші заняття, які відбувалися офлайн, емоційно були важкими для всіх. Адже коли ще вчора ти міг легко бігати, грати у футбол, а сьогодні навіть не здатен встояти на ногах, –  це важко пережити будь-кому. Тим паче, підлітку, в якого попереду все життя. Тож настрій у хлопця був кепський.

Здавалося, що нічого з цією інвалідністю вже не можна вдіяти. Бо якщо ти не такий, як усі, щасливим бути неможливо. Так вважав Сергій. Тож до справи підключилися психологи.

Реабілітаційна команда рішуче заявила хлопцю: Обіцяємо, якщо будеш займатися, як потрібно, невдовзі ніхто навіть не помітить, що в тебе є якась проблема.

І це спрацювало. Процес пішов. Із кожним заняттям ситуація покращувалася. Допоки черговий курс важкої хіміотерапії не відкотив її трохи назад. Ентузіазм впав, але цього разу впоралися з цим швидше. Бо ж був результат!

Сьогодні у Сергія все добре. Спочатку він поставив собі за мету навчитися просто нормально ходити, проте, не сходами, які хлопець намагався оминати. А реабілітологи наполягають –  опануй сходи. Бо тільки надзусилля здатні переломити ситуацію.

Севіль. Якщо рак не зміг вбити мене, ніщо не зможе

Чотири року тому після операції із заміни ендопротезу на нозі, гроші на який благодійний фонд «Запорука» збирав разом із небайдужими українцями, на Севіль очікувала довготривала реабілітація. Нога розгиналася на 20 градусів, а згиналася лише на 30.

Реабілітологам довелося важкувато. 17-річна дівчина зовсім не мала мотивації. Ніяк не вдавалося знайти той чарівний ключ, який би включив у ній бажання поборотися.

Але реабілітологи були невблаганні і вперті. Попри біль та нескінченні “не можу, не хочу, не буду” дівчину спонукали все таки дійти до фіналу. Вона поїхала додому з кутом розгинання 0 (!), а згинання — 90 градусів.

Проте попереду був ще другий раунд випробувань.

Севіль вдруге звернулися до реабілітологів у серпні минулого року. Вона травмувала коліно, яке почало дуже боліти та згиналося лише наполовину. Через це дівчина ходила, накульгуючи. 21-річній красуні це зовсім не подобалося. Навпаки, хотілося гарно та легко фланувати на підборах. Як на подіумі.

Тож цього разу ключ знайшовся одразу.

Севіль дійсно змінилася. За цей час у дівчини з’явилася відчутна внутрішня сила, яка допомагає їй успішно відновлюватися. Без скиглень та жалю до себе.

Про себе — нову та сильну — Севіль вибила на руці тату англійською: If cancer couldn’t kill me, nothing can. Якщо рак не зміг вбити мене, ніщо не зможе.

Дівчина виконує вправи сидячи, лежачи, стоячи. Все це робить настільки дисципліновано, що вже на п’яте заняття коліно згиналося майже на 100 градусів, а біль зник повністю.

Наразі мета — укріпити м’язи кінцівки, покращити ходу. Судячи з усього, Севіль прагне ідеального результату. Тож реабілітація триває.

Благодійний фонд «Запорука» 15 років підтримує родини важкохворих дітей.

Долучитися до відновлення реабілітаційних відділень у лікарнях України разом з Фондом можна

Джерело та фото: