Пропаганда – це не тільки про вождів: чому треба рятувати радянські мозаїки

В кінці червня киян шокували новиною про те, що в Експоцентрі ВДНГ знищили мозаїчне панно «Вогнеборці», присвячене рятувальникам, про що повідомив києвознавець, захисник модерністської спадщини Дмитро Соловйов. Після розголосу у Державній службі з надзвичайних ситуацій та на ВДНГ пообіцяли оновити мозаїку. Але поки вони міркують, як це зробити, кияни знову б’ють на сполох.

Під загрозою знищення ось уже кілька років перебуває інша унікальна мозаїка - української художниці-монументалістки Олени Гнєдаш, учениці Тетяни Яблонської. За радянських часів красива художня композиція прикрашала їдальню процвітаючого заводу “Електронмаш”, а нині припадає пилом серед спустошення.

Чи можна врятувати цей мистецький витвір і зберегти йому подібні, в чому цінність мозаїчних творів радянської доби і чи збереглася техніка, якою володіли тодішні майстри, з’ясовувала KP.UA.

Розбиті «Мрія» і «Політ»

Колишнє Київське науково-виробниче об’єднання “Електронмаш” мало славу флагмана з виробництва електронно-обчислювальної техніки в усьому Союзі. У державній власності незалежної України завод залишався до 2021 року, але єдиним джерелом прибутку на той час була здавання приміщень в оренду.

Долею робіт Олени Гнєдаш на території “Електронмашу” небайдужі кияни перейнялися, коли стало відомо, що після першого продажу підприємства хтось розбив “Політ” і “Мрію” – кольорові вітражі, якими художниця прикрасила Будинок культури заводу. Влітку минулого року на сайті президента з’явилася петиція за авторством дизайнерки Анни Куц, де йшлося про необхідність зберегти мозаїку та гіпсові панно в їдальні колишнього заводу, однак заклик не отримав великого розголосу і зібрав тільки 666 голосів.

Коли стало відомо, як байдуже і жорстоко будівельні молотки пройшлися по мозаїчним вогнеборцям на ВДНГ, проблема стала очевидною. До цього часу завод вже втретє пустили з молотка. Новий власник, за неофіційною інформацією, збирається звести на місці промзони новий житловий комплекс. До порятунку мистецьких творів долучилася депутатка Київради Ксенія Семенова.

Перенести в музейний простір

Ксенія Семенова. Фото: ФБ Ксенії Семенової

- Майновий комплекс “Електронмашу” купила компанія, яка є бізнес-партнером мого колеги Ігоря Баленка. Тому я вирішила, що це гарна нагода поспілкуватися з ним щодо збереження мозаїки, - розповідає Ксенія KP.UA. - Ігор позитивно сприйняв ідею і пообіцяв влаштувати зустріч з новими власниками. Тобто шанси маємо.

Депутатка бачить два варіанти збереження мозаїки.

- Коли розроблятиметься проєкт забудови промзони, в нього можна інтегрувати мозаїку. Наприклад, звести не житловий будинок, а бізнес-центр, який прикрашатиме ця композиція. Якщо забудовник не пристане на таке, мозаїку треба переносити в музейний простір.

От тільки простору такого наразі не існує. Ідея створення музею радянського монументалізму обговорюється давно, ВДНГ готова надати площі. Справа, каже Ксенія Семенова, за політичною волею Міністерства культури, а волі тої немає.

Недавно демонтовані пам’ятники Чкалову і Ватутіну перенесені на задній двір Музею авіації в Жулянах. Кольорове панно, яке ніяк не нагадує комуністичну пропаганду, а розповідає про красу, кохання та жагу життя, сумно було б бачити в такому місці.

Хто платитиме?

Але перш ніж думати, куди перенести творіння зі смальти, треба вирішити, як це зробити. Великі розміри композиції виключають можливість просто вирізати її зі стіни.

Анастасія Лелюк. Фото: facebook.com/nastya.leluyk

- Технології є. Мозаїку треба покрити спеціальним розчином, щоб вона не осипалася, і розрізати на фрагменти по лінії викладання смальти, - каже художниця Анастасія Лелюк, одна із засновниць спільноти Monumental Soviet Art in Ukraine. – Є спеціалісти, реставратори, які радо візьмуться за таку справу. Проблема в бюджеті. Я не можу назвати точну цифру, але думаю, що потрібно буде близько мільйона гривень.

Анастасія не пригадує випадку, коли на подібні роботи гроші виділялися з міського бюджету.

- Як правило, платить власник приміщення. Коли ми реставрували мозаїки на столичному Центральному автовокзалі, власник згодився оплатити тільки матеріали, основні роботи виконувалися на волонтерських засадах. Чесно кажучи, я навіть здивувалася, як багато було бажаючих взяти у них участь.

Над відновленням мозаїчних картин на Центральному автовокзалі працювали професійні реставратори Данило та Антон Гуріни. У 2022 році під їхнім керівництвом були законсервовані та відреставровані панно і композиції в будівлі Річкового вокзалу. Ці роботи оплатив новий вуз «Американ Юніверсіті Київ», який отримав споруду в оренду.

Тим часом мистецтвознавці стверджують, що усі радянські мозаїки потребують фахової реставрації.

