Історія 31-річного Андрія Горожанського не залишила байдужими багатьох мешканців Миколаєва. У цього красивого, статного чоловіка було багато друзів, знайомих. Він закінчив факультет фізичної культури та спорту Миколаївського національного університету ім. Сухомлинського і певний час навчав дітей у школі №56. У 2014 році пішов працювати у військкомат, згодом заснував власну компанію EvoDrive, яка займалася перевезеннями.
Андрій любив спорт, особливо легку атлетику. Він поспішав жити, тому якщо щось планував – робив це відразу, не відкладаючи на завтра, завжди був легким на підйом.
«Після 9 класу на канікулах пішов підробляти до зоопарку, заробив там трохи грошей, поїхав до Одеси на ринок і придбав нам у подарунок картину. Він завжди прагнув бути самостійним, тому вже після другого курсу університету пішов працювати. Доброзичливий, відповідальний, якщо щось пообіцяв, завжди виконає, мав багато друзів…», — розповідає кореспонденту Укрінформу про свого сина Ольга Горожанська.
На другий день великої війни, 25 лютого 2022 року, Андрій записався до Миколаївської обласної варти, члени якої зі зброєю в руках охороняли обʼєкти критичної інфраструктури та займалися гуманітарними місіями. Паралельно волонтерив, прагнув якомога більше допомагати людям.
У перші місяці війни під Миколаєвом тривали важкі бої, ворог намагався захопити місто. Найбільше діставалося приміським селам на кордоні з сусідньою Херсонщиною. На той час там залишалося ще чимало людей, які вкрай потребували підтримки.
"Син завжди намагався бути корисним для своєї країни. Постійно їздив у найгарячіші точки, у тому числі у прифронтові села, які щойно звільнили ЗСУ. Він тоді працював волонтером благодійного фонду «Світлі справи». На власному автомобілі розвозив гуманітарну допомогу – воду, харчі, генератори. А звідти вивозив людей, допомагав евакуюватися. Так було і 7 травня 2022 року.
Того дня разом із трьома товаришами Андрій повіз гуманітарку на Херсонський напрямок, в села Лупареве та Галицинівку. Хотіли заїхати ще й в Олександрівку. Але там, біля дамби, вони побачили підбиту машину з чоловіком, який звисав з вікна. Авто ще диміло, тому Андрій з хлопцями кинувся на допомогу, подумали, що, може, той ще живий. Але по них почали стріляти з танка", — каже пані Ольга.
При цьому вона зазначає, що обставини зникнення її сина досі залишаються незрозумілими. Троє його товаришів повернулися додому вже через декілька годин. Що сталося з Андрієм - вони достеменно не знають. Припустили, що загинув.
"Хлопці кажуть: по них стріляли, було багато диму, вони нічого не бачили, хоча всі поруч знаходилися. Один з них розповів, що якоїсь миті бачив Андрія буквально за метр від себе. А подальші події оповиті невідомістю", — продовжує свою невеселу розповідь мати.
Пані Ольга пригадує, що на той момент вона з молодшою донькою перебувала у своєї мами на заході України. За тиждень до трагедії Андрій приїздив туди у справах і заїхав до них всього на годину. Трохи поспілкувались, а на прощання він сказав бабусі: «Не хвилюйся, незабаром все закінчиться і я приїду…».
Зазвичай Андрій переписувався з мамою у соцмережах, бо був дуже зайнятий і вона не хотіла його турбувати, а сам дзвонив рідко. Але завжди писав хоч кілька слів, або хоча б смайлик ставив. А того дня він вперше не відповів. До вечора жінка вже не знаходила собі місця і почала обдзвонювати його колег, товаришів…
«Тоді мені і сказали, що він зник безвісти. Ми відразу приїхали до Миколаєва і стали шукати всіма можливими засобами. Звернулися до поліції, прокуратури. Нам допомагало дуже багато людей – знайомих і незнайомих. Ми шукали по навколишніх від місця трагедії селах, ходили по моргах, по лікарнях, розпитували усіх, кого тільки можна. Але все марно. Ніхто про нього нічого не знав. Дивна ситуація була і з його телефоном. Геолокація, яку ми замовили, показала, що апарат знаходиться приблизно у тому місці, де він зник. Ба більше, з нього надійшло ще два дзвінки знайомим, але ті, на жаль, не встигли зняти слухавку, тому невідомо хто дзвонив. Була надія, що, може, він у полоні, тому зверталися навіть через офіційні канали до росіян у Криму та Луганській області. Звідти теж прийшла відповідь, що такого у них немає – ні мертвого, ні живого», - каже моя співрозмовниця.
Попри це пошуки тривали понад рік. І лише 29 травня родині повідомили, що експертиза одного з невпізнаних тіл збіглася з маминою ДНК. Попросили зробити повторний аналіз, вже з ДНК батька Андрія. Він підтвердив збіг. Були й інші ознаки – ладанка з ланцюжком на шиї, які хлопець свого часу зробив на замовлення. Правда, у поліції не змогли пояснити рідним, за яких обставин загинув їхній син, сказали лишень, що начебто знайшли його тіло в якійсь загальній могилі….
«Ми його мертвим не бачили, поховали у закритій труні, тому я досі не можу повірити, що сина немає… Здається, що десь поїхав і повернеться…», - тужить жінка.
Товариш Андрія, Денис, залишив пост на його сторінці у Фейсбуці: «Останнього разу коли ти мені наснився, ти промовив "Смотри, руки ноги целы" і посміхнувся як завжди ... Братику, дуже боляче таке писати та відчувати, ти був поряд завжди, завжди приходив на допомогу друзям та незнайомим людям, як і в останню мить свого життя. Так багато справ залишилось не закінченими... В серці назавжди! Герою Слава!».
Попрощатися з Андрієм Горожанським рідні та друзі змогли лише 11 липня 2023 року. Його відспівали у соборі Касперівської ікони Божої матері і поховали у Миколаєві.
У Андрія залишилися батьки, 11-річна сестричка Софійка та двоє маленьких донечок - Поліна та Єва 4 та 7 років.
Вічна шана і слава!
Фото: Фейсбук-сторінка Ольга Горожанська, Суспільне