Напередодні я писала про іншу панель на Lviv BookForum, яка викликала резонанс серед відвідувачів. Йдеться про дискусію з назвою «Війна як крах цивілізації: чи буде щастя після війни», на якій іноземні спікерки (історикиня Енн Епплбом та письменниця Славенка Дракуліч) відмовилися розділяти доволі стандартні погляди українців на російське суспільство. Прочитати більше можна тут, але якщо коротко, то обидві не погоджуються, що російське суспільство не здатне на зміни і протести, просто тому що там ніколи не існувало демократичної традиції.
Обговорюючи цю ситуацію, у літтусовці вчергове почали з’являтися песимістичні настрої, адже пані Славенка і пані Енн вважаються саме тими людьми, які дуже добре розуміють наші контексти і виступають адвокатками України. І якщо вже вони не здатні зрозуміти «загадкову російську душу», то що казати про інших. Але, шановні друзі, не все так погано. Бо вже наступного дня відбулася інша панель із назвою «Колоніальний дискурс у російській літературі: як ми (не)розуміємо “російську душу”».
Серед учасниць була Оксана Забужко, а це значило лиш одне – займати місця треба було щонайменше за годину. Хто цього не зробив – мусив стовбичити на сходах і купчитися в кінці залу.
Ну і також були передбачувані жарти від пані Оксани про жалюгідний таймінг – усього 1 година 20 хвилин. За цей час письменниця зазвичай лише вітається з глядачами і робить вступ. А тут ще треба було ділитися із двома учасницями та модераторкою. Умови, звичайно, вкрай негуманні, та попри це розмова вийшла цікавою і закінчилася до того, як частина публіки остаточно знепритомніла від браку кисню.
Модерувала цю розмову письменниця та головна кореспондентка з питань культури видання the Guardian Шарлотта Хіггінс, яка висвітлює життя українців під час війни і доволі непогано зрозуміла, як Росія використовує культурні впливи. Якби російську літературу вивчали дійсно грунтовно, сказала вона, то агресію цієї країни можна було легко передбачити. Вона попросила розвинути цю тему пані Оксану і запропонувала на це хвилин шість. Чим дуже насмішила і саму письменницю, і усіх присутніх.
Вона зазначила, що люди приблизно її покоління знають російську літературу значно краще, ніж українську. Бо остання активно приховувался, а не тому, що була гіршою за літературу колонізатора. Специфічне ж імперське ставлення вона описала за допомогою шостої глави булгаківської «Білої гвардії», коли головний герой потрапляє на Софіївську площу, на якій збираються українці, і це його неймовірно злить. Бо він розуміє, що це – не його місто і ніколи таким не було. Також пані Оксана пропонує порівняти цю главу із «Золотим гомоном» Павла Тичини. І взагалі, в кінці цієї панелі прозвучав глобальний висновок: аби переосмислити російські твори і побачити у них імперськість, варто читати побільше українських текстів.
Славістка і письменниця Ева Томпсон, яка свого часу написала резонансну книгу «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм», означила причини, чому її не переосмислили так, як це сталося із французькою чи англійською. Причини ці нашими дослідниками давно проговорені, але тішить, що іноземні колеги ці думки розділяють. Це географічна віддаленість Росії. Тому літературознавці не могли перевірити, наскільки прочитані ними книжки відображають стан справ у суспільстві. Звідси і віра у те, що тонкий прошарок аристократії чи інтелігенції, який описували письменники, – і є типовими росіянами. А ми-то знаємо, що це зовсім не так.
Росію також не сприймали як країну-колонізатора через її нетиповість. У світі імперцями звикли вважати білих, які захоплюють народи з іншим кольором шкіри. І території ці були досить далеко від центру. Росія ж захоплювала території навколо і намагалася позбавити місцеві народи самоідентифікації. Тому це сприймалося як розширення. А характеристика «необьятная» не передбачала розуміння, що більшість цих гігантських просторів – по-суті ніяка не Росія.
Інша причина у тому, що Росія не давала і не дає повного доступу до архівів. А також вливає величезну кількість грошей в культурні впливи та лобі за кордоном. Що ж до переосмислення російських текстів і визначення, що з ними не так, то пані Ева навела приклад «Війни і миру». На її думку Толстой вдавався до серйозної маніпуляції, описуючи російську армію, як надзвичайно потужну та непереможну. А Наполеона як закомплексованого і недалекого невдаху. Реальність направду була зовсім іншою, але за допомогою літератури письменник створив міф, який закладається у свідомість значно краще, ніж історичні факти.
А ще Ева Томпсон вважає, що російські автори завжди почувалися жалюгідними на тлі європейських колег, тому компенсували це самовозвеличуванням. Після Жовтневого перевороту у них був шанс дотягтися до певного рівня, але сталося ще гірше, ніж було. І найголовніше, письменниця підкреслила, що українці безумовно мають більшу експертизу, бо просто географічно знаходяться поряд із предметом дослідження. Дуже втішає, коли так говорять. Бо частіше можна почути протилежну думку: оскільки Росія – ваша сусідка, то ви не можете мислити об’єктивно, а впадаєте у самі емоції.
Цікаво також було почути про одвічне «культура поза політикою». У нас це вже точно мем і зашквар, але давайте не забувати, що так не є у багатьох країнах світу. Американська письменниця та журналістка Еліф Батуман, на творчість якої серйозно вплинула російська література, розповіла, чому не помічала багатьох явних імперських посилів у текстах. Все тому, що у її навчальних закладах було заведено чітко відділяти культуру від політики.
Коли президентом США став Дональд Трамп у неї почали з'являтися сумніви. І лиш у 2019 році, коли вона вперше приїхала до України та прочитала «Польові дослідження з українського сексу», її осінило: політичний вплив на мистецтво існує. Батуман визнає, що була абсолютним невігласом і нині від російської літератури її навіть нудить. Як і від нарікань колег штибу: «Боже, яка трагедія, що літературу вплутують у політику».
Про те саме говорила і Забужко, згадуючи одне з найбільш типових запитань від закордонних журналістів. Мовляв, а як це ви так майстерно і тісно переплітаєте політичне та особисте? Не розуміючи, що ці два питання невіддільні одне від одного. Ну і, звісно, не обійшлося без чергових діагнозів російському суспільству. Забужко ставила їх доволі радикально, проте її колеги-учасниці, схоже, не сприймали це як дикунство та расизм, а тільки кивали.
Письменнця згадала щоденники культурної діячки Христини Алчевської, в яких описувала зустріч із Федором Достоєвським. Вона йому розповідала про демократичні традиції в українському селі, дотримання прав жінок та індивідуалізм, коли кожна сім’я живе окремо за своїми правилами. Достоєвський не розумів, а що у цьому доброго? На його думку, треба жити общиною, не віддалятися одне від одного і не сепаруватися. У цій общині має бути патріарх і чітка ієрархія.
Саме цей момент, на думку пані Оксани, можна вважати однією з ключових причин безперспективності демократичних змін в Росії, бо вона виключає формування особистості. Утім варто пам’ятати, що зазвичай такі слова викликають різке засудження у світових інтелектуальних колах. Ба більше, значно м’якша за посилами вже згадана книга «Трубадури імперії» викликала серйозну критику та обурення у колах дослідників російської літератури. Проте, як бачимо, переконати людей у нашій точці зору – цілком реально. Хоч і надзвичайно важко. Тому варто продовжувати.
Фото: Суспільне культура
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.