Фільм знятий режисером Келаном Робертсоном спільно з телеканалом «Byline TV». Фільм слідує за ветераном британської журналістики Джоном Суїні (раніше працював на Бі-бі-сі та в газеті «The Observer»), а також за воєнним фотографом Полом Конроєм і журналісткою Заріною Забріскі, які розслідують російські воєнні злочини в Україні. Вони відвідують міста й місця, що постраждали від російської окупації чи обстрілів: Дніпро, Херсон, Часів Яр, Краматорськ, Сіверськ. У фільмі виявлені та підтверджені докази таких злочинів, як тортури полонених і заручників, умисні обстріли цивільного населення, використання забороненої зброї, зокрема білого фосфору.
Ми поговорили з Джоном незабаром після київської прем’єри.
— У мене є перше питання, дещо патетичне: як Україна прийшла у ваше життя?
— Я пам’ятаю, як читав про Голодомор у школі і як мене це вжахнуло. А коли був молодим репортером на початку 1980-х, я брав інтерв’ю в Малкольма Маґґеріджа — одного з трьох західних журналістів, які говорили правду про великий голод; іншими були американський троцькіст Фред Біл і Гарет Джонс.
Читайте також:
- Безцінна правда про Голодомор
- «Тиранія ховає пам'ять»
У 2011 році я приїздив до Києва й Харкова, робив документальну радіопрограму про «корисних ідіотів» Заходу, зокрема Волтера Дюранті, який заперечував Голодомор. Я їздив зустрічати Новий рік у Донецьк у 2012-му, просто тому, що я люблю ходити по несподіваних місцях на Новий рік. А коли я працював на Бі-бі-сі, то робив репортаж про збиття літака рейсу MH17. Тож коли почалася велика війна, я приїхав до України, аби твітити звідси. Дуже важливо постійно знімати свіжі сюжети, бо кількість підписників у твітері зростає в геометричній прогресії.
— І вас навіть прийняли за російського шпигуна. Що це за історія?
— На другий день великої війни я вів зйомку для свого твітера біля арки Дружби народів, ви знаєте це місце. Там неподалік була позиція української протиповітряної оборони. І ось хлопець, солдат, каже: «Припини знімати». Я знімаю в режимі селфі, але це виглядає так, ніби я знімаю позицію. Хлопця, який мене затримав, звати Вова «Влад» Данченко, він документаліст у мирному житті. Я кажу: «Ви не поліцейський, ви не маєте права!» Він загуглив мене і побачив ту пресконференцію в Якутську, де я кинув виклик Путіну. І Вова дивиться на мене й зауважує: «Схоже, у вас цікава історія». Мене перевірили в СБУ, це була не дуже комфортна ситуація. Але того дня я таки зняв сюжет для своїх підписників у твітері про те, що людина, яка потрапила в біду, — не Зеленський і навіть не я, а Володимир Путін. А ми з Владом стали великими друзями. Днями я відправив корисний планшет його підрозділу, щоб вони могли робити свої справи. Тож я тепер допомагаю хлопцю, який мене заарештував, захищати Україну від загарбників.
— А як народився фільм «Східний фронт»?
— Що мене бісить, Дмитре, так це «корисні ідіоти» на Заході, люди на кшталт Волтера Дюранті, тільки тепер це Дональд Трамп, Такер Карлсон і їм подібні. Вони заперечують війну Росії проти України та проти Заходу.
Отже, ми з моїми друзями з «Byline TV», зокрема з режисером Келаном Робертсоном, поставили на меті зібрати докази того, що росіяни обстрілюють цивільні об’єкти, катують людей, використовують запалювальні бомби з білим фосфором, тероризують мирних жителів. Вони це заперечують. І фільм, по суті, про це. Якщо ви українець, вам необов’язково його дивитися. Ми, західні люди, три британці й один американець, намагаємося сказати нашим «корисним ідіотам», що вони до біса неправі. Коли Кремль каже, що не використовує зброю терору, артилерію проти цивільного населення, він бреше. Коли росіяни кажуть, що не застосовують тортури, вони брешуть. Коли вони кажуть, що не використовують білий фосфор, вони брешуть. І ми доводимо це знову і знову.
— Ви одразу зрозуміли, які локації вам потрібно відвідати, чи ваш маршрут розширювався під час зйомок?
— Це було, як ви можете побачити, досить хаотично, ми просто йшли за власним нюхом.
— Що справило на вас найсильніше враження?
— Фільм починається в Дніпрі. І там була одна сім’я, мама й діти, які знімали якесь домашнє відео, коли поруч із ними влучила ракета. Ось ви бачите, що все раптом стає помаранчевим. Зараз із ними все гаразд, але деякі з їхніх друзів загинули. Видно, що це роблять не актори, а реальні люди. Тож одна з тем фільму полягає в тому, що ми просто йдемо, починаємо ставити запитання і — бац! — знаходимо потужні докази від звичайних людей. У фільмі немає полководців, олігархів, нікого такого. Це просто звичайні (і надзвичайні при цьому) українці. Я думаю, що особливо виділяється Олександра, жертва тортур, та її син. Коли він каже, що його катували, ви вірите в це повністю і беззастережно. І майте на увазі, я вперше зіткнувся з цим 23 роки тому в Чечні. Я поїхав туди й зробив програму для Бі-бі-сі про тортури, зокрема про «слонячу маску», — і ось бачите, росіяни роблять ту ж саму річ 23 роки по тому. Тож я знаю, що це таке. Я бачу, що жінка доглядає за прикутою до ліжка матір’ю, а та не хоче залишати квартиру, хоча й наражається на небезпеку. Путін говорить про спеціальну військову операцію, а в реальному житті це означає залякування старої жінки, яка настільки слабка, що не може рухатися. Але на Заході є «хороші люди», які хочуть відключитися від усього цього. Тому я намагаюся ще раз нагадати, що ця війна відбувається по-справжньому, що люди страждають, люди гинуть.
