«Детектор медіа» підбиває підсумки медіароку-2023 традиційними оглядами ключових подій і тенденцій у світі медіа. Усі тексти читайте за тегом «#Підсумки року 2023». Нині — огляд головного у світі кіно в Україні.
При підбиванні підсумків у будь-чому, надто ж у сфері кіно, безсумнівна константа усіх узагальнень — війна. Спричинені нею збитки — колосальні. З другого боку, в нашій кіноіндустрії ще з мирних часів дуже добре розвинений інстинкт виживання всупереч халепам різного ступеня грандіозності.
Варто почати з прокату: це найкрасномовніший показник. Щойно відкрилися кінотеатри — в них пішов глядач. Головне ж — на екранах регулярно з’являлися ігрові фільми українського виробництва, від 2 до 4 на місяць. Звісно, що прокат здебільшого добирав релізи, завершені до повномасштабного вторгнення. Деякі з них стали справжніми касовими гітами — зокрема, давно очікувана повнометражна анімація «Мавка. Лісова пісня» (режисери Олександра Рубан, Олег Маламуж) і комедія «Люксембург, Люксембург» (Антоніо Лукіч).
«Мавка. Лісова пісня»
«Люксембург, Люксембург»
Жанрове розмаїття, за окремими винятками, теж збереглося: були фільми на будь-який смак, для будь-якої авдиторії. Окремо варто згадати про цілих два костюмованих бойовики, які цікаво дивитися. У «Довбуша» (Олесь Санін) і «Максима Оси» (Мирослав Латик) є свої недоліки, але актори тут грають не вбрання, а характери, видовищність не заважає сюжету, а пафос не псує діалоги.
«Довбуш»
«Максим Оса та золото Песиголовця»
Що ж до свіжого репертуару, виробленого саме за останні півтора року, то це, звісно, майже на 100% документалістика про військових, волонтерів чи біженців із прифронтових зон, а також артистів, котрі намагаються осмислити події мовою мистецтва. Частина цих фільмів робиться з практичною метою збору свідчень для майбутніх трибуналів над російськими воєнними злочинцями.
Надійність нашої ППО та звитяга ЗСУ, котрі убезпечили значну частину країни, призвели до повноцінного відродження фестивального руху. В офлайн-форматі пройшли всі найбільші фестивалі, правда, деякі з них — у незвичний час чи в незвичному місці: Docudays UA (2-8 червня), Одеський (у Чернівцях, 19–26 серпня), Тиждень кінокритики (12–19 жовтня) і «Молодість» (21–29 жовтня), а ще команда «Молодості» заснувала новий літній фестиваль квір-кіно Sunny Bunny (22–28 червня), котрий, попри побоювання, пройшов без жодного інциденту. При цьому велику частку стрічок представляли знімальні групи, в складах журі були іноземні кінематографіст(к)и.
Усе сказане схиляє до думки, що кошти на потреби культури й зокрема кіно в Україні таки є. Однак теперішнє керівництво Держкіно замість опікуватися ввіреною галуззю займається самопіаром, їздить у беззмістовні закордонні відрядження і спричиняє скандали на рівному місці. Терпець починає уриватися навіть у закордонних партнерів: директорка Талліннського міжнародного кінофестивалю PÖFF Тііна Локк сказала виданню «Лівий берег», що не бажає мати жодних контактів із Держкіно України в особі її керівниці, оскільки остання «абсолютно некомпетентна в кіно», «не володіє жодною мовою» і просто «хамка».
Тож нашим режисерам лишається сподіватися тільки на допомогу зовні. Регулярно приходять новини про пітчинги й конкурси закордонних фондів; суми підтримки складають, як правило, від 5 до 50 тисяч євро. Зазвичай цього вистачає на підготовку до зйомок (робота над сценарієм, кастинг тощо) або на постпродакшн (доведення звуку, корекція кольору). Весь бюджет повнометражного фільму такі суми не покривають — цим якраз мала б займатися Держкіно — але краще вже синиця в жмені.
При всьому тому високе реноме української режисури підтверджується регулярними призами на найавторитетніших фестивалях. «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримали приз глядацьких симпатій на «Санденсі» (США), повнометражний дебют Марини Вроди «Степне» вперше в нашій історії відзначено нагородою за найкращу режисуру в Локарно, а документальна робота Олексія Радинського «Чорнобиль-22» — так само вперше — завоювала Гран-прі престижного форуму короткометражного кіно в Обергаузені. Неігрові новели Надії Парфан і Дмитра Сухолиткого-Собчука «Я не хотіла робити фільм про війну» і «Літургія протитанкових перешкод» зняті за підтримки американського журналу The New Yorker. «Ля Палісіаду» Філіпа Сотниченка номіновано на премію Європейської кіноакадемії в категорії «Відкриття року — приз FIPRESCI».
І найвища вершина — «20 днів у Маріуполі» в короткому списку (15 претендентів) «Оскара», причому одразу в двох категоріях: «повнометражний документальний фільм» і «міжнародний фільм». Чи потрапить картина Чернова в номінацію — стане відомо 23 січня, але в будь-якому разі «20 днів…» — перший фільм українського режисера, що пройшов так високо в найконкурентнішій кінопремії світу.
«20 днів у Маріуполі»
Отже, ситуація має кращий вигляд, ніж могло б бути. Що не скасовує похмурих перспектив. Адже запущені за останній рік у виробництво українські ігрові повні метри можна порахувати на пальцях однієї руки. Через наплювацьку політику нинішніх культуртрегерів ми можемо мати неабиякий репертуарний провал в дусі «безкартиння» кінця 1990-х.
Знов-таки, лишається сподіватися на нашу витривалість і винахідливість. Кудерчуки й окупанти йдуть — українське кіно лишається.
Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.