Розмова з київським таксистом, або Як нам далі воювати?

Пару місяців тому, коли був у Києві на ротації мав довгу розмову з таксистом, який виклав мені свою поточну світоглядну позицію – звичайно, він за Україну і підтримує ЗСУ, але донатити «майже» перестав, бо взагалі чого він має донатити, бо «це обовʼязок держави», «армія має бути професійна», взагалі скрізь корупція тому він дуже сильно подумає, чи йти у військо чи ховатися «якщо прийде повістка».

Можна, звичайно, відмахнутися від цього таксиста і від таких як він, назвавши його боягузом і потенційним колаборантом, але реальність така, що за межами патріотичних військово-волонтерських фейсбук-бульбашок такі настрої та системи самовиправдання дуже навіть поширені.

Тому з таксистом треба говорити. Бо пасіонарна меншість визначає напрямок руху суспільства, але матеріальною силою він стає лише тоді, коли більшість підтримує цей рух, коли такі умовні таксисти діяльно підтримують і долучаються, а не залишаються осторонь і чекають, чия візьме. Так, як це було навесні 2022 – що і дозволило тоді нам вистояти і задало інерцію, на якій ми досі ще їдемо.

Чи жили ми в ідеальній країні до 24.02? Очевидно, що ні. Чи зникли автоматично всі ці проблеми після 24.02? Очевидно, що ні. Ідеальних країн взагалі не існує, вам про це розкажуть і в Америці, і в Ізраїлі, і навіть в Ісландії напевно. Але це вже трохи інша тема.

Справді ефективна пропаганда взагалі майже ніколи не говорить відверту брехню – вона говорить правду, просто лише якусь частину правди, без контексту і з сильними акцентами на тому, що їй вигідно та замовчуванням того, що не вигідно. Це те, що зараз робить ворог на нашу аудиторію.

І ось тут постає простий вибір – або ми захистимо себе і свою не ідеальну державу зараз, або загинуть мільйони, цю свою не ідеальну державу з купою проблем ми втратимо, як і шанс ці проблеми вирішити – а таксисту (якщо пощастить) доведеться жити під жорстокою окупацію відвертих упирів, які скоріш за все під страхом смерті призвуть його служити в окупаційну армію і за прикладом мобіків з Донецька пошлють на мʼясний штурм у нових «спецопераціях», де він і загине нікчемною смертю під ворожим прапором.

Вибір саме такий та іншого просто не існує.

Після нашої розмови таксист довго і задумливо мовчав. Коли я виходив з машини, попросив номер телефону і сказав на останок: «Якщо таки прийде повістка, можна я до вас?»