Лікарі пересаджували шкіру без анестезії: українські діти з Маріуполя розповіли про депортацію

У Ризі пройшла конференція Війна Росії проти дітей. Під час неї розповідали про незаконну депортацію української малечі.

Перша леді України Олена Зеленська, виступаючи на заході, наголосила, що суспільство повинне чути не лише статистику, а й особисті історії дітей. Свідчення маленьких українців – читайте далі у матеріалі.

Історії депортованих українських дітей

• Сашко, 13 років, Маріуполь

Хлопчик до війни з мамою і сестрою жив у Маріуполі.

– Ми не встигли виїхати – потяг, яким ми мали виїхати, підірвали. Нам довелося залишитися у Маріуполі. Через один-два тижні в нас не залишилося їжі, тоді зникла й електрика. Нам довелося просити їжу у військових, – розповідає дитина.

Сашко згадує як під час чергового обстрілу осколок влучив йому в око:

– 24 березня я грав біля будинку, а мама була в гостях у сусідів. До цього моменту родичі забрали сестру до себе, ми залишалися з мамою удвох. Поки я гуляв, почався обстріл, я сховався за бетонною стіною, потім забіг на сходовий майданчик. Вибух. Осколок влучив мені в око.

Дитина провела два тижні у військовому шпиталі, який лікарі облаштували на заводі Ілліча.

– До цього моменту шпиталь оточили російські війська. Солдатів ЗСУ забрали, а нас почали пропускати через фільтраційний табір. Нам обіцяли, що після цього відпустять. Маму забрали в одну з кімнат, а мене – люди, які представилися співробітниками служби у справах дітей. Вони сказали, що заберуть мене в моєї мами і відвезуть у російську сім’ю, – згадує Сашко.

Він каже, що йому навіть не дали попрощатися. У хлопчика окупанти відібрали телефон, і не дозволили зв’язатися з бабусею.

– Коли потрібно, тоді й дамо, – сказали мені. Мене повезли в шпиталь у Новоазовську, це були дуже важкі три дні в моєму житті, а потім у Донецьк. У туалеті дитячого будинку мої друзі дали мені телефон, за допомогою якого я додзвонився до своєї бабусі. Вона змогла мене забрати, – розповідає Сашко.

Зараз хлопчик мріє знайти свою маму – Козлову Сніжану Михайлівну.

• Іван, Маріуполь, 17 років (сирота)

Хлопчик пригадує, що його та старшого брата Олексія день в окупованому Маріуполі складався з пошуків їжі та води.

– Коли почалася війна, мій старший брат Олексій сказав, що потрібно запастися їжею, водою. Це виявилося не даремно: через якийсь час зникло світло, газ. Наш опікун – Антон Вікторович (директор маріупольського коледжу Антон Білай, – Ред.) – приносив нам їжу. Але пізніше зв’язок із ним зник, за нами приїхала поліція і відвезла ближче до драмтеатру, – говорить він.

Іван пам’ятає і той день, коли РФ завдала авіаудар по драмтеатру. Це сталося 16 березня.

– Це найсильніший вибух, який я коли-небудь бачив. Бачив багато поранених. Я вдячний своєму братові, який наглядав за мною, тому що мені було дуже страшно, – говорить він.

Це тривало до 20 березня, після чого хлопчик разом з братом вирішив піти з міста. Дорогою вони натрапили на блокпост, де військові їх обшукали.

– Не знаю, що вони хотіли знайти, але нас пропустили. Нашою метою було потрапити до Запоріжжя, на підконтрольні Україні території. На жаль, якась жінка, дізнавшись, що ми без нагляду, зателефонувала в опіку. Ми спробували втекти, але на зупинці нас спіймали російські військові. Вони погрожували нам зброєю. “Ще спробуєте втекти, будуть великі проблеми”, – сказав один із них.

Тоді Івана забрала опіка, а братові дозволили виїхати в Україну.

– Це було правильне рішення, якби він поїхав зі мною, то його б забрали в російську армію, – розмірковує він. У лікарні я зміг зателефонувати і повідомив про себе всім родичам. Деякі діти, які опинилися разом зі мною в палаті, пам’ятали номери своїх родичів. Їх, як і мене, забрали додому.

• Ілля, 11 років, Маріуполь

На момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну хлопчику було 9 років. Тоді він жив зі своєю мамою і братом у Маріуполі.

– До війни все було добре: у мене були друзі, школа і дім. Мені дуже подобалося в моєму місті, воно було дуже тихим. Але потім почалися вибухи. Одного разу ми переночували в наших сусідів, бо в наш будинок влучила ракета. Потім снаряд влучив у квартиру, де були ми. Мене поранило в ноги, а мою маму в голову. Я зрозумів, що моя мама мертва, коли сусідка спробувала намацати її пульс. Смерть мами набагато болючіша, ніж ті поранення, які я отримав, – сказав хлопчик.

Його матір поховали у дворі нашого будинку. Російські солдати увійшли в місто й оголосили евакуацію. У Донецьку хлопчик пробув близько місяця, де йому зробили кілька операцій і процедур.

– Лікарям довелося пересадити частину шкіри на нозі без жодної анестезії. Попри серйозні рани, на мене тиснули. Мій лікар говорив, що я можу говорити “Слава Україні”, але додавати, що у складі Російської Федерації. Про мене зробили сюжет на телебаченні, який побачила моя бабуся, їй вдалося забрати мене, – згадує дитина.

У майбутньому Ілля хоче стати лікарем. Він говорить, що “це майже як солдати, тільки робота в них трохи інша – рятувати життя”.