Сєвєродонецьк: історія Лижника

Травень 2022 року. Ми з пацанами працювали в розвідувальному підрозділі, та одного дня нам запропонували повоювати в піхоті. Ну, знаєш, в піхоті завжди люди закінчуються і там постійно потрібне підсилення. З наших розвідників зголосилося повоювати в Сєвєродонецьку близько десяти бійців. При цьому поки ми не доїхали на ті позиції – нас двічі запитували: «А ви точно хочете ТУДИ?» Ми в той момент ще не до кінця розуміли, що там насправді відбувається і ми серйозно недооцінювали ті бої, що на нас чекали. Тож ніхто не передумав.

Перед виїздом ми зробити групове фото. От дивись: трьох із них, на жаль, уже немає, ще більше половини вже теж немає в строю бо вони звільнилися по здоров’ю або просто заїбалися на фронті настільки, що знайшли будь-які варіанти аби звільнитися. Але то все було вже потім…

Ми заїжджали на позиції групками по два бійця в броньованих Hummer і як тільки я побачив на в’їзді в місто дорожній знак «Сєвєродонецьк», то подумав: «Єбать… куди я попав…» Багато будинків навколо горіли, працювала арта, крупнокаліберні кулемети, міномети, гранатомети, а між будинками йшли стрілецькі бої. Ми залізли в підвал на території заводу «Азот», де стояли триповерхові житлові будинки для робітників.

Нашим завданням була охорона спецпризначенців, які дуже потужно воювали вдень, а вночі відпочивали у підвалі. Тож ми постійно мали чергувати і охороняти їх точку.

На другий день у місті я сидів у підвалі, чергував, курив і думав: «Бляха, скільки ще часу мені доведеться тут провести?» І в цей момент десь близько до мене відрекошетила куля. Це такий яскравий звук, знаєш, як у фільмах – дуже дзвінкий.

В той день по нас прицільно працювала артилерія. Трохи згодом один чувак із Нацгвардії сказав, що росіяни прорвали оборону і нам усім треба дуже швидко перебігати на іншу точку. А потім ми знову побігли на іншу точку. А потім іще.

Я часто чув, як по нам стріляють, проте не міг зрозуміти звідки. Під час вуличних боїв дуже важко зорієнтуватися. На новій точці ми зайняли позиції у вікнах будинків і кожен патрулював свій сектор. Там ми зустріли бійців інтернаціонального легіону, які дали нам корисні підказки, як грамотно поводитися під час вуличних перестрілок.

Під час однієї з перебіжок між точками я мав дістатися до будівлі, що знаходилася десь у 50-ти метрах від мене. На півшляху до неї я відчув, що втрачаю сили і заліг біля стіни. В наступний момент після цього я відчув вибух над головою. Біль. Пече. Відчуваю, що не можу піднятися на ноги. Кричу «Триста! Триста!» Бачу, що руки і ноги на місці. Йти не можу. Повзу. Продовжую кричати. Росіяни десь дуже близько. Наді мною пролітають пулі. Зупинився.

Тоді по нам активно працювали міномети 82 мм. Думаю, що один із цих снарядів, напакований якоюсь додатковою шрапнеллю, і прилетів у мене.

Я лежав тупо посередині між росіянами і нашими, які перестрілювалися між собою. Наші хотіли відтягти мене до себе. А якщо би я потрапив до росіян, то вони мене би добили. Бо ці суки завжди добивали поранених.

Я зрозумів, що треба лежати тихо і терпіти біль, щоби не привернути до себе увагу. В певний момент з-за кута будинку вилетів один британець з іноземного легіону і почав волочити мене по землі в найближчий будинок. Другий побратим нас прикривав з-за кута.

Той, що мене тягнув, кричав мені: «I promise… I promise…» Проте я не пам’ятаю, що саме він мені обіцяв.

Коли мене затягли до найближчого будинку, то надали першу допомогу. Але поранення були такі, що треба було терміново евакуйовуватися. У мене був розтрощений таз і чотири сквозних поранення від уламків у лівій нозі. Чувак з іноземного легіону, який смішно матюкався грузинською, передав по рації, щоби мене терміново забирали. Та як тільки він передав повідомлення, то виявилося, що в рації розрядився акумулятор. І не було відомо: дійшло повідомлення чи ні. І тут я запанікував…

Проте на превелике щастя те повідомлення таки дійшло і хвилин через двадцять приїхав Hummer. Хлопці відкрили в ньому задні двері, закинули туди мене, так що я писком вперся у вікно. Зверху на мене, скрученого, кинули якийсь кулемет, що важив кілограм десять. Поки мене заносили в Hummer, то поруч був прильот і чувака, який мене ніс, поранило в ногу. Тож зверху на кулемет закинули ще і його.

Поки ми їхали, то по нас почали стріляти. Броня машини все витримала, лишень пробило колесо. В салоні зібрався дим від паленої шини, від чого мене сильно нудило. По дорозі нас зупинили нацгвардійці на бронемашині і хотіли щось спитати. Але водій швидко сказав, що у нас трьохсоті і знову натиснув на газ. Скоро ми дісталися в Лисичанськ, а потім мене вже доставили в лікарню.

Мої хлопці протрималися близько двох тижнів у Сєвєродонецьку. Після цього ми здали місто і вони переправлялися через річку в Лисичанськ на човнах. Всі хлопці повернулися, хіба шо кілька з них отримали поранення.

А я після цього 77 днів провів у лікарні, протягом яких мені зробили сім операцій. Згодом я знову повернувся на Донбас.