Отака трохи репортерська назва, звісно, може ввести в оману. Але вона якнайкраще описує те, як цей фільм зроблений.
Співавтори «В Україні» є досвідченими кінематографістами. Томаш Волський закінчив Школу Вайди, отримав PhD у Лодзькій кіношколі, зняв понад десяток фільмів, відзначених на різних фестивалях. Пьотр Павлус — випускник Кіношколи Кшиштофа Кесльовського й Краківської школи сценаристики, створює документальні й художні картини, а також рекламу в Польщі та за кордоном.
Томаш Волський (ліворуч) і Пьотр Павлус
Перед Томашем і Пьотром стояло завдання не загубитися серед потоку неігрових стрічок про війну. Вони знайшли якнайкраще рішення: не розказувати, а показувати. У фільмі немає діалогів, немає інтерв’ю чи закадрових коментарів, так само як і ефектних монтажних «ривків». «В Україні» починається з максимально простого кадру: ранковий вид дороги, якою проїздить машина, сонце б’є в камеру. Згодом проїздить велосипедист. Волський і Павлус просто спостерігають. Їхня камера завжди нерухома.
Ба більше, співрежисери не полюють за історіями — радше за рутиною, з якої насправді й складається життя навіть у країні, що воює. Перші епізоди — здебільшого про те, як люди фотографують і фільмують наслідки війни. Тобто ми дивимось, як збитки, руїни та втрати стають новинним матеріалом і архівом водночас. Телевізійники записують сюжет на тлі підірваного мосту. Світлиняр фотографує дядька середніх років, що лагодить свій будинок. Жінка виходить із машини зі словами: «Та тут уже не те», — та знімкує обгорілий танк окупантів. Дівчина позує своєму компаньйону на тлі ще однієї купи російського брухту.
Погляд через камеру — це в певному сенсі позиція відсторонення: ми фіксуємо вже минулу подію, ми вже убезпечені. Волський і Павлус потроху, малими кроками, скорочують цю дистанцію. Спочатку це виглядає навіть дещо комічно. Двоє солдатів на блокпості перевіряють водіїв: «А скажіть, будь ласка, “паляниця”». Дуло танка дивиться просто на нас, малий хлопчик дивується: «Прикинь, звідти куля летіла», — і сердито б’є гармату. Іронія потроху стає більш гіркою. Жінки з торбами, очікуючи роздачі продуктів із волонтерської кухні, юрмляться біля під’їзду з табличкою «Вулиця Дружби народів, 233». Сапери, пересуваючись кумедною вервечкою, промацують безтурботний газон поруч із порожнім дитячим майданчиком, щось знаходять — що? Жінки передпенсійного мікрорайонного виду пересварюються з хлопцями, які ріжуть просто на тротуарі листи ДВП, а потім бачимо фасад, де майже всі вікна забиті цим «деревинним матеріалом» — осліплений будинок.
Кадр із фільму
Екран поступово заповнюють пошматовані будинки, спалені чи розчавлені цивільні автомобілі, величезні вирви від вибухів. Між ними так само ходять люди зі своїми торбами та справами, але тепер панує атмосфера дикої антиутопії. І з кожним кадром Томаш і Пьотр стають усе ближче до лінії фронту. Але, опинившись на позиціях, у цілковито екстремальних умовах, утримують режисерську рівновагу, спостерігають за тим, що відбувається, без жодного зайвого руху або слова. І такий зважений тривалий погляд дає ефект максимальної присутності, близькості до бійців.
Кадр із фільму
Про російську агресію знято чимало суто інформаційного кіно. «В Україні» — це спроба осмислити війну, відмовившись від публіцистики на користь авторського експерименту. Саме тому цей фільм вартий уваги. Адже рано чи пізно голої інформації стане не досить, і мистецька оригінальність вийде на перший план. Волський і Павлус зробили гідний крок у потрібному напрямі.