Агітували за освіту, науку, спорт

- Соромно зізнатися, але я не пам’ятаю, як виглядав Річковий чи Центральний автовокзал за часів моєї юності. Ми росли серед тих мозаїк, але не зважали на них, як не зважаємо на звичні предмети інтер’єру. Зараз пригадую, що мозаїки були ледь не всюди – на школах, в піонерських таборах, на торцях гуртожитків, наукових інститутах, кінотеатрах, будинках культури, в кафе, на зупинках транспорту... Тільки тепер, коли постало питання по можливе знищення і необхідність збереження цих витворів, я розумію, що за кожною роботою був художник, жива людина з душею, - поділилася з KP.UA 63-річна киянка Олена Згубич.

Справжній вибух мозаїчного мистецтва за часів СРСР стався у 60-х роках минулого століття. Анастасія Лелюк пояснює це кількома чинниками:

- При Союзі у нас працювали три потужних заводи, які масово виробляли смальту та плитку. Тобто була доступна і дешева сировина. Плюс почалася модерністична течія. З архітектури прибирали надлишки сталінського ампіру, будинки зводились типовими, без прикрас. Мозаїка виконувала роль оздоби і водночас монументальної пропаганди.

Але пропаганда – це не тільки про партію та вождів. Тематичні панно прославляли трудові та наукові досягнення, агітували за освіту, спорт, здоровий спосіб життя. Мускулясті робітники та пишногруді селянки зі снопами, будьмо справедливими, не несли негативу.

Кожне підприємство мало у своєму бюджеті кошти на декоративно-прикладне оформлення. Роботи художників пристойно оплачувалися, а тому виникали монументалістські школи, цехи та творчі напрямки. Навіть виконуючи ідеологічні замовлення, українські художники старалися вкладати у свої роботи національні мотиви і власне бачення світу, яке почасти суттєво відхилялося від “лінії партії”.

Так, у 1970 році було знищене панно в кафе «Хрещатик» («Хрещатий Яр» на розі вулиць Хрещатик і Свердлова, зараз Прорізна. - Ред.) за авторством Бориса Плаксія. Зображені на ньому Іван Дзюба, Іван Драч та Василь Симоненко були в немилості у влади.

Фото

Фото

21 Липня10:00

Не “комуністичний контент”

Зараз тільки з приватних колекцій та досліджень можна зрозуміти, що дожило до наших днів, а що пропало. Мозаїку збивали під час реконструкції будинків, замальовували фарбою, закривали утеплювачами. Смальта і мозаїчна плитка вийшли з масового виробництва, в Україні залишився один завод – в Лисичанську, якого також не стало. В моду увійшли простіші у виготовленні мурали.

- Але технологія мозаїки не втрачена, творчі майстерні працюють, - каже Анастасія. – Один з моїх друзів навчився виготовляти смальту в муфтовій печі. У мене є мрія, щоб в Україні все це відродилося. Мозаїка - дуже давня техніка, давніша за художній живопис. Вона тепліша та довговічніша за сучасні мурали.

Справжній рух за збереження пам’яток радянського монументалізму почався з 2014 року, коли над творами нависла загроза декомунізації. З гарячої руки почалася хвиля нищення “комуністичного контенту”.

Якщо в Києві мозаїчні зображення Леніна і червоноармійця в метро забили дошками, то в Прилуках просто знесли бульдозером композицію художника Семена Кантура, що була єдиним артоб’єктом в місті. Не спитали, не попередили ні мистецтвознавців, ні громадськість, ні самого митця.

В Рівному нещодавно демонтували мозаїчну стелу з фігурами двох українок у національному вбранні. Все тому, що комусь з місцевої влади одна з дівчат видалася росіянкою. У Макарові зруйнували мозаїку, що дивом пережила російські обстріли під час облоги Києва. Нині її відновлюють волонтери.

- Таке зараз стається ледь не кожного тижня, - констатує Анастасія, - просто не всі випадки набувають розголосу. – На жаль, у нас немає традиції переосмислення історії задля її збереження. Я розумію, що це через той травматичний досвід, який пережила і переживає Україна. Але в цій боротьбі має виховуватися розуміння, що руйнація – це не правильний шлях, і війну не можна використовувати як привід “знести все”. Для того ми і боронимо зараз свою землю, свою волю, щоб ставати кращими.

Без жодного статусу

Попри всі рухи і спільноти, які згуртувалися навколо збереження радянських арт-об’єктів, не існує програми, яка б підтримувала ентузіастів на державному чи хоч місцевому рівні.

Навіть у столиці жоден витвір визнаних майстрів не має охоронного статусу. Невже хтось проти, щоб мозаїки визнали принаймні пам’ятками місцевого значення?

- Ніхто не проти, - відповідає на наше запитання депутат Київради Ксенія Семенова. – Я вважаю, що Депарамент охорони культурної спадщини КМДА не виконує свою роботу. Там виготовляють документи щонайбільше на 3 – 4 об’єкти на рік. При тому, що в Києві охоронного статусу потребують не тільки мозаїки, а й багато історичних будинків, які зараз просто зносять. На мою думку це схоже на саботаж.

За словами Ксенії Семенової, в ближчих планах створення реєстру монументальних об’єктів разом зі спільното Ukrainian Modernism.

- Крім мозаїк це будуть барельєфи, скульптури. Буде рішення, що такі об’єкти на будівлях комунальної власності не можна чіпати, що їх можна тільки реставрувати. А от по приватній власності говорити складніше, - констатує київська депутатка.

Щодо приватної власності, то маємо ілюстрацію: на будинку напроти Національної опери руйнується патріотична мозаїка “Українська пісня”, створена у 1967 році. У 2019-му кошти на відновлення панно зголосився дати ФК “Шахтар”, але власник будинку не дав згоду на роботи.