— До речі, я народився й виріс у Дніпрі. Тож дякую вам за початок вашого фільму з цього міста, за те, як ви показали його панораму — вийшов справжній Нью-Йорк.
— Так, це ж Україна. Кожний кадр правдивий. І я не думаю, що хтось кине виклик цьому. Пару днів тому в нас була прем’єра в Києві, а вже цього тижня будуть покази в Лондоні та в Лос-Анджелесі, тому що ми хочемо донести до якомога більшої кількості людей, що війна Росії є жорстокою і суперечить нормам права. Що ідея про те, що українці можуть вести переговори про мир із Росією, є абсурдною, бо тоді вам доведеться погодитися з тим, що людей катують. Усі ці звірства триватимуть доти, доки не буде воєнної перемоги України й росіяни не заберуться геть. І росіяни повинні попросити вибачення, заплатити репарації, повернути ув’язнених додому, а Путіна і його поплічників відправити до Гааги.
— Ви багато разів згадували про «корисних ідіотів». Як ви думаєте, чому на Заході досі є люди в політиці й у ЗМІ, які дотримуються російського погляду?
— Тому що вони належать до правих або ультраправих, тому що вони купують культурну політику Путіна. Путін — фашист, і вони — фашисти. Вони не схильні говорити: «Я на боці Путіна чи на боці росіян». Вони намагаються замаскувати свою темну нісенітницю так, як це робить Трамп: «Я ненавиджу війну, я ненавиджу вбивства, я можу негайно це зупинити». Всього лише треба віддати Путіну шматок України. Тож це одна проблема.
Друга проблема — ті, хто був би радий усунутися від труднощів, волів би не помічати війну. Зокрема, багато людей у Південній Африці та інших місцях кажуть: «О, просто продовжуйте жити далі». І насправді, покінчімо з цим. Але перш за все росіяни повинні піти нахрін. Спочатку попросити вибачення, а потім загладити свою провину. Але нічого з цього не станеться за одну ніч, бо Путін не розуміє нормальної мови, бо він живе, оточений тінями й підлабузниками, які кажуть йому тільки те, що він хоче почути. «Корисних ідіотів» на Заході ще чимало, і я витрачаю весь свій час на те, щоби протистояти ним. Моя книжка «Вбивця в Кремлі» стала бестселером у Британії та була перекладена німецькою, японською і ще кількома мовами. Тож наразі я борюся з російським фашизмом за допомогою слова. Я письменник, а не боєць, але це те, що я роблю.
— На вашу думку, як змінився погляд британців на війну за ці 15 місяців?
— Я думаю, що британці розуміють, що сталося, через історію. Мені здається, що те, що я читав про Лондон у 1940 році, могло б бути в 2022-му. Ми хочемо пити пиво, танцювати і слухати джаз, але наразі повинні боротися з монстром. По суті, це те, що робили покоління мого батька та моєї матері. Мій батько був корабельним інженером у битві за Атлантику. Зараз усе, чого хоче Україна, — жити мирним життям, а Росія знову вдерлася. І Україна повинна боротися, бо інакше буде геноцид. Британія розуміє це, і насправді британці є надійними друзями: ми першими надали наші великі танки, наші далекобійні ракети. Так ми посилаємо сигнал, зокрема, американцям: «Це нормально. Робіть це».
— Більш особисте питання. У вас написано на сторінці «Неприємності — моє хобі». Тоді що таке для вас робота?
— (Зі сміхом.) Так, неприємності — це моє хобі. Послухайте, я був би дуже щасливий читати книжки й пити цілими днями, але насправді я люблю писати книжки теж. А ще я гордий батько двох дітей. Крім цього, найбільше, що я зробив у своєму житті, — був поруч з Україною, коли це було важливо. Я був тут протягом усієї битви за Київ. І розповідати історії про звичайних-надзвичайних українців — це дивовижно. Я хочу, щоб мої українські друзі розуміли, що всі, кого я знаю в Британії, з ними. Я дуже захоплююся мужністю українців. І хочу зробити все можливе, щоб показати, що я і моя країна на їхньому боці.
— Яким буде ваш наступний проєкт?
— Майже напевно я зніму ще один фільм або, можливо, зроблю подкаст. Я хочу написати трилер — роман про битву за Київ, бо в цій історії є щось дивовижне. Я не стріляю кулями, я стріляю словами, і я буду продовжувати стріляти словами в Кремль, поки вони, бл*ха, не здадуться і не відчепляться.
— Добре сказано. Дуже дякую.